Олена Зарецька, художниця, ілюстраторка, дизайнерка, кураторка, розповідає про себе і свою важливу місію: берегти пам’ять про своїх бабусю та дідуся — Аллу Горську й Віктора Зарецького, мисткиню та митця шістдесятників. Олена каже, що місія перейшла їй у спадок. Більше про родинну пам’ять, історичні паралелі та власний шлях Олени читайте нижче.
Покоління
Я завжди знала про Аллу Горську як про дисидентку. А вдома ми мало говорили про неї. Я не була особисто знайома з нею як бабусею, оскільки вона загинула за 14 років до мого народження. Загинула ще молодою жінкою, у 42 роки, на той момент у неї був 16-річний син, мій батько, Олексій Зарецький.
Не знаю, можливо, це просто такі традиції чи їх відсутність у моїй родині, але я не пам’ятаю з дитинства сімейних заходів, коли ми у колі говорили про Аллу Горську. Якісь деталі мені розповідала мама, а якісь — батько. Для батька це була все-таки величезна травма, після смерті матері його і на допити брали. Можливо, тому він не дуже багато говорив. Але коли розвалився Радянський Союз, батько одразу почав систематично опрацьовувати зібрані до цього матеріали та інформацію й почав розповідати про це вголос. Потім збіглося так, що батьки розлучилися. І виходить, що про Аллу Горську я чула здебільшого на вечорах пам’яті, які відбувалися в Києві, від людей із клубу шістдесятників. Для мене це завжди були літні люди, тільки зараз відкриваю їх для себе як молодих і завзятих.
На вечорах було багато історій про Аллу Горську як про лідерку, активістку, як про людину, яку складно спинити, яка голосно говорить те, що думає, і через це має проблеми. І тільки зовсім нещодавно я почала відкривати її для себе як художницю.
Колекція картин Алли Горської зберігалася у батька, і я, знаєте, ніколи не переглядала їх. У дитинстві гортала книжку «Червона тінь калини», яку батько видав ще 1996 року, але не було у мене якогось глибокого сприйняття Алли Горської як мисткині з цієї книжки. Тобто я знала, що це художниця, що вона навчалася у Київському інституті, що там вона познайомилася з дідусем, що все життя працювала художницею. Але у моєму просторі настільки багато говорили про неї як про активістку-дисидентку, що це було моїм пріоритетним сприйняттям її.
І це цікаво в тому плані, чому важливо говорити з різними авдиторіями про її різні складові. Бо навіть на мене, як родичку, вплинуло підсвічування тільки однієї сторони. Підсвічування саме всіх сторін Алли Горської ставив собі за мету батько, я бачу це з його діяльності. Я теж хочу продовжувати цю лінію зберігання пам’яті, щоб говорити про Аллу Горську не тільки як про активістку-дисидентку, а також і як художницю.
Цікава деталь: коли я була вагітна першою дитиною, так збіглося, що в моїй руках опинилася книжка Людмили Огнєвої, дослідниці творчості Алли Горської. Це була збірка листів, і я так зачиталася, що вперше за тридцять років усвідомила, що це реально моя родичка, що це ще одна жінка з моєї родини. Я вперше, отак-от перечитавши листи, прямо пройнялася нею як живою людиною, в якої також були, можливо, подібні переживання щодо вагітності, дитини, балансу з роботою, стосунків із чоловіком. Вперше після тридцяти років я відкрила для себе Аллу Горську саме так. Це при тому, що мені з дитинства розповідали, як я на неї схожа.
Кураторство
Наразі частина моєї роботи — це берегти пам’ять про Аллу Горську та Віктора Зарецького. Все моє кураторство — це творчість саме родичів, бо зараз я хранителька сімейних колекцій. До мене цим займався мій батько, він писав книжки, монографії, робив дослідження. Найімовірніше, якби він був живий, то ви б з ним зараз робили інтерв’ю. Але його немає з 2018 року, і як спадок я отримала, зокрема, роботу зі збереження історії та пам’яті.
У 2021 році була велика виставка «Сонцесяйні» у Хмельницькому обласному художньому музеї. Музей дуже сучасний, вони після повномасштабного вторгнення вже 8 березня відкрилися як артхаб, де надавали підтримку всім, хто заїхав у Хмельницький як внутрішній переселенець. Неймовірні молодці, багато музеїв у Хмельницькому тільки зараз відчиняються, а вони вже понад рік працюють і виконали неймовірну роботу.
Також я була кураторкою виставки ескізів Зарецького у Peremoga Space в Києві. Це була недовга виставка, двотижнева, але я тішуся своєю роботою як кураторки, бо там, окрім самої експозиції, були ще заходи, майстер-класи, лекції.
