Моя подруга Мирослава днями купила собі нову сукню. І поділилась у соцмережах історією про те, який же квест із приміряннями і мандрами магазинами довелося пройти, щоб знайти одну-єдину сукню, яка гарно сіла на її пропорції, що їх заведено називати плюс сайз.
Скажу чесно: я суто зі спортивної цікавості відкрила коментарі до її посту і сіла чекати на «білі пальта». Пальта не забарилися! Пригадую одненьке з них, яке розлютило не одну мене. Прийшла така собі пані й висловилась: «А от я не скаржусь на виробників одягу, які не шиють великі розміри, бо взяла і схуднула, і вам того ж бажаю, замість нити, що на вас нічого нема!» — відтворюю коментар із пам’яті, але суть була приблизно така.
Можна сформувати свою «мережеву бульбашку однодумців», мати потужну незрушну силу тих, «хто за нас горою», можна ретельно добирати тих, кому вільно коментувати дописи, але навіть у кастомізованих нашими ж руками інтернет-просторах обов’язково знайдеться хтось, хто прийде і розкаже ледве знайомій людині, який їй треба мати вигляд, що носити, що писати, як худнути, як займатися спортом, до яких лікарів чи коучів із шарлатанами ходити, скільки тертої моркви з гречкою їсти, і взагалі — розжиріли ви тут, а у нас війна, між іншим!
«Я зараз важу 101,4 кілограма, — розповідає Мирослава. — І частково це ті наші кортизольні кілограми — вони від того, що відбувається довкола. Бо часом їжа, щось солоденьке після нічних атак — це єдиний спосіб, щоб якось себе заземлити, отримати хоч якесь задоволення, інакше ж можна взагалі збожеволіти! Мені здається, що у стресових ситуаціях із людей лізе все те, що до того вони намагалися і мали ресурс успішно приховувати. А війна ніби дала індульгенцію випустити ці різні почуття. Хтось, відчуваючи злість, якось із цим працює, іде до психолога, а хтось просто вивалює це на загал, ходить і ображає тих, хто у стресі. А ми реально всі стресовані, ми не спимо ночами, і на фоні цього стресу хочеться щось в себе кинути, а це переважно щось солоденьке. Війна багатьом із нас зіпсувала гормональний фон, сильно погіршила здоров’я, а це теж про зміну ваги».
Фетшеймінг або присоромлення за «надмірну вагу» — геть не нове явище як для українського суспільства, все щеподекуди затруєного «совком» і його звичкою «урівняйлівки» та ненависті до всього, що не вписується в жорсткий канон — від уявлень про свободу і громадянські права до чиєїсь зовнішності, інакшості та чужих кілограмів включно. Але проблема в тому, що повномасштабна війна не тільки не зняла стигми з ваги, яка випадає з цього унормованого канону (здавалося б, є їжа, є можливість їсти щодня — це ж прекрасно! Якого ще бодипозитиву вам треба?!), а навпаки, посилила її.
Я бачу це не лише зі злостивих коментарів у соцмережах, з агресивно нав’язуваних марафонів-схуднення, із закликів у рекламках спортзалів і студій, що вже «час привести себе до ладу» (тобто те, що моя подруга, чий чоловік служить у ЗСУ на Бахмутському напрямку і часом по кілька днів не виходить на зв’язок, намагається працювати, займатися творчістю і волонтерити, ще не робить її достатньо доладною людиною?! Ну, окей).
Війна нікому не додала здоров’я і грошей, щоб те здоров’я нашвидкуруч полатати, натомість накидає лопатою стрес, посилює страхи, тривожність, примножує непевність не те що до майбутнього, а взагалі змушує сумніватися в тому, чи буде у нас завтрашній день. На перший погляд, у таких умовах мало в кого буде час, сили, можливість пильнувати чужу вагу і чужі кілограми, але, виходить, часу й натхнення на це в декого задосить!
