Дитячий майданчик — це як невеличкий макет суспільства. Тут проявляються лідери й ті, кому легше підкоритися. Тут встановлюються свої правила гри, закони й розподіл майна. Щоправда, домовитися про правила і власність не завжди вдається, і тоді в хід ідуть кулаки. Чому діти б’ються і як реагувати на це батькам, пробували розібратися разом з експертками.
Гліб і Вова б’ються знову
Я тільки-но вмостилася в холодочку під деревом у парку і розгорнула книжку: «Яке щастя, що вже можу не ходити за майже п’ятирічною дитиною, а відправити її на надувні батути, а сама буду насолоджуватись літературою». Але раділа я завчасно. Не встигла перегорнути й двох сторінок, як біжить мій босий син із сандалями в руках по колькій сухій скошеній траві та голосить на весь парк.
За ним слідує лисуватий чоловік із перекошеним від злості обличчям. Ще здалеку починає голосно запитувати мого сина: «Ти навіщо вдарив мого сина?» Я сховала малого за себе і сказала, щоб чоловік говорив зі мною, із дорослою, а не кричав на чужу дитину. І тут понеслося: «Ваша дитина невихована. Ви тут лежите і не дивитесь за ним, а він вдарив мого сина. Я тепер скажу своєму, щоб він наступного разу бив просто в око».
Я навіть не встигла запитати в дитини, що сталося. Чоловік звинуватив мене у всьому, в чому вважав за потрібне, і відійшов. Малий заспокоївся та пішов знову стрибати, а я, згорнувши книжку, попленталась дивитися за ним, хоча ходити навколо надувної гірки — такий собі нагляд, якщо хтось із дітей захоче когось стукнути, то ти просто не встигнеш зреагувати.
Гліб уже подружився з тим Вовою, якого він вдарив, тато Вови скролить у телефоні, аж тут Вова штовхає дівчинку. Тато дівчинки налітає на мого кривдника, і починається дзеркальна ситуація, тепер його звинувачують у тому, що дитина невихована і не вміє поводитися в суспільстві. Я мовчки спостерігаю, як вони чубляться. Тато Вови уже не такий сміливий, як був зі мною. Батьки забирають дівчинку з майданчика, а тато Вови намагається добитися від сина, навіщо той вдарив її. Вова пояснити не може, бо й говорити ще до ладу не вміє.
Як реагують батьки
Після цього інциденту я почала звертати увагу, як реагують батьки на бійки дітей. Хтось починає кричати на свою дитину, якщо вона когось вдарила, хтось на чужу, хтось іде з майданчика, хтось вчить давати здачі. «Тобі що, мало? Губу набили, ще хай голову розіб’ють», — шпетить бабуся онука, ведучи його геть із майданчика, з якого він іти не хоче.
«Я тебе скільки разів просила не битися?» — свариться мама на шестирічного хлопця, тримаючи на руках меншу доньку.
«Навіщо ти його вдарив?» — допитується тато в дошколярика.
«Я поговорю з його мамою», — каже мама синові-школяреві, якого вдарив одноліток.
Я спитала у користувачів соцмереж, як вони реагують, коли їхня дитина б’ється або, навпаки, страждає від агресії.
«Якщо моя: відведу трішки, поясню спокійно, що сталось, чому не можна і наслідки. Якщо повторюється, я забираю з майданчика, і щонайменше на добу жодних майданчиків. Якщо мою легенько вдарили — даю змогу дітям самим розібратись (але моїй чотири роки, тобто може говорити сама, діяти в певних рамках), якщо конкретно (або коли дитина була ще маленька) — знаходжу батьків і прошу пояснити дитині, як поводитись, своїй пояснюю знову-таки, що відбулось, чому так буває, що треба говорити про свої емоції іншим і не мовчати, якщо щось не подобається», — пише одна мама.
