У жовтні, коли відзначають Всесвітній день донорства та трансплантації органів, DIVOCHE.MEDIA публікує історію Олени Швед — судинної хірургині, кандидатки медичних наук, яка вже майже 20 років живе з донорською ниркою.
За понад 20 років практики Олена провела сотні операцій, а сама сім разів опинялася на операційному столі. У дитинстві в неї виявили захворювання нирок, у дорослому віці вона пережила ниркову недостатність, трансплантацію та важкі післяопераційні ускладнення. Нирку їй пересадили 2007 року, і відтоді 23 травня жінка святкує свій другий день народження.
Сьогодні Олена ― одна з небагатьох в Україні, хто так довго живе з донорською ниркою. Вона керує власною клінікою, менторить молодих лікарів, професійно фотографує та оперує, інколи по дві операції на день.
Колеги називають її «занадто ніжною»: болісні процедури без знеболення вона часто доручає іншим, бо боїться зробити пацієнтам боляче. А коли на сусідньому операційному столі людина не може дихати, в Олени частішає пульс — іноді до 140 ударів за хвилину, — і виступає піт. Її тіло пам’ятає, як сама задихалася. Коли пацієнта перекладають з каталки і він стогне, хірургиня фізично відчуває біль. Вона розуміє, що в професії медика така чутливість інколи заважає, саме тому вирішила працювати з психологом.
Олена розповіла DIVOCHE.MEDIA про життя після трансплантації, роботу хірургині, яка добре пам’ятає себе пацієнткою, та про те, як вчиться берегти себе, не втрачаючи співчуття до інших.
«Дитиною я могла носити цукерку в кишені цілий день, ніхто не знав про неї. Але так і не наважувалась з’їсти смаколик»
Олена Швед народилася в Києві в родині лікарів. Мама ― кардіологиня і реаніматологиня. Тато ― лікар невідкладної допомоги, полковник медичної служби, заслужений лікар України, ліквідатор аварії на ЧАЕС. У 1960–1970-х батьки працювали в спеціалізованій кардіологічній бригаді Києва. Вони одними з перших в Україні робили процедури, які рятували людей від інфаркту. Згодом батько заснував відділення реанімації в госпіталі СБУ.
«Вони горіли цією роботою. Буквально жили в лікарні, святкували там усі свята і додому не дуже поспішали, бо їхній дім був біля пацієнтів. А вдома в нас постійно були гості та багато розмов саме про пацієнтів і складні випадки. Я можу сказати, що до другого класу в мене було звичайне щасливе дитинство з крутими батьками», — згадує Олена.
Все змінив один шкільний похід у басейн, який став початком багаторічної боротьби за життя. Трапилося це у листопаді.
«У мене завжди було дуже густе довге волосся. Після басейну ніхто його особливо не сушив. Нас вишикували на вулиці, а далі ми пів години стояли на холоді й чекали всіх. Тоді я й застудилася. Але спочатку батькам здавалося, що нічого серйозного ― всі діти хворіють. Та потім були ускладнення: бронхіт, ангіна, а згодом все це переросло у гострий нефрит. З того все і почалося», — розповідає хірургиня.
Батьки-медики лікували доньку як могли й були впевнені, що все минеться. Але рік, два, і Олені краще не стало. Їй було вісім років. Дівчинці заборонили спорт, довгі прогулянки, навіть стрибати та танцювати ― зась. Тоді маленька Олена знала лише нескінчені «не можна».
«На дитячих днях народження всі скачуть, а мені: “Ти сиди, тобі не можна”. Солодкого не можна, солоного не можна. Був період найжорсткішої дієти, мені навіть супів не давали, тільки рис. Мама постійно казала, що це дуже небезпечна хвороба, від якої можна померти. І я реально боялася померти. Коли мене пригощали цукеркою, я могла носити її в кишені цілий день у школі і не з’їсти. Хоча ніхто мене не бачив», — каже Олена.
Першу операцію дівчинці зробили в третьому класі. Безтурботне дитинство закінчилося, замість нього почалися лікарні, й найгірше ― без мами. Олена лежала в палаті на десятьох малюків, які плакали цілодобово. Приміщення було сирим і не прогрівалося навіть улітку. А перед кожним рентгеном нирок, як було заведено в середині 1980-х, дітям влаштовували жорстке очищення кишківника.
Саме тоді, у холодній палаті, вона твердо вирішила стати лікаркою: «Я думала: зараз лікарі наді мною знущаються. А я виросту і стану тією, хто це припинить. Я все візьму у свої руки, все буду контролювати. Я була слабкою, а хотіла стати сильною. Лікаркою, яка буде по-справжньому лікувати і поважати людей».
