Мисткині: Українські дисидентки
Сестри за мистецтвом і безкомпромісністю: Ірина Калинець, Стефанія Шабатура й Ірина Сеник
Українки, на чию долю випало народитися в радянському союзі, долали незліченну кількість перешкод на трампліні життя: зберегти чи відкрити свою національну ідентичність, віднайти однодумиць, з якими без страху доносу можна бути чесною, й самореалізуватися, не програвши тоталітарній системі. За радянських часів жінка з талантом, впертістю й своїм поглядом на державу одразу ставала в Україні мішенню. КДБ не шкодував засобів, щоб розсварити свідому українську спільноту зсередини.
Поетеси Ірина Калинець та Ірина Сеник і мисткиня Стефанія Шабатура тримались разом за найважчих обставин. Сестринство, яке вдалося зберегти їм в умовах ув’язнення, стане прикладом для наступних поколінь жінок.
Героїня світу
Ірина Сеник
Ірина Сеник. Фото: Український інтерес
Українка незламної волі
8 червня 1926 року у Львові народилась Ірина Сеник. Росла у свідомій родині на Галичині й вже в 13 років, за напуттям старшої сестри Леоніди, вступила до Юнацької сітки ОУН.
За часів Другої світової була в організації зв’язковою, працювала в крайовому відділі пропаганди, поширювала антирадянські листівки. У 1944 році дівчина пробує повернутись до звичайного життя: вступає до університету Франка на англійську філологію. Невдовзі, однак, розуміє, що її арешт — справа часу.
Дев’ятнадцятирічну Ірину запроторюють до в’язниці на Лонцького. Її б’ють, намагаючись дізнатись про участь в ОУН та про інших членів. Дівчина не видає нікого. Так Сеник отримує інвалідність — під час катувань їй перебили хребет дротяною нагайкою.
Ухвалення вироку відбувалося не в будівлі суду, а в камері в’язниці. «Така я була побита, що не хотіли показувати навіть перед їхніми працівниками», — розповідала поетеса. Десять років таборів і довічне заслання — стільки коштувало Ірині національне виховання вперше.
Ірина Сеник. Фото: Iryna Senyk
Перше ув’язнення
Лісоповал, слюдяна фабрика, будівництво Байкало-Амурської магістралі — от деякі з робіт, на яких гарувала Сеник. Наслідки побиття слідчими й фізична праця даються взнаки: дівчина гниє зсередини. «Лікарня — операція — робота» — цей цикл повторювався до 1955 року, поки навіть за мірками радянської системи стала непридатна до великого навантаження.
Ірину етапували до Кемеровської області. У 29 років вона ледве пересувалась — рани від побиття у в’язниці на Лонцького не загоїлись досі. Після операції в Ленінграді їй збиралися дати першу групу інвалідності, але Ірина хотіла хоч якось заробляти на прожиття. Заочно вона закінчує з відзнакою курси медсестер, працюючи в лікарні Кемеровської області. Родиною для дівчини стає спільнота українців, що зібралась там: рідний батько загубився назавжди в лихолітті радянщини, а старша сестра загинула на засланні, теж відбуваючи покарання за приналежність до ОУН.
Знайомство з «цікавими людьми» і слідство
У 1968 році Ірину Сеник відпускають. Львів, згідно з наказом, був містом забороненим, тож жінка рушає до Івано-Франківська. Тоді вона знайомиться із В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом, Атеною Пашко та іншими дисидентами. Зрозуміло одне: роки ув’язнення не притлумили вогню боротьби в Ірині. Вона стала членкинею Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, збирала для них кошти, подавала скарги та писала протести. Через це за нею почали стежити спецоргани. У 1972 році жінку почали викликати на допити.
Вірші Ірина писала з дев’яти років, тож, повернувшись на волю, взялась за справу знов. У В’ячеслава Чорновола, якому дала чернетки поезій на редактуру, КДБісти й вилучили зразки «антирадянського самвидаву». Один із допитів слідчий вів у тій самій камері в’язниці на Лонцького, де судили жінку 1945 року. На підлозі була купа самвидаву, й слідчий попросив знайти «своє». Сеник відкопала і протягнула слідчому.