«До ваги причепитися найлегше, бо ці критики точно знають, скільки ми маємо важити, який вигляд повинні мати, що носити, бо з якого це дива якась там “товстунка” сміє насолоджуватися життям і не паритися щодо своєї ваги, “а я у залі пахаю і вбиваюсь, і купу всього собі забороняю” — усміхається Мирослава. — У мене вже виробився певний рефлекс щодо людей, які приходять коментувати мою вагу. Я таку людину одразу баню. От просто одразу. Бо не хочу слухати, що вона буде казати далі. Іноді в коментарях до моїх дописів ображають не мене саму, а інших людей на тему ваги. Бо зрозуміло, що моя «бульбашка» в соцмережах — це жінки приблизно моєї ваги, моєї комплекції, — пояснює вона. — Приходять зовсім випадкові люди і починають нам розповідати, як нам жити, що нам їсти і «взагалі, можна було би просто зайнятися спортом». І мене це смішить, тому що про «зайнятися спортом» вони кажуть мені, людині, як п’ять днів на тиждень займається в залі. І при цьому навіть не знають історії моїх хвороб».
Найчастіше, каже Мирослава, її шеймлять за вагу саме жінки, а не чоловіки — так було і до війни, але те, що саме війна лягла на плечі жінок часом непомірним тягарем стресу, відповідальності, зниженого рівня життя і ризиків, пов’язаних із війною, здається, випустило на волю їхніх найпекельніших демонів внутрішньої мізогінії.
«Я відповідально заявляю: жодна жінка, яка задоволена собою, своєю зовнішністю і своїм життям, ніколи нікого не булить за зовнішність. Ніколи! — каже Майя Тульчинська, фешн-блогерка, письменниця та авторка курсу лекції про життя в стилі плюс сайз. — Від того, що в нас війна, люди, що, всі стали більш зрілими? Порозумнішали? Ні. Люди якими були, такими і лишилися, тільки стали навіть гіршими, бо всі в стресі. Коли нервова система напружена, то стримуватися людині буває дуже важко, і з неї несеться все, що в ній сидить. Якщо людина приходить до тебе і починає розповідати: тобі треба схуднути, ти щось погладшала, подивись на себе, ти забагато їси, жах такою бути, то це діагноз не тому, про кого вона таке розповідає, а самій людині. Це означає, що в неї не все гаразд. По-перше, вона сама боїться погладшати, смертельно боїться! Або вона тільки-но неймовірними зусиллями схудла і тепер має змусити всіх довкола те саме робити, адже вона так мучиться. А всі живуть собі, дозволяють собі бути товстими і задоволеними життям?! Та як вони посміли! Треба зараз всім їм розказати, щоб вони знали, які вони насправді жирні корови».
Майя розповідає, що в перші місяці війни, коли довелося евакуюватися з родиною і тваринами з Києва до Львова, вона дуже сильно схудла, не докладаючи до того жодних зусиль. Пізніше, коли небезпека облоги відступила, повернулась до столиці, і вага відновилась.
«За цю зиму я навіть набрала, хоча абсолютно ані на грам не стала більше їсти, ще й ходила пішки на 20-й поверх, коли не було світла. Моя вага — не про кількість їжі, а про стрес і здоров’я. Я вважаю, що це абсолютно гормональна історія, і розумію, що зараз абсолютно нічого з цим не зроблю. Кого з лікарів-ендокринологів не спитай, всі кажуть — треба прибрати з життя стрес! Я за! Я за те, щоб цей суцільний стрес припинився, навіть якщо я від того ніколи не схудну. Але він не припиниться моїм вольовим зусиллям. Бо навіть якщо ти не воюєш зараз, а сидиш у тилу, твоя головна місія — дожити до перемоги в здоровому глузді. А це значно важливіше, ніж зустріти перемогу в тих самих штанах, в яких ти бігла 24 лютого у бомбосховище».
Чому ж так? Чому війна не зробила нас більш співчутливими, добрішими, натомість додала уїдливості, ущипливості, бажання оцінити, осудити, засудити, знецінити? На мою думку, одна (але не єдина!) з причин в тому, що ця війна на теренах Європи стала чи не першою, де голод, принаймні на вільних та деокупованих територіях України, де не ведуться бої, не є загрозою номер один. Голод не йде пліч-о-пліч із нічними атаками дронів та ракетними обстрілами тилових міст. Війна могла позначитися на якості продуктів, на кількості та розмаїтті, на купівельній спроможності українців, але вона не є нищівним мороком, який лишає по собі тільки випалену землю, куди не глянь. У нашій же свідомості досі сидить єдиний канон війни, про яку ми чули, про яку розповідали дідусі, бабусі, вчителі історії чи запрошені до школи ветерани.
Друга світова війна була інша, вона і була тією війною, де люди, підкошені голодом, виснаженням, зубожінням шукали порятунку в жменьці борошна та кухлику кислого набілу — якщо такі щастило виміняти на рештки сімейних скарбів. Ця нова війна геть інакша.