«Ти собі не уявляєш, яку проблему отримала»
Батьки-медики були категорично проти медичного майбутнього для доньки. Вони добре знали, наскільки важка ця професія, особливо з Олениним здоров’ям, тому сподівалися, що вона перегорить. Тато постійно переконував доньку, що та в медичний нізащо не вступить. Зрештою дівчині це набридло, тоді вона уклала з батьком парі: пообіцяла закінчити школу з відзнакою і вступити до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця з першої спроби.
Школу Олена закінчила зі срібною медаллю. Тато й далі запевняв, що на медичний вона не пройде. Це тривало так довго, що в якийсь момент дівчина сама почала сумніватися. А потім на дошці зі списками вступників її прізвище опинилося серед перших.
«Мама сказала: “Ти собі не уявляєш, яку проблему на свою голову зараз отримала”. Я питаю: “Це замість привітання?” А вона: “Зрозумієш потім”», — сміється Олена.
Спочатку вона думала про кардіологію чи анестезіологію. Але вже на другому курсі разом із подругою почала ходити на чергування в хірургічну клініку.
«Подруга якось сказала: “Кажуть, жінки і хірургія — несумісні. Треба перевірити”. Ну от ми й перевірили», — іронізує медикиня.
На четвертому курсі дівчата вже робили свої перші операції. У дитинстві Олена малювала, ліпила, захоплювалася різьбою по дереву. У хірургії, за її словами, зійшлося все: ремесло, точність, швидкі рішення і дуже конкретний результат. Тому студентка обрала найбільш ювелірну, на її думку, спеціалізацію ― судинну хірургію.
«Ти підставляєш своїх лікарів»
В інтернатурі, у 24 роки, Олена завагітніла. Вони з чоловіком дуже хотіли дітей. Але для жінки з хронічною хворобою нирок це був ризик. Лікарі розділилися в думках: одні наполягали терміново переривати вагітність, інші, навпаки, казали, що вона собі вигадала хворобу. Але Олена здоровою не була з другого класу. Через нирки організм втрачав білок, з’явилися набряки.
«А без білка як дитина буде рости? Мені діставали препарати, яких тоді в Україні взагалі не було. Капали по дев’ять годин, з дев’ятої ранку до шостої вечора. Чотири місяці поспіль. Я приходила як на роботу. Їх можна було вводити дуже повільно, у мене всі вени були попалені», — пояснює лікарка.
Але Олена ніколи не здавалась, години під крапельницею використовувала максимально ефективно: лежала і вивчала тести до іспиту з інтернатури. Фізично вона могла витримати майже все, але морально було дуже складно.
«Мені весь час казали: ти не виносиш, не народиш, у тебе буде неповноцінна дитина, давай краще закінчуй із цією вагітністю. А головний меседж був такий: ти підставляєш своїх лікарів», — переказує хірургиня.
На 37-му тижні їй зробили кесарів розтин. Народився здоровий хлопчик, якого назвали Віталіком.
«Я цю дорогу в Запоріжжя вже бачила уві сні»
Після пологів Олена повернулася до навчання. Навантаження зростало, ниркам було важче. Під час курсів у Львові у неї стався перший гіпертонічний криз: тиск під 200 ударів на хвилину.
«Я ж лікарка. Тоді зрозуміла: все, почалася ниркова недостатність. Це початок кінця. Я довго лікувала себе сама, все знала про свою хворобу. Але тут прийшла до нефролога і сказала: “Я здаюся у ваші руки. Ставте мене на всі обліки, лікуйте, як вважаєте за потрібне”», — говорить героїня.
Олені потрібен був діаліз, але місць не було, тож вона два роки трималася без нього. Про трансплантацію їй ніхто навіть не говорив. А лікар, який її вів, замість підтримки лише лякав.
«Він казав прямо такими словами: зараз підеш на діаліз, позаражаєшся там гепатитами, бо в нас усе погано обробляється. І з чого ти вирішила, що взагалі доживеш до трансплантації?» — переповідає хірургиня.
Вона стала в лист очікування. Тоді в Україні органи пересаджували так рідко, що на це ніхто не розраховував. Лише Олена Швед беззаперечно вірила в диво. Кілька разів їй навіть снився один і той самий сон: дорога до Запоріжжя, до найменших деталей. Туди, де мали б робити трансплантацію.
Одного дня сталося те, у що жінка так довго і твердо вірила. Дзвінок пролунав під час консультації, яку лікарка вела в київській лікарні на Червоному хуторі. Телефонували із Запоріжжя.
«Померла людина, твоя група крові. Тести на сумісність ще в роботі. Виїжджай», — цитує Олена.
Лікарка передала пацієнта своїй курсантці й виїхала за батьком. Вони давно домовилися про план дій, якщо «той самий день» колись настане. У машині вже кілька місяців лежала тривожна валіза.