«“Не сподівався”. А я кажу: “А як ви думаєте? Моє — і я маю від нього відмовитись? Про що ви говорите?”» — розповідала Ірина про цей епізод згодом.
Вражає, з якою впертістю й відвертістю Сеник відстоювала себе. Життя не уявляла без вишивання: коли під час слідства забрали нитки й голку, то тримала протестне голодування вісім днів, поки таки не віддали. На один із допитів прийшла в гуцульському вбранні, слідчий спитав, чого вона так вдягнена «по-націоналістичному». Сеник відповіла: «То, знаєте, нині є день Ірини Великомучениці», а потім заявила, що їде до Канева попрощатися з Тарасом.
Як попрощалась, то зі спокійною душею вирішила, що можуть вже її забирати. Другий вирок: сім років ув’язнення і чотири роки заслання. За читання антирадянського вірша просто на суді Ірині додали ще рік заслання.
Жіноча зона
На жіночій зоні вже відбували ув’язнення Ірина Калинець і Стефанія Шабатура. Сеник, озброївшись нитками й голкою, які виборола під час слідства, взялась змінювати порядки разом з іншими українками. Замість нашивок із прізвищами на робах з’явились вишиті нею комірці. Час дарма не минав: дисидентка Ніна Строката-Караванська вела філософський гурток і залучала подруг до створення її біологічного словника. Також жінки придумували казки, змагались у перекладах віршів. На Різдво Сеник вишивала подругам свічечки, своїм мистецтвом перетворюючи й звичайні дні на невеличкі свята.
«Потім пані Ірина Калинець захотіла кави. А Надійка Світлична: “Йой, ми б так кавкнули!” — “Е, — думаю, — ви, дорогенькі, забагато хочете. Але я вам зроблю”. Пішла в цех, взяла кусень матеріялу, що рукавиці шили, вишила навколо взірець, філіжанку, кава парує, а тут козак: “Як не стає оковити, просіть гостей каву пити!” А там — 20 способів приготування кави. Ідемо в кіно, я даю Калинцевій: “На, маєш, — кажу, — вибери собі каву, яку хочеш, і подай далі”», — от один із таких випадків, якими поділилась Сеник.
Найважливішим артефактом жіночого мистецтва й сестринства в умовах неволі є альбом «Нездоланний дух» 1977 року, що вийшов у видавництві «Смолоскип» у Канаді. В ньому поетичне слово українок з ув’язнень об’єднано з національною вишивкою. Ідея такого спільного твору прийшла саме до Ірини Сеник. Доєднались Калинець, Шабатура й Світлична.
Роба з вишитим коміром. Робота Ірини Сеник
Ірина Сеник пережила й етап, і друге заслання, і повернення на Батьківщину. В 1998 році її визнали однією зі 100 героїнь світу. До 150-річчя першої конференції у справах жінок США в Рочестері створили комітет «100 героїнь світу», щоб відзначити найвидатніших жінок планети, які боролись за свободу й рівність. Ірину Сеник обрали з-поміж 3300 кандидаток.
Про це в інтерв’ю дисидентка розповідала скромно: зі значно більшим ентузіазмом ділилась спогадами з мандрівки на гору Маківку в 76 років.