«Це така тяжка тема, мабуть, для деяких мам, як і для мене. Я дуже злилась раніше, сину казала, що не можна битися, а зараз сказала давати здачі, якщо його ображають. Тому що зараз дивлюсь на батьків, і вони ніби тішаться, що їхня дитина когось вдарила. Можливо мій підхід геть неправильний, але не хочу, щоб потім мій син боявся за себе постояти!» — ділиться інша.
«Я теж кажу давати здачі, але після того ледь перший клас закінчили. Усіх бив і кусав… неважливо, чи вдарять його, чи пхнуть, чи погане скажуть», — додає ще одна.
«Моя донька з бойових. Бувало, що могла когось вдарити або штовхнути.
Агресія — це погано, неважливо, чи в бік твоєї дитини, чи це твоя дитина проявляє. Тому завжди треба зупинити, перепросити і пояснити обом сторонам. Агресія неприпустима. Мені, напевно, пощастило, але щоразу, коли я зупиняв чужих дітей від агресії, їхні батьки реагували абсолютно адекватно. Коли моя була різка чи штовхалась, я теж перепрошував у батьків і дитини, і теж абсолютно адекватна реакція була.
Дуже не підтримую тезу, що в справи дітей не варто влазити, вони самі розберуться. Коли твоя дитина буває в ситуації, де присутня агресія, вона потребує твоєї допомоги найбільше. А ти стоїш і нічого не робиш. Авторитет і довіра до батьків летить у прірву так швидко, що й не зловиш. Та з іншого боку, завжди поруч не будеш і завжди захистити чи зупинити не зможеш. Тому важливо дитині пояснити, що її права порушувати не можна», — розповів тато.
Чому діти б’ються?
Основна причина, з якої діти можуть вдарити одне одного, — незрілий мозок. Діти діють імпульсивно, оскільки ще не можуть керувати своїми емоціями через фізіологічну особливість. Мозок людини формується поступово. Залежно від його розвитку людина набуває тих чи інших навичок. Нікого не дивує, що дитина у п’ять місяців не вміє ходити, бо її мозок не готовий ще до цього. За керування емоціями у людини відповідає лобова частка, зокрема префронтальна кора головного мозку. І ось у дошкільнят вона ще не працює, але дорослі чомусь хочуть від дітей раціональної поведінки.
«Дозрівання лобових часток мозку починається у шість-сім років, — говорить спеціалістка з нейрокорекції, практична психологиня БФ «Голоси дітей» Любов Бовкун, — тільки тоді дитина починає вчитися керувати емоціями. До цього віку поведінкою дошкільняти правлять імпульси: хочу і можу».
Конфлікти, штовхання і бійки бувають саме тоді, коли «хочу» та «можу» не збігаються. «Дитина віком до трьох років побачила чужу іграшку, підійшла і взяла її, бо хоче і може, а сказати ще не вміє. Дитина в п’ять-шість років зрозуміла, що хоче, підійшла, подивилась і може сказати, попросити іграшку», — каже психологиня.
Але якщо дитина не отримує те, що хоче, або інша не хоче ділитися іграшкою, тоді й може проявлятися агресія. Агресія — емоція, яку заведено вважати негативною. Однак психологи радять сприймати її як просто емоцію. Вона виникає і нікуди від цього не дінешся. Тут важливо, в якій формі її проявляти.
«Насправді, що у дітей двох років, що у дітей п’яти і навіть трохи старших, причина бійок однакова — недозрілий мозок, — додає психологиня, засновниця та адміністраторка групи «Психологічна підтримка дбайливих батьків» Ольга Тєрьохіна, — сподіватися, що дитина зможе скористатися тим, що у неї ще не працює, це завищене очікування у батьків. Так, здається, ніби в чотири роки дитина вже все розуміє і може себе контролювати, але насправді — ні. Префронтальна кора починає інтегруватися у п’ять-сім років, а повністю дозріває до 25 років».
Виховання чи фізіологія?
Любов Бовкун говорить, що у півтора-два роки для дитини, яка ще не вміє говорити, удар — фактично єдиний метод відстоювати своє, і це є варіантом норми. А в чотири-п’ять років, якщо дитина часто б’ється і по-іншому не вміє комунікувати, то це вже педагогічна занедбаність.