«Перші 250 кілометрів я керувала машиною сама, а потім ми помінялися з татом. Він казав, що я в ейфорії. Він дуже боявся, що тести не зійдуться і нам доведеться повертатися ні з чим. Весь час повторював: не радій завчасно, не надійся дарма. А потім питав: “Чому ти така спокійна?” А я відповідала, що вже кілька разів прожила це уві сні й просто повторюю досвід», — пригадує хірургиня.
Вони їхали так швидко, що машину декілька разів зупиняла поліція. До лікарні доїхали пізно вночі. Трансплантолог сказав, що тести показали сумісність. Далі були останні обстеження, крапельниці й підготовка до наркозу.
«Ти чуєш кожну команду, кожен рух. Але вже не як хірургиня, а як пацієнтка ― знизу»
Нирку їй пересадили 23 травня 2007 року. Цей день Олена досі святкує як свій другий день народження. Пізніше вона дізналася, що донорка була молодою жінкою, її ровесницею.
«Я виграла джекпот на повторне народження. І щороку в цей день думаю про неї. І про її батьків, які в найстрашніший момент свого життя дали згоду на посмертне донорство і подарували мені шанс жити», — каже лікарка.
Але вже після операції почалися ускладнення. Через кілька тижнів Олені зробили ще одну операцію. Тоді її буквально витягнули з того світу ― жінка не могла дихати сама.
«Щойно мене намагалися відключити від апарата ШВЛ, я задихалася. Це дуже страшне відчуття: ти свідома, задихаєшся і навіть не можеш про це сказати, бо м’язи не працюють. Ти чуєш кожну команду, кожен рух. Але вже не як хірургиня, а як пацієнтка ― знизу. Був момент, коли я зрозуміла, що це все. Подумала про сина, про батьків і в думках попрощалася з життям», — розповідає медикиня.
Олена вижила — завдяки небайдужим лікарям і батькам, які буквально примусили медиків боротися до кінця. Але попереду були ще місяці реабілітації. Їй заборонили не лише вставати, а навіть повертатися з боку на бік. Того літа в Запоріжжі стояла спека під 40 градусів, кондиціонера в палаті не було.
«Я зрозуміла, що таке лежати два з половиною місяці. Не мати змоги не те що помитися, а просто вмитися. Це були тортури. Я божеволіла від нерухомості, від токсичних препаратів, від безпорадності. Рахувала краплі, що текли з трубок у моєму животі, молила Бога, щоб це скоріше закінчилося», — звіряється Олена.
Рідні боялися, що вона може щось із собою зробити. Приносили книжки і фільми, але все це не відволікало. Аж поки її лікарка порадила писати дисертацію: «Вона сказала: “У тебе є ноутбук і зібраний матеріал для дисертації. Лежиш цілими днями, то пиши”. Мені це здавалося абсурдом: я страждаю, мене нудить, мені боляче і жарко, яка дисертація? Тоді вона поставила умову: щоранку заходжу, а ти показуєш мені дві-три нові сторінки. Я спочатку злилася. А потім почала систематизувати матеріал. І сталося диво: в ці години я знову ставала лікаркою, хірургинею, науковицею, а не безпорадною пацієнткою».
Майже весь текст своєї кандидатської дисертації Олена написала, лежачи в реанімації. А справжній перелом стався під час одного нічного чергування. Завідувач реанімації зайшов до неї в палату і після розмови сказав: «Мені так тебе шкода. Загадуй бажання, я виконаю».
«Мені ж нічого не можна. Ні вставати, ні сідати, ні голову помити. А я знала, що того дня в лікарні мав бути забір органів і трансплантація. Я ніколи не бачила таких операцій. Кажу: хочу подивитися», ― згадує медикиня.
Завідувач умовив колег, і їй принесли хірургічний костюм. Олена насилу підвелася, переодяглася, потім її відвели в операційну. На той час жінка вже другий місяць не вставала, її м’язи були атрофовані. Але ввечері вона асистувала під час трансплантації. Досі не може пояснити, як таке сталося.
«Я страшенно втомилася стояти після такого довгого лежання. Але була щаслива, бо знову була хірургинею», ― зізнається Олена.
Після тієї ночі їй стало краще. Лікарі дозволили сідати, потім ходити. Наприкінці літа 2007-го Олену нарешті перевели з реанімації. До Києва вона повернулася з готовим текстом дисертації. Вдома чекали чоловік і син.
«Я першою бачу, що пацієнт починає тремтіти»
Минуло майже 20 років після трансплантації. Пережите не зникло. Олена змінилась не лише як людина, а й як лікарка. Коли на сусідньому столі пацієнтові не можуть одразу встановити дихальну трубку, хірургині самій стає важко дихати. Буквально.