Ірина Сеник
Тюремна вишивка. Альбом. «Нездоланний дух. Мистецтво та поезія українських жінок, політвʼязнів в СРСР»
Ірина Сеник
Тюремна вишивка. Альбом. «Нездоланний дух. Мистецтво та поезія українських жінок, політвʼязнів в СРСР»
Ірина Сеник
Тюремна вишивка. Альбом. «Нездоланний дух. Мистецтво та поезія українських жінок, політвʼязнів в СРСР»
Ірина Сеник
Тюремна вишивка. Альбом. «Нездоланний дух. Мистецтво та поезія українських жінок, політвʼязнів в СРСР»
Поетеса та політикиня
Ірина Калинець
Ірина Калинець. Фото з архіву газети «День»
Господиня мистецько-культурного кола
Народилася поетеса 6 грудня 1940 у Львові. Родина була її глибоко релігійна й націоналістична. Бойове хрещення обшуком дівчинка пройшла рано: чекісти приходили по мамину родичку, що була в підпіллі ОУН. Нишпорили усюди, переламавши іграшки малої Ірини. Запам’яталося їй виселення односельців до Сибіру й покарання в школі за відвідування церкви. Доля Калинець із таким вихованням була накреслена наперед.
Зі вступом до Львівського університету (1959–1964) починається активне громадське життя Ірини. Вона одружується з поетом Ігорем Калинцем і входить у коло дисидентів: знайомиться зі Стефанією Шабатурою, Іваном Дзюбою, Аллою Горською, В’ячеславом Чорноволом і Валентином Морозом. З початком арештів береться до правозахисної боротьби: їздить на судові процеси товаришів, підписує звернення до вищих радянських установ і поширює самвидав.
9 січня 1972 року разом зі Стефанією Шабатурою вона проводжала Стуса до Києва. Проїжджали повз будинок КДБ у Львові. Глянувши на нього, Калинець промовила: «О, полювання на відьом розпочинається, будуть арешти». Через три дні їх заарештували.
Арешт і жіноча зона
Під час слідства викликали понад 100 учнів Ірини Калинець (вона була викладачкою української мови) — і лише троє дали свідчення проти неї: читала вірші, присвячені Чорноволу, давала читати самвидав і говорила про незалежну Україну. За статтею «Антирадянська агітація і пропаганда» Калинець отримала шість років ув’язнення та три роки заслання.
Відбувала покарання в таборах Мордовії разом із Сеник, Шабатурою та іншими. Вони, окрім творчого життя, продовжували правозахисну боротьбу навіть в ув’язненні. Калинець брала участь в усіх політичних акціях жіночої зони. Серед них підписання листа в прокуратуру зі звинуваченнями начальства в перешкоджанні святкування Великодня, листа Генеральному секретареві ООН із проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН і заяви на захист важкохворого Стуса.
Ірина Калинець. Фото з Архіву Львівського університету
Ірина Калинець і Стефа Шабатура. 1960-ті роки. Фото: Центр міської історії
Також українське жіноцтво зверталось до табірної адміністрації із проханням відправити делегаток на з’їзд Міжнародної демократичної асоціації жінок. Правозахисні дати жіноча зона відзначала протестним голодуванням. Важливо розуміти: за кожну таку акцію карали карцером. Однак українок цим було не спинити.
Табори Калинець називала «великими університетами». Дівчата читали багато філософських і психологічних книжок, що залишилися від багаторічної політув’язненої Катерини Зарицької, а дисидентка Дарка Гусяк за час в таборі навіть вивчила англійську.
Повернувшись до Львова, Ірина відійшла від поезії, займаючись іншим: з почестями ховала друзів і викладала.
У 1989 році була серед організаторів перепоховання в Україні поета Василя Стуса. У 1990 році Ірина Калинець обрана депутатом Верховної Ради.
Шабатура і Калинець. Орієнтовно 2000-ні. Фото: Lubomyr Krysa
Ікона ткацтва
Стефанія Шабатура
Стефанія Шабатура. Фото: 032.ua
Самобутня та віддана мисткиня України
Народилась на Тернопільщині 5 листопада 1938 року. Її мати Ганна була відомою народною художницею з роду сільських скульпторів. Батько загинув на війні, тож тягар нового колгоспного ладу ліг на плечі самотніх матері й доньки. Малювала дівчина змалечку, тож, підготувавшись у художньому училищі, вступила до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.