Нещодавно у рамках фестивалю «Стадіон культури» була дводенна виставка з акцентом на творчість шістдесятників, де я була співкураторкою на запрошення Марії Дячук. У павільйоні були оригінальні роботи Алли Горської та принти 60-х років Віктора Зарецького, також були роботи художниці та графікині Надії Харт, яка представила серію про шістдесятників.
Ідея виставки була в тому, щоби поєднати нашу з вами молодість, яка відбувається зараз не в простих умовах, з молодістю шістдесятників, яка теж проходила у складні часи. І звісно, у них також опускалися руки, багато людей дуже страждали, хтось у таборах, хтось загинув як Алла Горська. Я не знаю, чи це етично зовсім паралелити, але хотілося показати, що в історії нашої культури завжди непросто, що зараз треба продовжувати про це говорити і розвивати культуру. Часто кажуть: «Не на часі», але це важливо робити зараз.
Для мене, як кураторки, ця виставка також була викликом, бо це художники всеукраїнського рівня, а ми намагаємося говорити про них мовою настінних постерів, qr-кодів. Я, наприклад, можу уявити собі критику іншого покоління чи мистецтвознавців, які тільки за музейний формат чи за інші стіни для картин. Але все-таки думаю, що треба говорити мовою авдиторії, з якою ти в просторі. І якщо ці люди не йдуть у музей із багатьох причин, наприклад, бо багато закладів зараз зачинені, то вони можуть прийти і побачити, познайомитися з цим мистецтвом у рамках фестивалю.
Сучасна молодь та шістдесятники
Зараз всі активно вивчають українську історію й культуру. І вивчають її не тільки з трагічної сторони, не тільки зі сторони втрат, але й зі сторони, так би мовити, злетів. І саме шістдесятники — це дуже завзята молодь із вірою, яка притаманна лише молоді. Коли ти бачиш все у світлому, коли бачиш всюди перспективи й можливості, й тебе ще не здолали труднощі, безперспективність й зневір’я. Саме шістдесятники — це одні із взірців для молоді, як можна розвиватися. Попри весь трагізм покоління, вони залишили дуже сильний слід в історії, який надихає інших. Окрім того, мені здається, одна з причин в тому, що від моменту повномасштабного вторгнення з’явилося багато простору, коли ми відмовилися від російського. І скептики часто говорять, а чим його заповнити? Але у нас є чим це заповнювати, і завжди було, просто воно було приховане, про нього не говорили. Тому ми зараз намагаємося говорити про це зі всіх рупорів.
Я вважаю, що про шістдесятників пам’ять повинна зберігатися так, щоби це виглядало сучасно, але з максимальною шаною до цих людей і часу. Гадаю, що треба використовувати всі можливі платформи, де можна про них говорити: чи це відео з переосмисленням сучасності, чи це заходи, чи онлайн-трансляція. Зараз, наприклад, Музей шістдесятництва досить активно почав проводити події, лекції, майстер-класи, де шістдесятників переосмислюють через свою власну творчість. Є декілька фільмів, які можна подивитися на ютубі: «Шістдесятники», «Цикл про українських дисидентів-політв’язнів». Є однойменний документальний фільм про Аллу Горську.
Про шістдесятників потрібно говорити зі школою, з вищими закладами, з різними людьми і з різних сторін: і як про творчу групу, і як про людей, які не боялися висловлювати свою позицію. Також шістдесятники — це ті, хто вивчав народне мистецтво. Їхня основна ідея — підіймати українськість у собі, у творчості, відходити від соцреалізму, від радянських шаблонів, які панували на той момент.
Знову ж таки, відзначу, що це дуже подібно на те, що зараз відбувається, попри те, що ми вже тридцять років живемо в незалежній Україні.
Книжка
Цього року в травні вийшла нова книжка про Аллу Горську — «Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму». Це дуже класна історія. Батько підготував її до видання і не видав. Він залишив цю справу мені. І ось книжка вийшла через шість років відтоді, коли батько передав її мені.
Це повне зібрання про Аллу Горську. У книжці також зібрано листи. Батько опрацював багато спогадів тих, хто писав про Аллу Горську чи шістдесятників раніше. Наприклад, Лесь Танюк свого часу написав неймовірну кількість таких свідчень і свідчень інших людей. Батько це вправно використав для створення загальної картини. Тобто книжка цікава тим, що вона не просто про Аллу Горську, вона саме про все, що навколо неї відбувалося на той час.
