Я дивилася новини на німецькому телеканалі, і моя погана німецька вилітала з голови через зовнішність телеведучої. Не схожу на зовнішність українських ведучих центральних телеканалів, які навіть після 20 років читання новин на телебаченні заледве мають хоч би мімічні зморшки. Не схожу на зовнішність українських ведучих нових телеканалів, коли бачиш довершені губи, неприродно ідеальні форми щелепи та підборіддя. Не схожу на зовнішність українських телеведучих, які зачаровують розрізом очей, свіжістю шкіри, що викликає ментальне зусилля, яке робиш, щоб побачити хоч щось неідеальне у зачісці, шкірі чи руках, які визирають із блузки, що так вдало підкреслює бюст.
Німецькій ведучій новин було близько п’ятдесяти, і вона виглядала на свій вік. Яскраво-рожева помада одного кольору з піджаком і світлим волоссям фіксувала її зовнішність свіжою, але на обличчі були зморшки. І нехай там обличчя, але її шия! Це була шия літньої жінки: з глибокими коловими зморшками, в’ялою шкірою і білим слідом від шраму, можливо, від інтубації — демонструючи історію її віку і, можливо, медичних проблем. Уявила, як вона може розказувати про горло, пробите трубкою від ручки її першим чоловіком, чи, можливо, оператором, коли вони знімали сюжет у Бейруті, а у неї виявилася недіагностована алергія на прянощі поданої вечері.
Її тіло розказувало мені цю вигадану історію, поки я намагалася розвести по кутках арени сторони внутрішнього конфлікту щодо її вигляду. Бо частина мене вимагала відповіді на запитання, чому добре оплачувана ведуча не виправила свою пошрамовану часом і життям шию. Особливо, якщо її професія вимагає камери. Інша сторона запитувала, якого чорта їй лягати під ніж, коли і зморшки, і шрами — це частина її досвідів. Чому професійній досвідченій журналістці-телеведучій потрібно робити косметичні операції, щоб приховати частину прожитого. Для чого створювати цю глянцеву оману?
Двоє дітей, три роботи, ідеальне обличчя
На початку травня я їхала у київському метро притиснута обличчям до розсувних дверей і намагалася зрозуміти, хто ухвалював рішення щодо підбору моделей на плакат: батько сімейства — великий чоловік із черевцем, двоє дітей шкільного віку та жінка, за сюжетом реклами їхня мама: довге чорне волосся, струнка, підтягнута, ідеально сидять джинси, абсолютно глянцеве обличчя із дещо збільшеними губами. Тобто це вже стандарт? Це базова вимога до матері двох дітей? Куди прямує медійний ідеал української жінки: не справжня, а ідеально-штучна?
Гортаючи інстаграм, повний українських брендів, які часто рекламують свій одяг на моделях із вдосконаленою зовнішністю, у мене в голові була приказка моєї прабабці: «Чоловік навіть сліпий, кривий і кульгавий пару собі знайде». (І хоч рівень стигми до інвалідностей нарешті знижується, і людина попри вади рухового апарату чи зору може бути чудовим супутником життя, — тільки ця приказка моєї бабці наголошувала, що для досягнення тих самих результатів у жінки мають бути набагато кращі вихідні дані).
Важке повоєння моєї прабабці минуло, тепер черга нашого. І ми навіть не уявляємо, скільки часу ще до цього повоєння. Воєнне підвищення загальної тривожності, складних життєвих обставин та невизначеності впливає на всіх.
Жінки ж водночас дотискаються медійною картинкою ідеальної привабливості та необхідністю не демонструвати своєю зовнішністю трагічних воєнних досвідів.
Салон краси працює під час повітряної тривоги
Два роки пандемії, дев’ятий рік війни. Я відчуваю, як моя молодість зменшується і губиться у тривожних новинах, обмеженнях і страхах, на лобі залишилися вічно стурбовані складки. Провина через те, що я жива, у безпеці та можу турбуватися про зовнішній вигляд, накочується гіркою хвилею. Але іноді провина відступає, і я купую одноразову маску на обличчя в супермаркеті, бо так хочеться ще трохи медійно прийнятної молодості й свіжості, якої меншає щохвилини. Кожної хвилини, яка стікає хвилюваннями, тривожними новинами та невизначеністю.
— Тіндер треба перейменувати на Кряндер.
— Чому?
— Бо більшість із представлених там схожі на качок, — скидає мені картинку друг із Києва. Запитує, в чому естетика перекачаних губ.
Сміється. А мені не смішно.