Ми не голодуємо, але ми з найперших днів завзято міряємось стражданнями, намагаємось визначити, чиї страждання достатні, а чиї — не дуже, тримаючи перед очима картинку війни 1939–45 років. І підсвідомо не можемо укласти в це старе лекало «голодної страшної війни» жінку, яка на стресі роздобріла на 5, 10 або й 20 кілограмів. То виходить, якщо вона так погладшала за війну, — вона і не страждає? Бо ж канон страждання — це висушені руки, впалі очі з темними колами, жебрацтво і голод! А як вона така квітуча, то мало страждає, сто відсотків, то як вона посміла собі таке дозволити?! Вона точно страждає недостатньо і має за це відповісти!
Про те, що в бажанні однієї жінки присоромити іншу за її вагу є величезна частка напруги, тривожності та стресу, каже і психологиня, авторка книжки «Про жінок за 50» Наталя Підлісна.
«Коли ми тривожні та незадоволені собою, то хочемо порівнювати себе з іншими. Бо ми починаємо думати, чи норма те, що зі мною відбувається, чи ні. І коли такі люди в дуже сильній тривозі, то чіпляються до інших. Якщо кожній бодишеймерці написати в приват щось на кшталт: “Боже, я вам дякую, що ви мені сказали, що мені треба схуднути, я думала про це, а ви відкрили мені очі!..”, то вона почне вам розповідати: “Та ви що, та в мене самої, та я така сама, та я так переживаю через це тощо”. Це люди, яким нема куди і як каналізувати свій стрес і напругу. Вони не вміють цього робити, не розуміють, як перенаправити це в якусь корисну діяльність чи в самовдосконалення, самоаналіз, я вже не кажу про роботу з психологом (у нас це взагалі якесь елітне заняття — ходити до психолога!), тому вони каналізують свою тривожність у слова, які б вони хотіли сказати самим собі, тільки на іншу тему. А вони це кажуть іншим жінкам. Від цього і є мізогінія. І майже кожна жінка, яка чіпляється до іншої, — це жінка з великими проблемами, які вона не може вирішити з різних причин».
За словами Наталі Підлісної, люди, затиснуті у щільні лещата стресу, напруги, невміння дозволити собі випасти із суспільного канону, щоб прийняти свою якусь власну «інакшість», хай навіть вона оприявнюється кількома новонабутими кілограмами, жахаються тої свободи, яку дає внутрішній дозвіл жити тут і зараз, не чекаючи, коли станеться в житті щось грандіозне, на кшталт, «я схудну, я навчуся сідати на шпагат, ми переможемо, і от тоді! — от саме тоді станеться якесь внутрішнє диво, і я стану щасливою, задоволеною, самодостатньою!.. Але не раніше».
«Звичайно, що люди інколи хочуть почути від повних, як вони можуть собі це дозволити?! От як?! Бо у нас бути повним це теж про вибір. Це ж не тільки “так сталося з організмом, звичками, характером, здоров’ям”. Це і про вибір не напружуватися через вагу. У мене може бути напруження з інших причин, але не через вагу. Я не думаю, що я повинна застосовувати свою силу волі, щоб займатися спортом і менше їсти. Це мій вибір. І людям завжди цікаво знати, як я прийшла до цього вибору: “Це у вас така висока самооцінка чи вас дуже люблять і вам дають достатньо любові, щоб ви не напружувалися через це?” Якщо людина розповідає, чому зробила цей вибір, до неї менше чіпляються. І я розповідаю, що, по-перше, дуже щаслива в особистих стосунках, а по-друге, розповідаю, як це мені допомогло в моїй професії — позбутися сексуальної зовнішності. Бо, коли є запит на роботу з болем, стражданням, травмою, люди вибирають того психолога, який не виглядає сексуально. А ще кілограми додають соціальної ваги. І це про те, щоб зайняти багато місця в природі. Бути помітною».
То як же боротися із фетшеймінгом, коли банальне ігнорування злостивих коментаторів не працює? І коли це люди з досить ближнього кола, тож варіант забанити у фейсбуку і забути не працює?