За словами психологині Любові Бовкун, для дітей важливі рамки, правила і режим дня — саме так діти привчаються потроху контролювати свої імпульси:
«Правила і послідовність дій дуже важливі. Дитина звикає, що спочатку робимо це, а потім ось це, спочатку суп, а потім цукерка, спочатку поїсти, а потім мультики. Такі прості рамки, які вибудовують батьки і які будуть однакові й удома, і в бабусі, і в кафе, допомагають дитині вчитися себе контролювати. Спочатку вона брикається, а потім звикає».
Ольга Тєрьохіна вважає досить дискусійним питання залежності від виховання того, що дитина б’ється: «Мені не подобається, коли перекладається вся відповідальність на батьків, і так само не подобається, коли все звалюють на дітей та їхню незрілість. Тут насамперед залежить навіть не від того, що саме говорять батьки, що пояснюють, а як вони самі справляються зі своїми емоціями та імпульсами, наскільки в контакті зі своєю злістю, чи дають їй простір і в який спосіб».
Психологиня говорить, що агресивні імпульси стаються незалежно від виховання. Це емоції, якими діти не вміють керувати: «Дитина перебуває в певних умовах, може, вона голодна, їй спекотно чи пісок у взутті заважає, і тут якась ситуація трапляється, і емоції ллються через край, вона не здатна їх стримати. А от вже як саме виразити ці емоції, як назвати їх, усвідомити, дати якийсь інструментарій, це вже завдання батьків».
Як реагувати батькам
Любов Бовкун говорить, що є речі, де дітям важливо розібратись самим, звісно, це залежить від віку і ситуації. Однак, якщо у руках однієї дитини пластикова лопатка, а в іншої — залізна з гострим краєм, то втручання обов’язкове: «Батьки мають сказати: “Ні! Так не можна”. Ми говоримо це своїй дитині, а якщо вдарили нашу, і батьки кривдника ніяк не реагують, то можна сказати: “Стоп! Так не можна”, захистити фізично, наприклад рукою, свою дитину. Важливо показати — ось мої кордони і моя дитина в рамках моїх кордонів».
«Варто не використовувати фрази типу “Не бийся” чи “Битися негарно”, — додає Ольга Тєрьохіна, — а чітко сказати “Я не дозволяю бити свою дитину”. Це дуже слизьке місце, якщо ми скажемо чужій дитині: “Припини битися”, то її батьки можуть сказати: “Не наказуйте моїй дитині”, а захистити свого сина чи доньку і сказати, що не дозволяєте бити свою дитину — це вже про захист власних кордонів».
Любов Бовкун каже: «Не дарма є поняття вагової категорії. Ми розв’язуємо питання тільки з людьми своєї вагової категорії. Дитина і дорослий — це різні вагові категорії. Батьки мають бути постійно насторожі, щоб захистити свою дитину, сказати “стоп” або просто розвести дітей в різні сторони. Дорослий може говорити тільки зі своєю дитиною, аж ніяк не з чужою».
Психологиня Ольга Тєрьохіна зазначає, що батькам передусім слід пам’ятати, що діти — це діти, з недозрілим мозком. І позиція “нехай самі вчаться розбиратися в конфліктах” неправильна. «Діти навчаться вирішувати суперечки без втручання батьків, але дитячими способами. Батьки мають втручатися в конфлікт і допомагати врегульовувати його. Поки вирують емоції, дитині пояснювати і з’ясовувати причини бійки немає сенсу. Спочатку контейнеруємо емоції, заспокоюємо дитину, а вже потім обговорюємо ситуацію», — каже Ольга.
Чи варто давати здачі
Давати чи не давати здачі, вчити цього дітей чи ні — питання доволі дискусійне. Любов Бовкун говорить, що розуміння свого тіла і того, що я можу себе захистити, — важливе, однак не повинно виходити за межі.
