«До побачення, телебачення!» — перше українське драмеді про залаштунки вітчизняного телебачення. Колишня журналістка-новинарка, інтервʼюерка ютуб-каналу «Це ніхто не буде дивитись», співавторка подкастів «Палає» та «Асиметрія» Емма Антонюк розповідає смішні, драматичні, скандальні та захопливі історії про телевізійні будні.
Віра Дорош зростає у родині, де на три кімнати вдвічі більше телевізорів, а правда змінюється залежно від телеканалу. Вимогливість і жорстокість для неї — виховна норма, а завжди бути кращою — єдиний спосіб заслужити любов. Одного дня через збіг обставин підлітка Віра отримує в руки мікрофон регіональних новин. Так починається трагічний, але водночас і комедійний шлях дівчинки, яка мріє про славу.
«До побачення, телебачення!» — це сучасна українська проза з гумором, драмеді про дорослішання і спробу знайти себе у світі українських медіа.
Публікуємо уривок.
Хороша дурна дівчинка
Присутність у телевізорі діяла на мене, як психоактивний стимулятор на дискотечного жлоба. Мені ще не виповнилось шістнадцяти, а замість читати список літератури на літо, я питаю в мера про здорожчання проїзду. Усе місто спостерігає за цим ввечері перед телеекранами, і сусіди дзвонять Валєрі спитати, як йому вдалося виховати таке талановите сонечко.
Талановите сонечко пофарбувало волосся у блонд і щоранку вирівнювало його «утюжком». І знаєте що? Я викликала неабиякий захват у дрібних чиновників, які щодня роздавали інтервʼю «Маленькому Парижу».
Я писала сюжети нічим не гірші від творчого доробку більшості колег. І щодня слухала компліменти: ти така юна, а вже працюєш на телебаченні! Я вірила, що можу дістатися своїми промінчиками будь-чого бажаного, бо мені лише п’ятнадцять і все найкраще попереду. Я вважала себе вундеркіндом і вандервумен в одному флаконі.
Минуло кілька тижнів нового життя, і на мене запав працівник управління культури облдержадміністрації. Він носив масивний позолочений годинник і сорочки, які репались на пузі, оголюючи волохатий пуп.
Я відмовлялась від побачень, але насолоджувалась графоманськими віршами, які одружений чувак із сивими скронями строчив мені щовечора в есемесках:
— Ти б шось нормальне читала, бо так все життя і будеш бігати з мікрофоном «Маленького Парижа», — останнє слово прозвучало як «пагижа», Хитра Посмішка вимовляла назву телеканалу, наче тримала в роті здоровенного таргана.
Іноді після роботи я зазирала в книгарню по плітки, книжки і поради від єдиної людини, яка не розхвалювала мене за стрімкий початок телевізійної карʼєри. Я розповідала їй про чиновника-шанувальника, і ми реготали з його віршів, де «пристрасті лоно» римувалося з «любові гроно».
— Як його відшити так, шоб не образити? — у мене ніколи не було ні бойфренда, ані справжнього залицяльника.
— А нашо відшивати? Мужиками треба користуватися, — підморгувала Хитра Посмішка. — Сходи з ним повечеряй, хай купить тобі шось дороге. А потому вже думай, нада тобі це щастя, чи ну його.
Я провалювалась у дитячі спогади. Парфумований запах пудри з маминої косметички і її котячий мелодійний голос: «Вірочка-зірочка, ти турбуєшся про своє личко, а потім принц турбується про тебе». Мама обводила мої губи помадою, і я, наче рибка, робила ними «па-па», копіюючи мамину манеру рівномірно її розмащувати.
— Ну, мать мене тоже вчила вкладатись у красу, шоб чувак вкладався у мене. Але от в шо я не можу вʼїхать: нафіга у цьому рівнянні посередник?
— Цей світ створений для чоловіків, — відповіла Хитра Посмішка. — Ти або приймаєш правила, або вилітаєш із гри.