«Коли людина мені каже: “Ой, та це ж для твого блага, я ж бажаю тобі добра”, то це вже значить, що треба брати до рук якусь лопату, — сміється Мирослава. — Якщо є сили, треба пояснювати, що такі коментарі, слова, поради — це не ок, це неправильно і зі мною так не можна, то майте на увазі, це довгий процес. Я свою маму вже відучила робити подібні коментарі про мою зовнішність чи про моє життя. Це зайняло десь пів року. Коли вона починала говорити щось таке, що мене ображало, я пояснювала їй, що ця тема мені неприємна, болюча, і якщо вона продовжить її розвивати, я покладу слухавку. Мама на це казала: “Ой, та годі!..” Часом доводилося класти слухавку. Важливо озвучити і пояснити, що це не окей, озвучити, якими будуть штрафні санкції. І, якщо людина не розуміє, треба бути готовим виконати ці санкції. Так, це бувало боляче і соромно, бо ж це мама, але це працює. В інших випадках, якщо це не якісь дуже близькі люди, треба реально подумати, чи настільки вже важливі ті люди у твоєму житті, якщо вони дозволяють собі постійно тебе принижувати і робити болячи, поки ти терпиш. Терпиш навіщо? Щоби що? Кількість такого спілкування треба зменшувати або розривати такі стосунки. Бо зараз хочеться оточувати себе тільки тими людьми, які тебе підтримають, а не тими, які тебе добивають непроханими коментарями чи порадами».
«Мені не вистачає сил, щоб воювати з фетшеймерками, тому я волію промовчати або пройти повз. Я дуже вразлива, тому знаю, якщо вступлю в якусь пересварку, то мені буде боляче і неприємно. Тим більшеТим більше частіше мені зустрічалися саме жінки, які шеймили інших жінок за вагу, а не чоловіки. І жінки ще й вміють зробити іншій жінці так боляче, як не кожен чоловік зможе. Бо знають ті болючі місця, куди треба жалити. Але правдою є і те, що жінки, як ніхто інший, вміють тебе і підтримати, — сміється моя подруга Світлана Максимець, головна редакторка столичного видання «Вікенд». — У боротьбі з фетшеймінгом я інфантильно покладаю надію на тих жінок, які після перемоги повернуться з Європи сюди і привезуть такі звіти про певне ставлення до жінки, до людини, до особистості, до кордонів, щось таке, чого ми дуже потребуємо, щоб привнести в наш традиційний “срач” якусь нотку європейської поваги».
«Як боротися з тим, що тебе ображають за вагу? Варіантів два, — пропонує Майя Тульчинська. — Якщо є час і натхнення, то познущатися у відповідь. Тому що пояснити такій людині нічого не можливо. Я дуже багато років цим займалась, намагалась щось пояснити, переконати, донести — ні, це не працює. Це абсолютно марна справа. Якщо людина прийшла до тебе зі злим коментарем про твоє тіло, про твою вагу, то це означає, що там вже нічого пояснити не можна. Тому варіант “познущатися” працює. І зазвичай такі люди дуже нервово реагують на це. Дуже! Тобто коли вона прийшла і вилила відро лайна на тебе — це нормально, якщо ж ти тільки маленький ополоник занесеш над нею — тільки занесеш! — така істерика починається! Можна піти подивитися на фото цієї людини і теж їй розповісти, що з нею не так. Зазвичай це людей дуже пригальмовує. Але я за те, щоб навіть не витрачати на це час і магічну енергію, просто банити і все. Там нема з ким розмовляти».
«Ображати у відповідь на шеймінг — це теж варіант, хоча це породжує замкнене коло, — погоджується психологиня Наталя Підлісна. — Але це дієво. Так, це швидка стратегія, коли не хочеться гаяти час та енергію. Є стратегії більш довготермінові, скажімо, через книжки, через статті говорити з жінками, писати про це й у такий спосіб змінювати правила. Є стратегія психологічна, скажімо, зближуватися з такою людиною хоча б на 10 хвилин, про щось говорити без агресії, але це вже потребує дуже багато енергії та часу. Коли у мене нема часу, я теж пишу щось ущипливе у відповідь».
Якщо ж раптом якоїсь миті ви самі відчуваєте непоборне бажання дати комусь цінну, але непрохану пораду щодо чиєїсь зовнішності чи ваги, вигляду, вибору сукні чи способу схуднення, продуктів, які, на вашу думку, треба їсти, видів спорту, якими, на вашу думку, треба зайнятися, то втримайтеся від спокуси, нагадавши собі мою улюблену строфу віршів канадської поетки Рупі Каур про те, що «тіла інших жінок не є нашим полем битви».