Бо я розумію, що ідея змінити свою зовнішність народжується точно не з причин впевненості у собі та комфорту у власному тілі. Причини можуть бути різними: бажання відповідати стандарту медійної краси, виправити чарівною таблеткою губ проблеми у житті чи заново привернути увагу чоловіка або ж просто тому, що класна подружка чи блогерка зробила. Дуже рідко це справді виправлення диспропорції обличчя чи проблем після операції або травми.
У натовпі найбезпечніше рухатися за його напрямом
Мудра людина скаже мені зараз: відчепися від жінок. Жінки мають право робити з власним тілом що забажають. І я погоджуюся! Все, що робить жінку щасливою і полегшує її життя, не завдаючи шкоди іншим, — повинно бути! У мене лише виникає запитання, наскільки глибоко внутрішнім є бажання безупинно брати участь у, будьмо чесними, передчасно програних перегонах із віком?
Чи це не тому, що кожна друга блогерка пишається косметологічними втручаннями? Чи не тому, що бренди через одного використовують для реклами жінок із нереальною зовнішністю і стандартами? Чи не тому, що індустрія косметичних втручань заохочує нереалістичні очікування від жінок?
Нова суспільна норма, в якій жінка коле ботокс і гіалурон, звісно, не є нав’язаною жодними масонськими ложами, б’юті-корпораціями чи патріархатом. Ні, вона просочується через низку меседжів, які маніпулюють на невпевненості у собі та необхідності демонструвати вічну молодість із позитивною емоцією від косметологічних втручань, повсюдністю і легкістю технологій: «Дівчатка, на середу у Брентфорді є місце на губки», — вискакує повідомлення у групі «Українці у Лондоні».
Одна справа, коли модний тренд спонукає одягати тісні незручні штани чи заводити у гардеробі болеро. Інша — коли суттєвий відсоток жіночого прибутку, жіночого ресурсу, який міг би бути використаний на розвиток і щастя, вкладається у нереальні ідеали краси. Я повертаюся до запитання: наскільки насправді внутрішнім є рішення про косметологічне втручання?
Привілей бути собою
Я бурчала на чергову рекламу косметологічного салону, яка затаргетувала мене в інстаграмі, коли сиділа на кухні у подруг, які деякий час прожили в США.
Юля поплескала мене по плечу: «Ти ж розумієш, що не мати необхідності щось робити зі своєю зовнішністю — це привілей?» І продовжила розповідь про те, що у Чикаго, з їхнього досвіду, найбільше шелаку на нігтях, накладних вій і мудрованого одягу було саме на мігрантках зі Східної Європи та чорношкірих: «Тому що тобі необхідно одразу показати свій статус. Твій колір шкіри чи акцент автоматично знижують твій соціальний статус».
Розумію, що мені пощастило народитися із сучасно прийнятною зовнішністю, але ще у дитинстві я, десь почувши про акуратний носик, ходила назирці за мамою: «Чому сестрі ви зробили маленький кирпатий, а в мене з горбинкою?! Ви ж уже вміли зробити гарний!» І пригладжувала цю горбинку пальцем — а що, як пройде наче прищ?
Коли два місяці тому я переймалася трьома новими дірками у животі після свіжої медичної операції, та ж Юля мені написала: «Шрами прикрашають жінку». Мій когнітивний дисонанс від того, що в нас ця фраза є про чоловіків, але немає про жінок, зашкалив і заспокоївся. Як добре мати Юлю. Юлю б у кожен жіночий чат.
Перейматися старінням, якщо ти українка — це, звісно, привілейована позиція. Мої знайомі та подруги, які втратили близьких, готові були б віддати всі багатства світу, тільки щоб бути зі своїми рідними. Щоб бачити, як вони старіють, щоб старіти разом. Гіркість горя іноді нічим не стирається, тільки може колись приглушитися від перебігу життя. Люди втратили кінцівки, втратили дім, втратили життя. Тоді ж які роздуми про старість, про медійні вимоги? Може, тому що в тих живих і згорьованих жінок є право не мати додаткового суспільного тиску щодо свого вигляду та одягу. Навіть поруч із горем — жити життя. Не у дискомфорті з собою через недосяжність ідеальних медійних стандартів. Не дивитися, як час сиплеться між пальцями наче пісок: ніби й не жила.
Я знову думаю про німецьку телеведучу і заздрю німецькому суспільству, в якому жінка має право бути, а не мати вигляд. Бути справжньою, а не молодою і привабливою. Хотілося б, щоб українські жінки, на долю яких припало стільки болю і горя, теж мали право на власну зовнішність. На дозвіл відображення прожитих досвідів і глибину зморщок. На те, щоб на них дивилися з любов’ю і повагою від того, яке наповнене життя вони прожили. Щоб шрами прикрашали і жінку.