Я не хотіла вилітати з гри. Я хотіла лаковані ботфорти на шпильці й книжки з полиці «Бестселери». Але кишенькових грошей вистачало лише на елем і гарячі бутерброди з «Білосніжки». Зарплату «Маленький Париж» не платив, бо хоч я й знімала сюжети, але офіційно була практиканткою.
— Колись ти влюбишся — і тоді гейм овер.
— Я вже.
Бачили б ви реакцію Хитрої Посмішки на цю новину.
— І в кого ж це?
Я вказала пальцем на полицю.
Хитра Посмішка пробігла очима ряд книжок із сучукрліт і після короткої паузи озвучила здогадки:
— Хороші дівчатка закохані в Дереша. Погані — в Любку. Розумні — в Андруховича. Ти яка?
— Я — хороша.
— Ти дурна.
Ауч, єдина подруга поводилась наче Валєра.
— Я назвала сусідську кішку на честь головної героїні «Наміру», знаю напам’ять усі еротичні сцени з «Поклоніння ящірці» і винюхала, який клуб Дереш відвідує у Львові, — від злості мені забракло дихання. — Чи могли б ви детальніше пояснити, чому в Дереша закохані хороші дівчатка, а я — дурна?
— Чудове питання. Школа «Маленького Парижа»? — Хитра Посмішка скривилась. — Дереш — богема, він митець, у нього, як каже моя свекруха, є крила. А ти не маєш крил. Тому не розкидайся словом «закохана», кажи просто «люблю його читати».
Я йшла додому, готуючи план, як познайомитись із крилатим Дерешем.
— Звісно, у мене є крила, — думала я, — просто ще дуже маленькі, тому їх не видно Хитрій Посмішці.
Наступного ранку я подзвонила у видавництво, де вийшла його остання книжка, представилися журналісткою «Маленького Парижа» і попросила номер письменника. Відмова.
Валєра каже, що відмови — це атрибут невдах. Він точно вичитав цю фразу в якомусь журналі з цицькатими паннусями, які зберігаються у літній кухні. Я зосереджено думала, барабанячи пальцями по телефонному апарату. Просиділа так хвилин 20 або годину, підняла слухавку і набрала управління культури.
Мені відповіла секретарка того самого чиновника, який клепав любовні віршики. Я пояснила, що влаштовую творчий вечір Дереша. Мовляв, із видавництвом вже домовилась, письменник визначається з датою. Треба лишень заплатити за цю «феєрію літературної творчості в серці буковинської столиці».
* * *
Чиновнику ідея сподобалась. Я розвела його на бюджет для афіш, квитків, оренду БКТ «Автограф» і лаковані ботфорти. За годину ми обідали в їдальні облдержадміністрації. Він пообіцяв оплатити з власної кишені вечерю Дереша в корейському ресторані й ночівлю Дереша в готелі.
Чому корейському? Запах безхарактерних парфумів і чистий легкий голос Сейде переслідували мене щодня. Я всіляко уникала її товариства і, як на зло, натикалась на неї, виходячи із вбиральні чи шукаючи оцифровану касету.
Після вдалих перемовин із обласною владою я знов подзвонила у видавництво. Уточнила, що під час попередньої розмови вийшло непорозуміння. Бо ж співорганізатор приїзду Дереша в Чернівці — управління культури обласної державної адміністрації.
Я розповіла представниці видавництва про БКТ «Автограф» і корейський ресторан. Вона записала мій номер і пообіцяла за кілька годин відповісти.
Передзвонила, правда, аж через тиждень. Моє серце виривалося з пушапу — Дереш затвердив дату приїзду.
Ми з чиновником купили на Калинівському базарі лаковані ботфорти на шпильці в подарунок мені й велику подушку у формі вівці в подарунок Дерешу. За легендою, назва Чернівці походить від «чорні вівці», вони тут паслися задовго до народження Хитрої Посмішки і Хтивого Чиновника.
