Років двадцять тому мені трапилася тоненька книжечка, в якій авторка текстів нарікала, що забуто таку важливу чесноту, як послужливість. Мовляв, раніше юних панночок навчали сідати на краєчок стільця, аби в будь-який момент вона могла спурхнути і послужитися: принести, подати, підняти. Тепер же не розуміють, чому мусять присвячувати увагу іншому чи іншій та бути готовими передбачити чиюсь потребу: подати впущену книжку, принести чаю, подати руку.
Що означає постійна поведінка згідно з такими моральними настановами на практиці? Якщо у вас є досвід догляду за активними трирічками, то ви розумієте: постійно розпорошена увага, щоб передбачити потребу, небезпеку чи траєкторію руху тіла дитини. Власні завдання розтягуються в часі як гумка, доки не висмикуються і не б’ють по руках дедлайнами та критичними ситуаціями.
Щоразу, коли читаю біографії «плідних» письменників чи академіків, які ставали авторами численних книжок та батьками трохи менш численних дітей, одразу думаю про те, хто робив сніданки їхнім дітям. Точніше — робила. А також переписувала начисто чи друкувала на машинці, відповідала на дзвінки, підносила кави, підбадьорювала, скорочувала, генерувала ідеї, ставила квіти на підвіконня, приносила светр, коли працював на веранді…
Опіка та увага до близьких — невіддільна складова стосунків. В окремі періоди нашого життя може бути єдиним бажаним заняттям, чому б і ні. Однак іноді я думаю, що цю чесноту підзабуто, загалом, недаремно. Одразу ж бо впадає в очі, що це очікування до жінки, чи не так?
Скільки книжок не написано, скільки винаходів не запатентовано, скільки рецептів не створено, скільки всього «не» — бо жінка з ідеями займалася обслуговуванням інших? Іноді, можливо, за своїм вибором, але хіба не часто — аби відповідати очікуванням? Аби зберегти сімʼю, підтримати чоловіка, створити дітям можливості, допомогти батькам, познайомитися з сусідами, підібрати подрузі сукню, зібрати родину. Списки завдань «для когось» ростуть і довшають, доки не зʼїдають усі шпаргалки, на яких були завдання «для себе».
Фантомні болі через нереалізовані проєкти та ненаписані книжки — зараз в Україні доволі сумнівний привід для смутку. Коли довкола справжні трагедії — про що це я насправді? Тільки бачу, як жінки далі тягнуть на собі списки завдань, обслуговування інших. Живуть у постійній послужливості, не зважаючи, на війні партнер чи ні. Інший жіночий вид обслуговування — емоційна праця: підбадьорювати чоловіка, заспокоювати дітей, лагідно відповідати на агресію, стримувано реагувати на необґрунтовані зауваження свекрухи, відповідати спокоєм на роздратованість у колективі, підтримувати бойовий дух і злагоду. Знайомо?
Поки у мене долітають гнилі кабачки за те, що я шукаю гендерні проблеми там, де їх нема, скажу тільки, що дослідження лежать на поверхні: Арлі Хохшільд пише і про професії, які вимагають емоційної роботи, наприклад стримувати негативні емоції (стюардеси та стюарди), або ж про те, що жінки, за однакового трудового навантаження та поступового збільшення відповідальності чоловіків за домашні обовʼязки, все одно роблять більше емоційної та когнітивної роботи: керують бюджетом, закупами чи організацією дозвілля.
Здавалося б, що всі ці побутово безпомічні чоловіки десь далеко від мене, але як же я нещодавно здивувалася, коли перед відʼїздом на тижневу конференцію подруга закуповувала їжу і куховарила літрові каструляки. «Бо я ж знаю, що він не зробить собі нормальну їжу». І як би зворушливо це не видавалося на перший погляд і яким би проявом любові це не було, тільки вона скрушно зітхає, що нема часу і сил сісти за великий омріяний творчий проєкт «тільки для себе». І, хоч вони обоє доволі успішні креативники, я починаю думати: чи не залила частину свого творчого єства моя подруга борщем?
Одного разу знайомий музикант попросив чесно відповісти на запитання «Як ти?». Я встигла за день зробити якусь тисячу й одну дрібну справу і відповіла: «Сьогодні я богиня дрібних справ». Він уточнив: «А коли ж великих?» Відтоді, коли я тішуся виконаними завданнями, перевіряю, чи ці завдання були зокрема і «для себе» — не для підтримання гомеостазу і бюрократії щодення, а справи, які важать у саме моєму житті? Які лише я зможу зробити у цьому світі? Впевнена, ви теж бачили у своєму житті нереалізованих людей: які хотіли б, але не могли. Чи ще гірше — прогірклих знервованих людей, які й хотіли, й могли, але не наважилися. Не було часу, було не до того, дев’яності, малі діти, та тільки й виживали, і багато-багато інших смутних пояснень, чому життя за плечима несеться, як важка торба: яка насправді й не твоя, і кинути шкода.
Тож я зітхаю з полегшенням, коли думаю, що чеснота послужливості стала призабутою. Опіка та підтримка, звісно, — важливі колони будь-яких стосунків, тільки давайте воно буде якось рівномірно, чи що? Мені здається, що навіть якщо кільком чоловікам від цього стане жити трохи менш комфортно, то ми виграємо як країна. Коли люди — і чоловіки, і жінки — йдуть за внутрішнім покликом, вони дихають інакше, не звинувачують інших, не шукають виправдань, не знецінюють інших, наважуються на вчинки. Обрати військове, медичне, духовне, наукове служіння — це шлях, на який цілком може не знайтися часу і сил, якщо обирати послужливість.