Потайки Стефанія писала ікони, водночас займалася ткацтвом. Цікава від природи дівчина з легкістю вивчала всі навчальні предмети й навіть отримала підвищену стипендію в училищі. Щоправда, ненадовго. Одного року Великдень припав на радянські травневі свята, тож якось Шабатура спізнилась на навчання. Після цього без жодних пояснень їй зняли підвищену стипендію, на яку молода художниця утримувала себе й стареньку матір.
Шабатура з мамою. Фото: Lubomyr Krysa
Шабатура стає співзасновницею Клубу творчої молоді у Львові, представляє перші роботи з текстилю вже в інституті й знайомиться з національно свідомою молоддю на творчих вечорах і Шевченківських читаннях. Разом із братами й сестрами по духу 1965 року (після першої хвилі арештів) Стефанія береться відроджувати традицію вертепів на різдвяні свята.
Відшліфовує здібності, притому залишаючись безкомпромісною. За непересічний талант і майстерну дипломну роботу про Довбуша її зараховують до Спілки художників УРСР 1969 року. Притому за все своє життя Стефанія не створила жодного кон’юнктурного твору. Кар’єра йшла вгору, однак Шабатура відчувала: за підтримку друзів-дисидентів, за вертепи й самобутність як мисткині покарання не минути.
Стефанія Шабатура в образі цигана на вертепі 1972 року. Ірина Калинець пʼята зліва. Фото: avr.org.ua
Арешт і боротьба
12 січня 1972 року Стефанію заарештували. Одним із речових доказів у справі була літера прізвища «Ш» на її творах, що нагадувала КДБістам український тризуб. Процес тривав пів року, і цей час став найбільшим болем всього життя Шабатури. Нареченого художниці Мар’яна Гаталу намагались змусити свідчити проти коханої. Під час зміни на заводі 25 травня він вигукнув: «Нехай моя кров змиє цю несправедливість, яка існує!» — і робочими ножицями двічі вдарив себе в серце. Загинув на місці.
Шабатура отримала п’ять років ув’язнення і три роки заслання. Прибувши у Мордовію, Стефанія застала українок-двадцятип’ятирічниць, в яких завершувався термін ув’язнення. Кожна — ветеранка УПА. Зустріч із ними художниця називала «подарунком долі». Нове покоління політув’язнених жінок прибувало до табору, вчилося мудрості у старших пані й заступало на зміну.
Стефанія Шабатура
Тюремна вишивка. Альбом. «Нездоланний дух. Мистецтво та поезія українських жінок, політвʼязнів в СРСР»
Стефанія Шабатура
Тюремна вишивка. Альбом. «Нездоланний дух. Мистецтво та поезія українських жінок, політвʼязнів в СРСР»
Стефанія Шабатура
Тюремна вишивка. Альбом. «Нездоланний дух. Мистецтво та поезія українських жінок, політвʼязнів в СРСР»
Стефанія Шабатура
Робота Стефанії Шабатури «Коні», виконана з обрізків рукавичок на зоні
Шабатура згадує камеру багатолітніх жінок-каторжанок, що була «заквітчана прекрасними вишивками». Разом із подругами вперто зберігала цю традицію. Вона хворіла на мистецтво: поки відбувала піврічне покарання в карцері, то марила монументальними гобеленами. На підтримку Стефанії щодо заборони їй малювати протестували й посестри художниці — оголошували голодування. Разом вони вибороли в табірної адміністрації право малювати для товаришки. Боротьба за це тривала майже три роки.
Невдовзі Стефанію відправляють на так званий етап перевиховання до Львова: приводять матір, випрошують каяття й шантажують. За непохитну відмову Шабатурі одразу після повернення до Мордовії вручають Акт про знищення робіт: понад 200 екслібрисів, нарисів гобеленів і портретів усіх політув’язнених жінок були ліквідовані спаленням.
Повернувшись до Львова, Стефанія береться до громадської праці разом із посестрами. Здавалось би, нарешті омріяний спокій після років неволі. Ні, жодна з них не зупинялась у своїх звершеннях, поки не занепала найбільша табірна зона — радянський союз.