У редакції «Маленького Парижа» після новини про творчий вечір Любка Дереша на мене дивилися з поблажливим співчуттям. Практикантки спочатку подумали, що це не справжня подія, а лише чергова дурнувата тема із гри в «псіхушку». «У всій країні назбирається хоч сто людей, які його знають?» — питала Настя Авалія. «Сучасним письменникам лиш би поматюкатись, я віддаю перевагу Шекспіру і Тарасу Григоровичу», — нарікала Королева Хробаків. Навіть Галя піджартовувала з моїх організаторських планів: «Не встигну оглянутись, ти вже й Зіброва в Чернівці привезеш». І лише Ольга Степанівна радісно носилась редакцією з новиною: «“Маленький Париж” буде інформаційним партнером творчого вечора за сприяння Чернівецької облдержадміністрації!»
— Дереш — геніальний поет, — казала вона.
— Прозаїк, — уточнювала я.
— Один з моїх улюблених, — наполягала Ольга Степанівна.
Місто було обклеєне афішами «ТВОРЧИЙ ВЕЧІР ЛЮБКА ДЕРЕША ЗА СПРИЯННЯ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ». Ми із Хтивим Чиновником, який відмив на тих афішах квартальний бюджет Кіцманщини, клеїли їх удвох під дощем. Я сапала від стовпа до стовпа в нових ботфортах, балансуючи на шпильках. Надворі літо, ну то й що?
— Ти устала? — питав чиновник, притримуючи мене за талію. — У тебе від цих підготовок ще руки не опускаються?
— Не руки, а крила, — виправляла я, доки його руки опускалися моєю талією.
Забронювати квитки, готельний номер і столик в корейському ресторані. Замовити апаратуру для виступу, владнати технічні питання з БКТ «Автограф». Щойно вдалося розв’язати проблему зі зламаними колонками, як з’явилася нова — відсутність стільців для глядачів, бо того ж дня в директора закладу ювілей і всі «посадочні місця» перемістились у ресторан «Аристократ». Довелося домовлятися зі Степанівною, щоб позичити редакційні стільці. «Журналісти працюватимуть стоячи?» — «Вовка ноги годують».
Нові задачі падали на мене, як фігурки в тетрісі. У перервах між організаційними бентегами я знімала сюжети для вечірніх новин і наприкінці кожного дня намагалася пригадати, навіщо взагалі цей Дереш зібрався в Чернівці.
І ось нарешті вдосвіта я стою із чиновником на пероні в очікуванні потяга, який привезе на буковинську землю зірку сучасної української літератури.
— Ти читала «Лоліту»? — спитав чиновник.
— Гумберт Гумберт любив молодших.
— Оце мені в тобі нравиться: ти прикольніша, чим тьолки на шпільках, але сама — тьолка на шпільках.
На горизонті зʼявився довгожданий потяг. Дереш вийшов з вагона останнім. У зношених сандалях з наплічником кольору хакі він рухався, наче кіт, якого хулігани телепортували на Місяць. Дереш озирався довкола в пошуках представників влади та медіа, які, як запевняли у видавництві, зустрінуть його на пероні. І не одразу зорієнтувався, що сивуватий пузань з цигаркою в зубах і підлітка, вбрана як Маша Распутіна, що обіймає плюшеву вівцю, — це і є ті самі амбасадори цілих двох гілок влади. Так міг виглядати постер «Леона-кілера», якби кіно знімали десь на Хотинщині.
— Аааааа! Любко, це ти! Ааааа! — привіталася я, розмахуючи вівцею.
— Ласкаво просимо до столиці Буковини, — урочисто виголосив чиновник.
— Доброго ранку. Ви… організатори? — прошепотів Дереш.
Я вручила письменникові вівцю:
— Колись на цьому місці, — я обвела рукою вокзал, — паслися вівці чорного кольору. А тепер — це Чернівці. У памʼять про нашу зустріч прийміть в дарунок цю подушечку-овечку, щоб ви могли на ній спати, мандруючи країною! — напередодні я кілька годин репетирувала це привітання біля дзеркала.
