Світова прем’єра документального фільму TO DIE TO LIVE («Залізна сотня») Юлії Гонтарук на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах стала не просто подією фестивального календаря, а важливим жестом осмислення війни через кінематограф.
Ця стрічка — результат понад десятирічної роботи, що виросла з документального спостереження у глибоке дослідження трансформації людини на межі життя і смерті. Вона фіксує не лише історії бійців «Азову», а й сам процес зміни — внутрішньої, майже метафізичної. Фільм розповідає про трьох чоловіків, які у 2014 році добровільно долучились до армії, щоб воювати з російськими загарбниками. За декілька років, зазнавши втрат і зустрівшись зі смертю віч-на-віч, герої намагаються повернутися до цивільного життя. Та щойно здається, що настав крихкий мир і їхнє життя почало налагоджуватися, росія розпочинає повномасштабне вторгнення, і війна знову кличе їх до бою.
«Можу сказати, що цей фільм, без перебільшення, є найважливішим у моєму житті за всі мої тридцять дев’ять років, із яких одинадцять я присвятила цій історії», — говорить Гонтарук.
Її шлях до цієї роботи почався у 2015 році, коли режисерка вперше опинилась у Маріуполі під час обстрілу мікрорайону Східний. Тоді вона знімала інший фільм — «Десять секунд», але саме там відбулося знайомство з героями майбутньої картини.
Камера та монтаж, які фіксують все
Первісно ця історія не задумувалася як окремий фільм. Вона мала бути лише фрагментом, новелою. Але війна втрутилась у драматургію реальності.
«В останній день знімань нас не пустили на базу, повідомивши, що всі герої вирушили в наступ у Широкине… Згодом дізналися, що двоє з тих, кого я знімала, загинули», — згадує авторка, для якої цей досвід став переломним, як і для самої структури майбутнього фільму.
Повернення до цієї історії було неминучим. Гонтарук почала регулярно їздити до бійців, поступово занурюючись у їхній світ.
«Дуже швидко стало очевидно, що це вже зовсім інше кіно — окрема історія», — пояснює вона.
Героями фільму стали не випадкові люди, а воїни з позивними «Шахта», «Поттер» і «Танцор», із якими в режисерки налагодилося відкрите й довірливе спілкування.
Саме довіра стає ключовим інструментом цього фільму. Гонтарук свідомо відмовляється від дистанції: «Я перебувала дуже близько до героїв — фактично жила разом із ними…в якийсь момент я навіть відмовилася від оператора». Це рішення радикально змінює не лише спосіб знімань, а й саму природу взаємодії між автором і героями. Камера перестає бути інструментом спостереження — вона стає продовженням присутності. Такий підхід дозволяє проникнути у внутрішні процеси, які зазвичай залишаються поза кадром, герої починають відкриватися. Фільм стає не просто документом, а простором довіри, де проговорюється травма.
«Вони почали сприймати мене як близьку людину і ділилися зі мною тим, чим зазвичай діляться лише з родиною», — зазначає режисерка.
Центральною темою стрічки поступово стає не війна як подія, а її наслідки — посттравматичний досвід і трансформація особистості.
«У певному сенсі вони “померли” на війні як колишні особистості, і після цього починається довгий процес відновлення і формування нового “я”», — каже Гонтарук.
Саме ця ідея — «померти, щоб жити» — стає концептуальним ядром фільму. Монтаж відіграє тут визначальну роль. Структура фільму фрагментована, ритм нестабільний, а переходи різкі. Це не просто естетичний вибір, а спроба передати стан ПТСР.
«Від початку я хотіла, щоб форма фільму передавала стан посттравматичного стресового розладу: різкі монтажні переходи, зміни темпу, паузи. За ці роки було створено безліч варіантів монтажу», — наголошує режисерка.
Важливо, що цей підхід не є формальним експериментом — він виростає з досвіду. Це свідчить не лише про складність матеріалу, а й про внутрішню боротьбу за форму, здатну вмістити пережите. У певному сенсі монтаж стає ще одним полем битви — вже внутрішньої.
Адаптація як нова реальність
Фінальна частина фільму переносить глядача у 2022 рік, коли герої знову повертаються на фронт. Але це вже інші люди.
