Бути драматургинею в театрі ― це як бути чорною нейровідмінною лесбійкою без однієї ноги. І не за Байдена навіть, і не за Трампа, хоч він прокидається і влаштовує клоунаду. Дивиться в бік п’ятидоларового зображення і текстів Тоні Моррісон.
Якби мені платили щоразу, коли я хочу кинути це невдячне людське заняття, яке на людей наслав чи то Вельзевул з Асмодеєм, чи Аполліон, повелитель сарани, ― писати твори, де ліворуч ― хто говорить, а праворуч ― що, які мусять відтворюватися на сцені акторами й актрисами, ― то я б підтримувала копійчиною люксові українські бренди й винаймала б квартиру у Львові.
Якщо скрольнути праворуч, не прочитати новин про авторок і авторів п’єс, найімовірніше, знадобиться час, щоб назвати драматургічну премію чи фестиваль. За рідкісним винятком їх не побачити на літературних фестивалях. Драматургині та драматурги не сидять на диванах, не ведуть розмови про високе і про низьке теж. Ніхто не поставить карафку, щоб лідерка чи лідер думок, які працюють із третім родом літератури, могли промочити горло серед довгих дискусій про відповідальність мистецтва, колоніальний спадок і його переосмислення чи ще щось там. У разі, якщо якась драматургиня чи драматург пробралися на диван, вони це зробили під прикриттям іншої своєї ідентичності ― письменницької чи режисерської, як варіанти.
Книжки сучасних українських драматургів не продаються тисячними тиражами. Зі «Ста книжок Незалежності» до списку потрапили «Погані дороги» Наталки Ворожбит, слава усім святим за те, що п’єсу надрукувало «Видавництво Анетти Антоненко» після прем’єри в Театрі на Лівому березі. У книжкових у розділі «Драматургія» я бачу, крім нової збірки Наталки, Вільяма Шекспіра, Лесю Українку, Оскара Вайлда, Мольєра, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького й авторів та авторок вищезгаданої серії від «Анетти Антоненко».
А ті, кого не надрукували, збирають до свого гербарію афіші минулих прем’єр. Це дуже щасливі люди, бо в них були прем’єри. Колекціонують посилання на записи читок, які передивились п’ятнадцять людей, п’ять з яких ― боти, викладають тексти на сайти, де їхній текст приречений загубитися без знання, необхідного для навігації в купі спаму. П’єса ― вона як метелик. Ненадрукована, непоставлена живе у свідомості тих, хто бачив. Свідки читання п’єси такої-то. В цьому є своя краса ― бути причетною до того, що більше не відтвориться.
Більш залежна професія ― лише акторство.
Хоча актриси й актори в штаті театрів, і залежність їм компенсує причетність до спільноти. Перша приватна прекарня ― це будь-яка авторка чи автор, які сідають писати текст у вільний від основної роботи час. Життя показує: перші п’ять сміливо можеш писати на своєму досвіді. А далі вже починаються арки.
Тексти починають вимагати ще більше вкладень ― загальних знань, дослідження, чужих досвідів і комунікацій, а можливо, і компромісів. І це за умови, що театри на тебе звернули увагу і навіть погодились платити.
Коли перші тексти народжувались як мишенята, навіть якщо і з любові ― від переповненості невисловленим, комплексом неофітки і бажанням нести себе світові, ― то далі або народжуєш слоненя, або запліднюєшся інсценівками, де запліднення, як у романі Етвуд: справжні батьки ― режисер і автор чи авторка оригінального тексту, а ти виношуєш плід, розставляєш, хто говорить і що говорить, виколупуєш дію з прозового тексту. Але урівноважуєш тим, що тебе, як служницю, радять одне одному як «неконфліктного» автора чи авторку.
Мій перший гонорар був шістдесят сім гривень. І це в національному театрі. Моя агентка не дасть мені збрехати.
Опише становище драматурга в той час ― а раніше, кажуть, ще гірше було, ― краще моє здивування після перемоги в конкурсі. «Аврора» ― конкурс для авторок і авторів зі Східної, Центральної, Південної та Північної Європи. Здивування у мене було навіть не від факту, що я увійшла в п’ятірку переможців. Дивним чином я вміщаю в себе і бурбонівський нарцисизм, і почуття власної нікчемності біблійного масштабу. А від того, що мене поселили в окремий номер, оплатили квитки на літак, надрукували текст у збірці і нобелівська лауреатка підписала мені диплом. А, ще мене в аеропорту зустрічав водій із табличкою з моїм ім’ям!
Боротьба за власні імена на афішах мусить увійти до історії вітчизняної драматургії так, як у жіночу історію увійшла боротьба за право носити штани.
А тут ― окрема табличка!
