Я починаю. Підкручую стілець. Прилаштовую праву ногу на педаль. Округлюю долоні й ставлю зверху на клавіші. Граю алеманду з англійської сюїти соль мінор Йоганна Себастьяна Баха. Вона коротка — всього на два розвороти, але з біса складна. Це поліфонія, тож дві головні мелодії постійно перегукуються, плавно перетікаючи від правої руки до лівої і навпаки. Моя ліва не така вправна, як права, вона збивається, відстає, тримає нерівний ритм.
— Чітко, Маруся! Ритмічно! — коментує моя вчителька Ірина Михайлівна. — Бери глибший звук! Отак! Це розмова двох голосів!
Її руки короткі, міцні. Пальці трохи набряклі від віку, червоні, і тільки під натиском кількох золотих перснів проступає блідість шкіри. Врешті, усе її тіло подібне до рук — трохи огрядне, збите, із короткими ногами та короткою шиєю. Тому вона завжди піднімає підборіддя, відхиляючи голову назад, розправляючи плечі, гордо дивлячись на своїх учнів, передаючи цю гордість музиканта їм. Ірина Михайлівна носить коротку стрижку: волосся, пухке і висвітлене, увінчує її голову легкою хмаркою — на противагу масивності її тіла.
Коли я закінчую, то майже задоволена. Мені дуже полюбився цей твір саме завдяки складній мелодії та бароковій меланхолійності. Мені п’ятнадцять, і я у випускному класі музичної школи №1 ім. А. Кос-Анатольського. Останній місяць я щодня штудіюю алеманду вдома на піаніно. А ще гратиму сонатину Ф. Кулау, «Елегічний прелюд» Ю. Щуровського та пасакалію Г. Генделя. Я цілеспрямована. Хочу закінчити школу з відзнакою. А найбільше — не підвести вчительку, яка в мене так вірить усі ці сім років.
Коли я вчилась у четвертому класі, то занедбала гру, мало вправлялася вдома і погано підготувалась. На екзамен одягла сіру сукенку із бавовняного крепу, що вільно спадала з плечей. І разом з татом пішла складати екзамен. Моя вчителька була у комісії. Я так нервувала, що витирала руки від поту об свою тоненьку сукню. Мої руки тряслись, а пальці ковзали клавішами від поту. Я помилялась у кожному творі.
Моя вчителька вийшла сказати про результати. Вона не злилася. Глянула на мене із докором, але без осуду, знаючи, що я все розумію. Я розчарувала сама себе. Того разу за екзамен отримала четвірку.
Тож усі наступні роки я більше не повторювала цього розчарування: скрупульозно готувалася до екзаменів і складала на пʼятірки. Тоді у мене був для цього час.
Тепер же він плине неочікувано швидко, набираючи обертів із роками. Час жене вперед, як вагон поїзда, що розігнався між двома точками: відʼїзду і прибуття. У цей момент швидкої їзди я раптом помічаю, що не телефонувала своїй вчительці вже понад рік. Пробую, але вона не відповідає. За кілька місяців пробую знову — без відповіді. Тоді врешті заходжу до своєї колишньої музичної школи і запитую. І от мені кажуть фразу, яку я так боялась почути: «Ганотин Ірина Михайлівна померла».
Якимось стороннім поглядом я встигаю помітити власне обличчя — як воно застигає і блідне від усвідомлення сказаного, — а наступної миті вже затуляюсь долонями у раптовому нападі плачу. Подумки відзначаю, що саме на цю реакцію заслуговує моя вчителька. Хоча б цим не розчаровую себе.
Колись Ірина Михайлівна розповіла мені притчу із життя. Як вона у розмові зі своєю подругою-лікаркою похвалила фах тієї: який же він потрібен, адже рятує життя. На що подруга відповіла, що медицина — професія задля здоровʼя, а музика — задля душі. Я взяла собі ці слова на озброєння й для свого фаху — літератури. І кожного разу, коли запитую себе про корисність історій, згадую, що це — для душі.
Якось її учень Марсель спитав, як вона обирає для нас твори, як відгадує, що кому підійде. Чому йому дістаються потужні твори, де потрібно видобути сильне звучання, а мені — меланхолійні мінорні мелодії, в яких тиша чергується з акцентами форте? На що Ірина Михайлівна засміялась своїм альтовим голосом та підняла брови, наче розгадка була очевидною: «Я просто знаю вас і знаю, що ви зможете заграти найкраще».