«В мене, наприклад, у практиці був такий випадок, коли дитину на майданчику всі били, штовхали, а вона не до кінця розуміла власне тіло і не вміла дати здачі, — розповідає психологиня. — А потім вона відчула силу, зрозуміла, що, виявляється, може штовхати і не дозволяти себе ображати. Тобто вона не давала здачі, а потім почала це робити, її мозок відчув власне тіло, то це супер. Ми даємо можливість спробувати себе захистити, але не йти всіх бити, а саме захистити. Водночас дати й інші інструменти, сказати: “Дивися, тут можна по-іншому”».
Ольга Тєрьохіна говорить, що в цьому питанні потрібен баланс: «Ця тема викликає багато суперечок. Адже буває так, що дитина часто потрапляє в конфлікти, і батьки не можуть бути постійно поруч і захистити її, тоді й з’являється бажання навчити давати здачі. З одного боку, воно природне, а з іншого — ризиковане. Дитина, яка не здатна захистити себе в моменті, а батьки вчать її давати здачі, коли її префронтальна кора ще незріла, відчуває себе ще більше неспроможною. Вона відчуватиме себе вразливою в момент, коли її ображають і коли зрозуміє, що тато і мама вчили її захищатися, а вона не змогла цього зробити. Також небезпечно, що дитина думатиме про те, що треба дати здачі й не зможе оцінити ризики. Адже, наприклад, коли нападає хтось набагато сильніший, то природною реакцією буде не давати здачі, а втекти, заручитися допомогою дорослого. Моя особиста думка, що дитину варто насамперед навчити звертатися по допомогу до дорослого».
Ольга говорить, що і патологізувати відплату також не варто. «Як бачимо, під час війни давати здачі — це єдиний варіант виживання. І такий варіант захисту можна обирати. Однак треба дитині пояснювати, що це не єдиний варіант, давати їй палітру вибору».
Дитина обмежена фізіологічними особливостями розвитку мозку, тому очікувати, що вона чогось навчиться тільки через те, що батьки їй пояснюють і розповідають — марно. Дитина має досліджувати, вчитися аналізувати, рефлексувати свої переживання. «Якщо дитині дати простір, вона може гарно фантазувати й у формі гри досліджувати емоції. Можна програвати якісь ситуації, мінятися ролями, навіть просто бавитися», — говорить Ольга.
Коли дитяча сварка переходить у дорослу
Часом дитячий конфлікт переростає у дорослий. І тут важливо розуміти, чи адекватна людина перед вами, чи ні. Любов Бовкун радить у разі, якщо варто знизити градус конфлікту, а людина поводиться неадекватно, погоджуватися з її твердженнями: «Ваша дитина невихована» — «Так, невихована». Це не значить, що дитина така, але погоджуючись з емоційно нестабільною людиною, можна знизити градус конфлікту і отримати можливість покинути територію.
Якщо ж людина адекватно поводиться, то психологиня радить ставити запитання: «“А ви бачили, що сталося? А чого ви так вирішили?” Виводьте людину на рівень “задуматися”. Зараз і дорослі, і діти з підвищеним рівнем тривожності. Коли ми в постійному стресі, то малесенька іскра спричинює спалах, тому варто намагатися повернутися до раціонального».
«Коли конфлікт переходить в площину дорослих емоцій, то будь-яка порада чи мудра книжка безсилі. Тут уже як понесе, — говорить Ольга Тєрьохіна, — наше головне завдання — захистити дитину, показати, що ви на її боці, а яку форму обрати, то вже як пощастить».
Ольга говорить, що треба в дітях передусім бачити дітей і не брати на власний карб образи, але, на жаль, не завжди так виходить. У дорослих теж спрацьовує дитяча частина, вони діють імпульсивно, зокрема й через втому, нервову напругу. Сьогодні нам здається, що нашу дитину ображають, а завтра з’ясовується, що вона комусь лопаткою по голові настукала: «Ніхто не застрахований від таких емоційних ситуацій. Але замість з’ясовувати стосунки, краще направити свою енергію на те, щоб допомогти дітям порозумітися, знайти компроміс, з’ясувати, що сталося. Дорослі завжди мають залишатися в позиції дорослих».