За місяць я буду на прем’єрі вистави, для якої писала інсценівку. Власним коштом орендую ліжко-місце в хостелі над спілкою ветеранів-афганців і буду спати з ноутбуком під подушкою, бо портрет Соньки Золотої Ручки на дверях однозначно підкреслював напис, що адміністрація не несе відповідальності за збереження речей. Коли афганці покотять здавати в ломбард холодильник, я вийду заздалегідь, ще не впевнена, чи пустять мене на власну виставу.
А в той час на фестивалі у мене навіть вперше в житті попросили автограф. Я погано знала польську і перепитала. Ні, автограф хочуть взяти у мене. Я дуже хотіла б спитати: навіщо? Що отримує людина з Центральної Європи з підписом ноунейма зі Східної? Може, вона переплутала мене з авторкою із Белграда? Тоді я, до речі, дізналася, що балканська драматургія дуже потужна. А потім дізналася чому. Щоб роздавати автографи, достатньо того, що от щойно актриси прочитали цей текст і люди в залі тобі аплодували? Мій попередній досвід підказував, що це коштує гривень п’ятдесят. Підписалась, але відчула, що ставлю підпис, за який мене притягнуть до відповідальності. Є ж багато кращих авторок і авторів, які б мали бути на моєму місці. Повернувшись з фестивалю, я почула, що багато хто поділяє цю думку.
― Сімнадцять кілометрів від центру, ― обурювався один із членів журі. ― Нас могли би поселити і в центрі, а не змушувати чекати водія.
Біля готелю, що розміщувався в замку 18-го століття і належав шляхтичу, поціновувачу і колекціонеру роялів, крім кладовища і школи нічого не було. Був склеп. Там продавались рожеві тістечка, вода, щось для гігієни і нуль спиртного. Відомий литовський драматург був незадоволений. Я навчуся в нього цієї навички, але вже пізніше: обурюватися, що тебе невдало заселили, вимагати відповідний трансфер, в халаті й нічних пантофлях заявлятись у лобі готелю і починати розмову зі слова «шановний» в усіх мовах.
Коли комусь із нас, не лише членам і членкиням журі, а й учасницям і учасникам, хотілось з’їздити в центр, приїздив водій, пан Євгеніуш. Він не питав, чи досить поважна твоя справа, щоб витрачати на неї бензин в чотири боки, чи не можеш ти заколабитися з кимось, а краще з усіма, щоб не ганяти машину? Мені шкода було ганяти пана Євгеніуша. Одного разу я пройшла пішки з міста. Через те саме кладовище вночі. І вчилась цінувати власні тексти. Якщо люди хочуть отримувати твої підписи, а фестиваль виділяє цілого пана водія ― можливо, це тому, що ти чогось варта? Зараз було б красиво написати, що на чиїйсь могилі до мене прийшло осяяння. Але ніт. Це приходило з досвідом і з вольовими зусиллями. Ризиком не подобатись і, відповідно, не отримати гроші.
Якщо зараз демон-спокусник сідає до мене на краєчок ліжка, підступно підсмикує ковдру, яку я натягую на обличчя, і підкидає мені ідею написати хвацьку комедію чи інсценівку, де пан режисер хоче простіше, щоб закрити фінансові потреби, я беру меч, такий же метафізичний, як фалос, і жену цього демона в сусідню кімнату, де мама покаже йому турецький серіал з актором Черканом Чайоглу в головній ролі, що демон сам назад до пекла попроситься. І засинаю під ковдрою з думкою, що не так вже й погано живу, щоб писати, що в кінці вони будуть разом, любов переможе і народяться в них маленькі малята. І є онліфанс врешті-решт ― набагато чесніше заняття, думаю я, засинаючи.
Але що тримає не лише мене, а багатьох моїх колежанок і колег у цій малобюджетній сфері ― писати тексти, де ліворуч ― хто говорить, а праворуч ― що? Якщо це не компенсується ані славою, ані соціальним капіталом? Чому в бік драматургії дивились не лише Юлій Цезар (Октавій заборонив потім його п’єсу з міркувань цензури, о, Юлій, нещасний Юлій, не лише Брут тебе зрадив), Ніколо Макіавеллі й навіть Дмитро Корчинський? Сучасники (пана Дмитра можна назвати сучасником лише у фактичному сенсі) Володимир Рафєєнко, Станіслав Асєєв і навіть Сергій Жадан теж не оминають драматургію.
Що ж в ній такого, що компенсує недоліки?
Поетки і поети щось тримаються за свій рід літератури, і письменники приймають їх за братів своїх (не знаю ― чи менших), то чому ми ― драматурги ― не можемо пишатися своїм?
По-перше, комунікації.