— Ми можемо десь поснідати? — мʼяко і знову майже пошепки запитав Дереш, витріщаючись на вівцю, наче звертався до неї.
— У нас заброньований столик у корейському ресторані! — хвалькувато повідомив чиновник.
Словосполучення «корейський ресторан» перемкнуло увагу Дереша з вівці на мене із чиновником. Після паузи він широко усміхнувся:
— Я — Любко, давайте знайомитись.
Дереш замовив смажені банани і зелений чай. Чиновник — 50 грамів горілки, кухоль пива, мариновану телятину ю-хе. Попросив також моркву по-корейськи. Офіціант хвилин десять розповідав, що не існує такої страви. Мовляв, корейці, коли емігрували у совок, шукали тут кімчі. Не дошукались і почали маринувати моркву за тим самим рецептом.
— Тому в Кореї ви не знайдете «моркви по-корейськи», вона єсть тільки в країнах бувшого СРСР.
— Так ми зараз і не в Кореї, — не вгавав чиновник.
Я не мала апетиту і цмулила апельсиновий сік, розглядаючи справжнього живого Дереша навпроти:
— Дозвольте поцікавитись, а чому саме корейський ресторан, — запитав він тихим мелодійним голосом.
— Бо це самий дорогий у місті, — відповів чиновник трохи гучніше, ніж годилося б. — Тут вечеряли і Кіркоров, і Діана Гурцкая, коли виступали в Чернівцях.
— Вони вечеряли у китайців на Боженка, — уточнила я.
— Один хєр, — підсумував він і спустошив чарку.
Дереш усміхався, наче Маленький Принц перед французьким пілотом.
Після сніданку письменника повели на екскурсію. На пішохідній вулиці Ольги Кобилянської мої шпильки застрягали між бруківкою. Ступні впріли і ковзали, пальці натерло. Я кульгала і відставала від компаньйонів. Чиновник спльовуючи нарікав:
— 50 баксів насмарку…
— А я в сандалях ходжу завжди, коли температура плюсова.
«Ну ти капєц який маладєц», — хотіла огризнутися усміхненому письменнику, але натомість узялася розповідати міську легенду про те, як вулицю Кобилянської, коли вона була ще Панською, підмітали трояндами.
— Цим трояндам даже памʼятник є, але на другій вулиці, — пояснював чиновник.
— Але підтверджень цьому факту немає. Достеменно відомо тільки, що її мили шампунем, — уточнювала я тоном Ліси Сімпсон.
Дереш всміхався і кивав. Розвести його на балачку було неможливо, у чиновника ж рот не закривався.
— У нас ще гарячі бутерброди із салямі є, самі вкусні в Україні.
— Я не їм мʼяса, — лагідно відповів Дереш.
— Я чогось так і подумав, — буркнув чиновник. — Мужикам треба їсти мʼясо — це калорії!
Я перебирала в голові ідеї, як швидко змінити тему, аж раптом Дереш підняв догори вказівний палець:
— Калорії римуються з душею — ви не замислювались над цим?
Ми із Хтивим Чиновником синхронно захитали головами.
— Для підрахунку калорій продукт треба висушити, стерти в порошок, а тоді спалити. Те, що виділяється при спаленні, і визначає калорійність.
«Що виділяється?» — хотіла перепитати я, але знову не встигла.
— Ну да, якшо спалити людину, то в процесі виділяється душа, — погодився чиновник. Вони з Дерешем засміялись.
За годину до літературного вечора наша компанія прийшла в БКТ «Автограф» розставляти стільці й налаштовувати мікрофони. Доки чиновник метушився з адміністрацією закладу, я нарешті могла поговорити з Дерешем віч-на-віч:
— Ви ж у Львові живете? — спитала я.
— Саме так, — на кожне запитання він дивився вдалечінь, наче анімована версія Мони Лізи.
— Здається, я навіть знаю клуб, у який ви ходите. Він на Зеленій…
— Я не відвідую клуби, — відрізав Дереш.