Книжка про людину, яка жила у 50–60-х роках, зараз читається на одному диханні. Хоча це непроста монографія. Звісно, була редактура, щоби трохи полегшити читання. Батько у ній смакує деталі, він закоханий у ці часи, бо це ж часи його дитинства й молодості. Тому я впевнена, що книжка класна, але все одно мені не віриться, що вона вийшла, ба більше, що її додруковують.
Як книжка таки вийшла? Як-то кажуть, у нас стався суперметч із видавцем. Є багато мінусів у соцмережах, але у мене постійно виникає почуття вдячності, оскільки знайомлюся через них із дуже класними людьми, і з’являються такі можливості, про які навіть важко подумати. Хтось щось перепостив, надіслав мені чи відмітив десь у коментарях публікації Андрія Полум’яного, і от — книжка.
Якось Андрій написав мені у соцмережах, зауважив, що тепер буде знати, що є жива онучка Алли Горської, і що вона не десь у тіні, а досить публічна людина. Пізніше Андрій запропонував мені написати книжку про Аллу Горську, сказав, що відкриває видавництво і хоче, щоби це була одна з перших книжок.
А я в цей момент жила в Португалії з дітьми. І в мене таке відчуття, що мені взагалі все-все не на часі. Думаю, от скоро буду повертатись в Україну, тоді ми цими питаннями займемось, але не зараз. І я навіть трохи зневірливо сказала йому, що досить багато вже видано книжок про Аллу Горську, тож давайте спочатку проаналізуємо, що є. Можливо, він відчув від мене якусь холодність. А я не можу написати книжку, я не письменниця. Андрій озвучував різні варіанти. І одна думка не давала мені спокою.
Я згадала про книжку батька, яку він мені залишив зі словами: «Далі ти нею займайся, я вже не буду її видавати». Я написала Андрію. В Андрія, я так розумію, загорілися очі цієї миті. Бо вже є готова книжка.
Тож 1 березня я надіслала Андрію файл, а 31 травня книжка була вже надрукована.
Співпраця з брендом EQUAL clothes
Одна з місій бренда — збереження української історії. Тому якось Аня Скоренко, засновниця EQUAL clothes, надихнулася Аллою Горською як персоною. Анна написала мені в інстаграм, ми зустрілись, познайомилися, говорили, що це цікава ідея — зшити конкретно капсульну колекцію жилеток, які будуть із картиною Горської, а тоді виберемо, кому віддати весь прибуток із продажу. І ми обрали Музей шістдесятництва, який, об’єктивно, в дуже непростому фінансовому стані та потребує допомоги.
Одного разу я прийшла у Музей шістдесятництва обговорити якісь перспективи співпраці, там саме відбувалась виставка Надії Харт, і я на неї дивилася й думала, що тут очевидно бракує якогось додаткового освітлення приміщення. Ми з музейниками обговорювали, де б то взяти грошей. А вже через три дні в мене зустріч із брендом. Знаєте, коли про це всі говорять, з різних сторін, то починають з’являтися такі можливості.
Зараз досить багато є паралельних процесів, які просто ще не запущені: друк хусток із картинами, треба обов’язково видати книжку з картинами Горської. Тобто процеси йдуть, і я, де можу, надаю хоча б інформаційну допомогу, відкрита до всього, де можна говорити про Горську та Зарецького.
Власний шлях
Через те, що у мене родина художників, то, так би мовити, з дитинства у мене не було інших варіантів, ніж малювання. Хоча мої батьки не малювали. Спочатку я відвідувала художні студії, потім школу мистецтв, затим державну художню середню школу і художню академію. Ще навчалася у музичній школі, грала на гобої. Якщо аналізувати, то, з одного боку, династичність дає велику підтримку, і я зараз навіть не знаю, як жити поза мистецькою діяльністю. А з іншого боку, часто виникали психологічні перепони, і треба було докладати зусиль, бо хочеш чи не хочеш, виникають порівняння з родичами-художниками, ще й такого високого рівня.
Але я можу офіційно назвати себе художницею, я такою себе вважаю, так живу, почуваю і висловлююся через мистецтво. Наразі так склалося, що останні місяці, відколи повернулася з евакуації, займаюся збереженням пам’яті, одразу влилася у різні проєкти. Але все-таки сподіваюся, що мені вдасться балансувати між збереженням пам’яті, власною творчістю і материнством.
Картини практично не малюю, тільки на замовлення чи якісь ілюстрації. Останній рік я намагаюся не малювати картини, а створювати відео, інсталяції, перформанси. У мене, наприклад, в інстаграмі відео, де я малюю картину. І картини в результаті немає фізично. Я її малювала під час відео. І є відео. Тобто у мене зараз більш віртуальне мистецтво.