Роман працює на довгу відстань. Поки автор дослідить тему, поки напише, поки видадуть, поки перекладуть. І це в сучасних українських реаліях. У мене був досвід праці у польсько-грузинсько-українському колективі, де за двадцять днів з нуля треба було зробити ескіз вистави. Йди на вулиці Тбілісі й питай у людей, чому вони продають шкарпетки з портретом Сталіна? Не знаєш мови? Супер. Потрапиш у незручну ситуацію. Що краще для драми? Ти мусиш комунікувати. Мусиш шукати під’єднання до людей, культур, історії, сенсів. На сцені після двадцяти днів співпраці на обговоренні після вистави сиділи інші люди.
Драматурги і драматургині мусять пояснювати, що хотів сказати автор чи авторка. Якщо не хочеш у фіналі побачити те, що не хотів чи хотіла сказати. Пояснювати доводиться декілька і ще декілька, і ще декілька разів.
Без цього вимушеного спілкування я б розмовляла лише з мамою про Черкана Чайоглу і не покидала б зали бібліотек у пошуках рукописів про вольпертингера. Театр може скільки завгодно проголошувати свою сепарацію від текстів. Українському театру, який, на відміну від європейського і американського, не пережив перформативного перевороту, і сепаруватись особливо немає від чого ― стільки всього не написано, що перед тим, як переосмислювати, ще писати і писати. І співпраця з драматургом чи драматургинею теоретично приносить у доволі замкнуте середовище нову кров.
Друге. Річ у тім, що недоліки і є наша фішка. Нічого не знаєте про драматургію? От і чудово. Це такі собі ugly privilege. Поки всі дивляться в бік «красивих», можеш дозволити собі набагато більше.
Драматургія ― підвал літератури. Аристотель міг скільки завгодно називати її родом, але всім чхати, які закрутки там стоять. Пиши що хочеш. Тебе засудять максимум тридцять людей, які прийдуть на твою читку. Співай, наче ніхто не чує. Танцюй, наче ніхто не бачить. Пий, наче завтра на роботу.
Драматургія ― це вічна молодість.
Ви можете починати скільки завгодно. Ніхто вас не запам’ятає.
Драматургія ― це підсвідоме, куди витісняється бажання батька почесної родини одягтись в бебі-долл і крутитися навколо пілона, трясучи сухорлявими стегнами. Все невідредаговане і ненадруковане. Тому, хто осягнув ці знання ― поєднувати боже і квірне, ― осанну співають ангели небесні та члени журі конкурсів і фестивалів, буде той нагороджений, як не за життя, так на сайті «Наш формат» після смерті.
І третє.
Коли мою маму викликали до школи, бо я побила хлопчика, мама після бесіди із вчителькою сказала: «Лєна, вдарити можна і словом».
Потім я купила ручку Hello Kitty. Пообіцяла читати сто днів по п’єсі, щоб на сто перший сісти і написати свою ― це було багато років потому, здається, в іншому житті, і я знала, що хлопчик, якого я побила, пішов служити чи то в «Призрак», чи то в міліцію «ЛНР». Я написала п’єсу, і зараз її будуть читати на сцені.
Читка ― подія-ініціація в житті кожного автора чи авторки.
Це середнє між виставою і читанням по ролях у школі.
Поріг входження на читки не просто низький, він відсутній. Письменники навряд чи мають такий досвід, і поети переважно читають самі свої вірші зі сцени. Споглядати за спогляданням своїх текстів ― нішеве задоволення для справжніх естеток. Після читки відбувається обговорення. Сидиш серед виконавців і виконавиць на сцені поруч із режисером чи режисеркою читки й уявляєш, як могли себе почувати китайці під час зібрань Культурної революції. Що невідоміший автор чи авторка ― то більша спокуса самоствердження.
Що хотів сказати автор?
А чому він так погано це зробив?
Чому героїню не звуть Тамарою?
Мені, знаєте, це не близько…
А в нас в селі було все по-іншому.
Добріше треба буть!
І вічне:
Це не п’єса!
І улюблене:
Чому матюки???
Чому там, господи, ці матюки??
Люди обурені. Лейкоцити моралі: їхнє завдання ― не пропустити в здорове тіло священного театру, до якого вони, найімовірніше, непричетні. Їх багато. Виголошують лозунги. Але тих, хто захоплені, не менше. Одні готові бити інших. Відлуння духу древніх діонісій. Аплодують. Зал розділився. Охоронець виходить нагадати, що час всім йти звідси. Люди гудять.
І це відчуття, за яке я і тепер все прощаю драматургії ― текстам, де ліворуч ― хто говорить, а праворуч ― що. Я щаслива. Мама мала рацію. Але їй краще про це не знати.