«Вони вже розуміли, що не будуть переживати це так болісно, як раніше…“Я більше не пропускаю це через себе”, — говорить «Шахта» у фільмі», — зауважує Гонтарук.
Ця фраза позначає радикальну зміну — не втрату чутливості, а інший спосіб існування з травмою.
Образ «Шахти» — складного, суперечливого героя — є особливо показовим. За словами Гонтарук, щоб розгадати цей «ребус», їй знадобилося багато років. Його історія — це історія відповідальності, втрати і внутрішнього конфлікту. Але водночас це історія довіри між героєм і режисеркою.
«Усе будується на чесності», — додає вона.
Важливо, що Гонтарук не романтизує війну, а чітко розмежовує кінематографічні кліше і реальний досвід: «Це не та історія, як у ігрових фільмах, де герой у фіналі радіє поверненню на війну». Навпаки, війна постає як сила, що руйнує життя, але водночас формує нову реальність, до якої люди змушені адаптуватися, набуваючи ширшого національного досвіду.
«Мені здається, що вся наша нація навчилася жити в умовах війни і водночас дуже цінувати життя», — переконана режисерка.
Жіноча присутність у кіно про війну, особливо коли йдеться про чоловічий досвід фронту, завжди передбачає іншу оптику — менш героїзовану, більш тілесну й екзистенційну. У цьому разі камера не просто фіксує події, а проживає їх разом із героями, опиняючись у тих самих умовах небезпеки, страху й виснаження. Досвід перебування в окопах або на виїздах, зокрема під загрозою сучасних технологій війни на кшталт FPV-дронів, формує не лише матеріал фільму, а й саму авторську позицію. Це вже не дистанційне спостереження, а включене існування всередині війни, де межа між свідком і учасником розмивається.
Війна постає як змінна реальність, яку неможливо зафіксувати раз і назавжди — вона трансформується, ускладнюється, стає технологічнішою і водночас більш непередбачуваною. Порівняння різних етапів війни лише підкреслює цю нестабільність: страх не зникає, а набуває нових форм. У такому контексті жіночий погляд не прагне до узагальнення чи спрощення, навпаки — він фіксує складність і невловимість досвіду, який потребує часу для осмислення.
Саме тому відмова від простих наративів стає принциповою. Ідея зробити лінійний фільм про добровольців, де кожен пояснює свою мотивацію, виявляється недостатньою. Натомість матеріал поступово розкривається як щось значно більше — як свідчення епохи, як карта людських зв’язків, травм і внутрішніх трансформацій. Це кіно не про подію, а про стан, не про факт, а про переживання.
Досвід, який можна тільки пережити
Жіноче кіно про чоловіків на війні у цьому разі не є ані спостереженням «ззовні», ані ілюстрацією чоловічого досвіду. Воно радше створює простір, у якому цей досвід може бути прожитий і переосмислений. Це кіно про вразливість, про крихкість психіки, про ті зміни, які відбуваються з людиною в умовах постійної загрози смерті. І водночас — це кіно про саму авторку, яка проходить через власну трансформацію разом із матеріалом, не шукаючи легких рішень і не уникаючи складності.
У результаті виникає форма, де особистий досвід і колективна травма переплітаються, а межа між документом і внутрішніми переживаннями стирається. Це не просто фіксація війни, а спроба зрозуміти, як вона змінює людину — незалежно від статі, але через конкретний, тілесно й емоційно прожитий жіночий погляд.
Юлія Гонтарук не приховує, що досвід знімання цього фільму змінив і її: «Можу сказати чесно: за цей час я ніби кілька разів “померла” і “відродилася” разом із цим фільмом». Ця фраза звучить як ключ до розуміння не лише назви, а й самої сутності проєкту.
TO DIE TO LIVE — це кіно, яке відмовляється від простих відповідей. Воно не пояснює війну, не узагальнює її і не намагається зробити її зрозумілою. Натомість воно пропонує досвід — складний, фрагментований, болісний. І саме в цій складності народжується правда.
Це фільм про межу — між життям і смертю, між минулим і теперішнім, між людиною, якою ти був, і тією, якою стаєш. І, можливо, саме тому він звучить так сильно: тому що говорить не лише про війну, а про саму природу людського існування в умовах крайності.