Я не покидала спроб завʼязати балачку:
— Я дуже люблю Львів. Іноді ми з подругою приїжджаємо туди вранці, щоб просто випити кави і вечірнім потягом повернутися до Чернівців.
Це була брехня. Я справді обожнювала Львів, але не мала ніяких подруг. Раз їздила туди з Анжелою і Валєрою по його роботі. Там був якийсь майстер-клас для колекторів.
— Дівчата занадто романтизують Львів, — сказав Дереш, — постійно чую історії, як екзальтовані мрійниці катаються туди-сюди, аби випити там кави…
— Хоч прикол? — згодом докорятиму собі за надмірну відвертість, але мене несло. — Вранці мене записали до «тьолок на шпильках», а вже в обід до екзальтованих мрійниць.
— Я не мав на меті тебе образити, — сказав Дереш, колупаючи кучері плюшевої вівці.
Ось так стихійно ми перейшли на «ти». Уперше за літо мені хотілось назад до школи, щоб найбільшим викликом була домашка з хімії.
На творчий вечір у БКТ «Автограф» прийшло три з половиною людини, бо в Косівському районі проходив якийсь етнофестиваль. На нього одним автобусом рвонула вся чернівецька творча тусовка на чолі з Хитрою Посмішкою.
Щоб відзняти виступ, у будинок культури та творчості прийшов оператор Міша. У присутності чиновника він не приставав.
— Лише зніми на совість, Міш… — попросила я, знаючи, якими кособокими бувають кадри, коли він не в настрої.
— Шутіш? — спитав Міша. — Це все одно ніхто не буде дивитись. Передачі про культуру пхають у самі невигідні слоти чо, по-твоєму? — Міша зробив паузу і, не діждавшись відповіді, продовжив: — Того шо це програшний варіант. Вони нікому не треба. Ну, може, кроме тих, хто не дивиться тєлік. Шариш?
Я кивнула.
Оголосити приїзд зірки сучасної української літератури вийшла тьотя з начосом і в блискучому піджаку. Я визирала з-за лаштунків, аби знайти в напівпорожньому залі бодай одне знайоме обличчя.
— Для нас велика честь повідомити, що зараз на цю сцену вийде гордість української прози, автор книг, які ми давно і палко полюбили — «Намір», «Культ» та «Поклоніння ящірці», — золоте перо вітчизняної літератури, Андрій…
— Любко! Його звати Любко, — просичала я з-за куліс.
— Андрій Любко!
Під ріденькі оплески на сцену неквапом вийшов Дереш. Я почовгала у глядацький зал, шпортаючись об дріт від колонки. Плюхнулась на стілець у задньому ряду і намагалась контролювати, чи все йде за планом. Але натомість солодко задрімала.
Увечері наше тріо сиділо за столом у готельному номері Дереша. Я посварилася з чиновником, бо він залицявся до мене, а я до Дереша.
Письменник обіймав плюшеву вівцю і мрійливо дивився вдалечінь:
— А що це за місто, нагадайте, Черкаси?
Останнє, що я розповіла Дерешу, була легенда про чорних овець. На тому попрощалися, і більше я його ніколи не бачила. Посадила пʼяного в дим чиновника на таксі, зняла ботфорти і сорок хвилин шурувала додому, бо грошей, щоб самій доїхати на таксі, не було.
Тишу літньої ночі перервав дзвінок Хитрої Посмішки:
— Ти серйозно притягнула Дереша в «Автограф»?
— Давайте завтра…
— Ти можеш до всирачки переконувати у своїй крутості весь світ, але це не спрацює, доки не переконаєш себе.
— Шо ви хочете сказати?
— Шоб ти хуйньою не страдала.
Уночі я написала чиновнику есемеску з пропозицією віддати ботфорти — чек і коробку зберегла, він ще міг повернути свої гроші. Вранці він відповів віршем власного виробництва: «Твої перса просять в мене ласки».