«Я фізично це відчуваю. Серцебиття, піт. Позбутися цього я вже не можу. Так само з перекладанням із каталки: коли пацієнт ойкає, я відчуваю біль там, де боліло мені, коли перекладали мене. Я першою бачу, що пацієнт починає тремтіти,й одразу шукаю чим накрити. Ці речі живуть десь у підсвідомості», — пояснює Олена.
У клініці, де вона керує і приймає пацієнтів, всі знають: Олена Євгенівна першою помічає, коли пацієнту холодно. Ще до того, як людина встигне поскаржитися. Такої чутливості в хірургії не вчать. Медикиня визнає сама, що не завжди ця емпатія йде на користь.
«Про мене всі знають, що я дуже ніжна. А в хірургії іноді треба бути жорсткою ― не жорстокою, а саме жорсткою. Хлопцям, які не мають такого досвіду, це дається легше. Коли я знаю, що треба зробити серйозну процедуру без знеболення, то прошу когось із колег. Перев’язувальні сестри так і кажуть: “Олена Євгенівна робить занадто ніжно”. Це мій мінус, знаю, я з ним працюю», — ділиться лікарка.
Два з половиною роки тому Олена пішла до психолога. За її словами, прогрес є: тепер заздалегідь передає частину найважчих випадків молодшим колегам. Говорити про це публічно для неї — теж частина терапії: «Мене в сім’ї не вчили говорити про почуття. А жінка-хірургиня, яка почне розповідати про свої переживання, випадає з колективу. Мене багато років привчали до протилежного».
«Можна записатися до вас як до психолога?»
Свою вразливість Олена навчилася перетворювати на інструмент. Коли пацієнт боїться операції, вона говорить із ним не як із діагнозом.
«Я кажу: подивіться на мене. У мене сім операцій і купа невдалих наркозів. Так, ризики є. Але якщо не зробите, буде ось так. А якщо зробите ― будете жити далі», ― зазначає хірургиня.
Пацієнти іноді телефонують Олені й запитують, чи можна записатися на прийом «як до психолога».
«Я сміюся: ви що, жартуєте, я ж не психологиня. Але я знаю, що є пацієнти, які ходять до мене без медичних скарг. Вигадують якісь симптоми, а насправді їх немає. Людина просто приходить підзарядитися. І я це відчуваю», — зізнається вона.
«Здавалося, що ввімкнулася інша півкуля»
За словами Олени, вона вже давно бореться з професійним вигоранням. Кілька років тому, виснажена постійними співпереживаннями, почала шукати способи відновлення. Давно мріяла про Київську школу фотографії, і нарешті час для цього настав.
«Після першої лекції мій мозок просто не вміщав цього. Здавалося, що ввімкнулася інша півкуля. Цілий день я працювала дуже раціонально, а ввечері чула знання з якоїсь іншої планети. Думала: навіщо мені це? Але виходила звідти врівноваженою. І почала ходити заради цього стану. Здається, це прокинулося щось дитяче “я ж колись хотіла бути художницею”», — ділиться вона.
Серія, яка згодом принесла визнання, народилася з домашнього завдання, для виконання якого, як завжди, бракувало часу. Так з’явилася фотосерія Олени Швед про хірургію і медичне вигорання. Першу виставку медикиня називає найемоційнішим моментом — дві її серії висіли в київській галереї Nu Art біля Маріїнського парку: «Це серйозна інституція. Ходять люди, дивляться. І ти не віриш, що це твої роботи».
Торік її робота експонувалася в галереї в Парижі. Першим покупцем серії став ментор Олени.
«Він сказав: ця серія настільки класна, що я хочу її купити. Сформуй ціну. Лише тоді я сама зрозуміла, що моя робота чогось варта», — додає хірургиня.
Згодом ще кілька разів продали примірники іншої роботи. А у 2022 році Олена разом з Асоціацією жінок-фотографок України долучилася до благодійного продажу. Цифрові копії її знімків купували за 400–600 євро, а загалом учасниці зібрали 80 тисяч доларів на військові та гуманітарні потреби.
Зараз Олені 50 років. Вона знає статистику: пересаджена нирка може з часом втратити функцію. Тоді постане питання повторної трансплантації або діалізу.
«Моя тимчасова історія ― дуже довга, як для України. Я одна з рекордсменок. Чесно: зараз мені страшно навіть думати про це. Я не знаю, чи готова пройти все заново. Тому мрію про диво. Або про нову технологію, з якою це буде не так важко, як тоді», — зазначає хірургиня.
Як лікарка, вона мріє не кинути хірургію, а навчитися з нею жити: кілька днів на тиждень в операційній і щонайменше три вихідні на відновлення.