Часом її чуйність контрастувала з її строгістю. А доброта — із лідерським характером. Коли батьки прийшли записувати мене до музичної школи, я була зовсім дрібна, худюща, бліда. Два хвостики стирчали з-над моїх вух, справа на шиї виднівся шрам від опіків, але я багато усміхалась і сипала запитаннями. На прослуховуванні я мусила наспівати задані звуки, проплескати долонями ритм, розповісти про своє бажання до музики. У мене не виявили музикального слуху, але, мабуть, директорка побачила у мені щось таке, що захотіла вчити мене сама. Директоркою була Ганотин Ірина Михайлівна.
Три роки я вчилась у музичній школі №6, поки нею керувала моя вчителька, а тоді вслід за нею перейшла до музичної школи №1 — усього на два поверхи нижче. Вона не хотіла передавати мене комусь іншому, а я трималась за неї, як за живу опору, що була так потрібна мені у ті турбулентні підліткові часи. Моя вчителька стала для мого дитинства осередком людськості та мистецтва. І це я хочу нести після неї.
Зрештою, я не стала музиканткою. Й деколи думала: навіщо чогось навчатись, якщо це не стане твоїм майбутнім? Може, для цього моменту: коли граєш разом із донькою на її шкільному концерті, коли знаєш, як допомогти їй із ритмом, як прочитати ноти, як розучити важкий шматок і, нарешті, як відчути цю музику. Що у неї вкласти, як виспівати мелодію так, щоби вона стала острівцем втечі для слухача. Цього я навчилась у своєї Ірини Михайлівни.
У мене двоє дітей, і я бачу, як вони проживають свої емоції: нагло й нестримно, ніби за ними женеться вовк, ніби насунула важка крижана куля, яку тут-таки треба розколоти криком. І все дорослішання ми вчимося доглядати свої емоції, наче город. Є час укорінення, коли з-під землі нічого не видно, і час дозрівання, коли плоди налиті й стиглі. У дорослому житті ми вміємо відкладати біль на завтра або діставати радість від вчорашньої усмішки, щоб з’їсти її на сніданок. Ми вчимося вичікувати, затихати під час бурі, щоб згодом вистояти під ураганом. Ця майстерність приходить із віком — і чи варто собі за неї докоряти?
Через півтора року я нарешті телефоную до Володимира Васильовича, завідувача музичної школи, щоби дізнатися, де похована моя вчителька з музики. Так багато часу мені знадобилося, щоби зробити важливе. Щоби зустрітися віч-на-віч зі своєю втратою. Весь цей час наді мною нависав тягар провини — ніби гілка яблуні із занадто рясним врожаєм. От-от — і яблука почали б спадати мені на спину. Тож саме час дбайливо зірвати плоди — звільнити свої плечі від ваги.
Я візьму своїх кузинок, що також були її ученицями, і ми поїдемо шукати маленький гробівець серед тисячі інших. Ми візьмемо букет її улюблених пурпурових гвоздик і красиву лампадку. Надворі яскраво світитиме сонце, адже це її пора — 24 травня, її день народження, пора плавного перетікання весни у літо, пора академконцертів та завершення шкільного року перед довгими канікулами. Ми станемо біля її останнього місця спочинку та ділитимемось спогадами із дитинства, своїми провалами та перемогами, історіями запізнень та лінощів, її мудрості та її втішання.
Невидимі сліди людських життів у цьому великому космосі — насправді видимі. Насправді вони пророщують зерна всередині душ, яких торкаються. Ростять там сад. І моя епітафія на фортепіано — це кожна пісня, яку згадую, яку пам’ятають мої пальці, яка відлунює в моєму серці. Стакато і легато, короткий звук і той, що подовжений педаллю. Звуки, які сповнюють тіло та уяву. Звуки, які зачаровують, творять додаткові світи, проламують у душах людей додаткові виміри, заточують нові грані, а часом стають захисним шатром, в якому можна прожити емоцію, затамовану на потім. І звільнитись.
Моя любов до Ірини Михайлівни — це звук, що я тримаю в собі. Звучання його чисте й міцне. Звук туги, що проходить моїми кістками та м’язами, резонує у тілі. Звук, такий же красивий, як і пам’ять про мою вчительку. Звук, що сам є пам’яттю та вдячністю.
