Якби мене років п’ятнадцять тому попросили швидко назвати ім’я балерини, у кращому разі я б вигукнула «Мая Плесецька». В гіршому була б Анастасія Волочкова. Ще ми знали Анну Павлову, бо тістечко.
Що ж це за пошесть, яка змушувала мене знаходити у свідомості шпагат Волочкової та не пам’ятати імен відомих українських балерин: Рома Прийма-Богачевська, Олександра Гаврилова, Антоніна Яригіна, Броніслава Ніжинська, Лідія Герасимчук, Олена Заклинська? Вона називається «забуття». «Благословенні ті, хто забувають, бо не пам’ятають вони власних помилок», — пан Ніцше ввійшов у чат.
Нашою помилкою стала меншовартість. росія, привласнюючи собі майже всі здобутки у балетному мистецтві, зробила своєю візитівкою тендітних незаплямованих білих лебедят-балерин. І ми погодились. Забувши про те, що ту саму балетну пачку винайшла українська дизайнерка Варвара Каринська (народилася та навчалася у Харкові, згодом переїхала до США, де зробила кар’єру дизайнерки, зокрема створювала костюми для театру та кіно), а модифікований нею корсет, набагато зручніший, вважається не менш важливим відкриттям для танцівниць.
Балетна «Школа руху», заснована в Києві артисткою Броніславою Ніжинською, яка створила новий напрямок — конструктивізм, подарувала світу одного з найвидатніших танцівників XX століття Сержа Лифаря. Ніжинська переїхала до Франції, потім до США і відкрила школу там.
У цьому її життя схоже з історіями Роми Прийми-Богачевської та Олени Заклинської.
Рома Прийма-Богачевська стала примою Львівського оперного театру, а потім солісткою балетної трупи Національного театру в Інсбруку. Емігрувавши до США, здійснила турне з програмою «Танці й характери України», а згодом створила там свою школу балету та українських народних танців, а однією з її учениць була Квітка Цісик.
Олена Заклинська із псевдонімом Ґердан (на згадку про рідні краї), відкрила свою школу в Канаді. Її учні перемагали в конкурсах із танцями «Гопак» і «Думки коломийки», гастролювали США і Канадою, виступаючи під музику українських композиторів.
Живучи в Україні, вона подорожувала різними її частинами і збирала дані про особливості гуцульського, лемківського і бойківського танків. У 1938 році перемогла на фестивалі в Брюсселі із сольним танцем «Дрібушка» у власній інтерпретації. Сповнена натхнення від перемоги та своїх досліджень, почала створювати танець «Лемківське весілля», але презентувати його на сцені вже не вдалося.
Звісно, з приходом радянської влади її дослідження «генетичного ритмокоду» українців перестали бути цікавими — тоді був взятий курс на єдиний для всіх танець у ритмі маршу з періодичними вставками «Лебединого озера». Олена Заклинська деякий час працювала в трупі Львівського оперного театру, з наближенням фронту до міста емігрувала, здійснюючи свою мрію про поєднання класичного балету з українським фольклором уже в Канаді, а пізніше — і в Америці. Про її останні роки життя не відомо нічого, за деякими даними, вона жила в жіночому монастирі, де проводила гімнастику для сестер.
Також немає відомостей про життя прими-балерини Київського театру опери і балету Олександри Гаврилової, про яку казали: «За своєю виразністю, технічністю, віртуозністю була однією з найкращих українських балерин 20–40-х років». Вона покінчила життя самогубством.
Балерина Галина Лерхе — росіянка, і, як сама казала, «горячо любила свою Родину» (що не відповіла взаємністю — спойлер), але для нас стала примою Харківського оперного театру і тією, хто на чолі групи танцівників виконала гопак у Лондоні під час гастролі 1935 року. А для росії під час масових репресій вона була «женой изменника родины» (тоді працювала в Большому театрі). Її чоловік, українець Веніамін Фурер, секретар міського комітету Горлівки, був запрошений на роботу в Москву, де й був визнаним ворогом народу вже посмертно, після того як застрелився. Його не стало, але вдова лишалася, тому балерину Галину Лерхе ув’язнили у спеціальному таборі для дружин зрадників батьківщини. Різноманіття радянських таборів не може не вражати — в цьому дефіциту не було.
Мені не цікаво, що стане з російським балетом. Мені не цікаво спостерігати, як він буде котитись у прірву, спотворюючись у гротескно-вульгарному волочковському шпагаті, мені хочеться, щоб наші імена повернулися із забуття. Імена тих, хто навіть за тисячі кілометрів від України за будь-яких умов так дбайливо беріг наш національний спадок і передавав його, будуючи і піднімаючи рівень нашого мистецтва. Бо вони не забували ніколи.
Головне фото — Броніслава Ніжинська.
