Спогади про Луганщину, або Як я зрозуміла Гемінгвея

05.06.2026
254 переглядів
3 хв на читання
Спогади про Луганщину, або Як я зрозуміла Гемінгвея

Поет та воїн Олег Каданов писав, що він — «батарейка, що працює навіть з мінусовим зарядом». А я відчуваю себе тюбиком зубної пасти — багато разів скрученим, майже порожнім. Зустрічаючись із ним щоранку чи щовечора, з подивом думаєш: «Ще не скінчився». А потім і взагалі доходиш висновку, що це найнескінченніша річ у побуті. Мийні (словник вперто хоче замінити на «мирні») засоби закінчуються раз і назавжди. Але тільки не цей бісів тюбик.

Я — тюбик.

У старшій школі нам розповідали, що найвидатніші романи про світові війни народилися через десятки років по тому, як вони відгриміли. І я завжди думала: ну як так? Памʼять — такий ненадійний сховок, дірявий весь. Що ти згадаєш про ці часи через десятки років? Я цього процесу не розуміла.

І воліла б не розуміти.

Десять-дванадцять років тому я не могла говорити про дім, який втратила, про реальність, яка перевернулася в один день із початком війни на Сході, з початком окупації мого міста. Все це було неправдою, неможливою реальністю. Адже я з дитинства знала: виросту і поїду зі своєї квартири на другому поверсі другого мікрорайону міста Красний Луч Луганської області. Я поїду вчитися в Харків, Луганськ чи Донецьк, а мама буде сумувати. Так робили всі діти і всі батьки. Це правильно.

Спершу буду сумувати, а потім все рідше приїжджатиму, бо закрутить і підхопить студентське життя. Але вертатимусь, щоб поїсти смачних бубликів із маком з магазину «Коровай», купити квасу «Бомба» на Хитрому ринку — там такі смачні родзинки на дні, але за гаманцем треба стежити: хитрий — він і є хитрий. До речі, в багатьох містах на Луганщині були ринки з такою назвою. Я буду довго гуляти ночами місцями дитинства, водити екскурсії для друзів, а вони обовʼязково лякатимуться гучномовця на вокзалі, який чавунним голосом казатиме: «Горить зелене світло для пішоходів». Все мало б бути саме так, я собі уявляла це багато разів у дитинстві.

Потім згадувала це на розкладачці в чужому місті.

Окупація сталася швидко, а на її прийняття знадобилися роки. Мене дивувало, що я геть нічого не памʼятала. Ані маршрутів, ані будівель. Чистий лист, на якому я почала писати нову реальність у Харкові. І пишу її донині, а попередній текст лише зараз пробивається на папері. Ніби вся реальність до 2014 року була написана спеціальною пастою, яку можна розгледіти, лише підсвітивши лазером.

І я його нарешті знайшла.

Спогади прискають із мене. На кожному розі, за кожним кутом. І я вперше за дванадцять років плачу, бо відчуваю запах із рандомного вікна на рандомній вулиці, який був удома в бабусі з дідусем. Такий дивний запах затишку і «важких часів», любові й утоми. Важкої праці й невизначеної реальності. Я плачу, бо пахне акація і падають абрикоси під ноги. Так було щовесни й щоліта вдома на Луганщині, а потім різко не стало.

Відриваюся від написання цього тексту, бо над головою знову деренчить «шахед». Від самого ранку вони з певною періодичністю залітають у Харків. Моніторингові канали кажуть, що збили в небі. На школі навпроти напис: «Кожна дитина — окремий всесвіт». І я думаю: вчора згасло щонайменше два всесвіти. Їх знайшли під завалами багатоповерхівки у Дніпрі.

Цілих два всесвіти.

Потім їду вогкою трасою десь під Полтавою, минаючи зливи, буревій і напис «Тимчасове укриття» на заправці. І думаю: це так треба. Обов’язково треба вказувати, що це тимчасово. Скоро все закінчиться, але ще трохи треба потерпіти. Це як із тимчасовою окупацією. Я думала: зараз літо закінчиться — і все. Зараз школу закінчу — і точно все. Але тимчасовими були хіба та триклята розкладачка на орендованій хаті, подушка, залита слізьми, клопи під матрацами, уважність до стрічки новин і, звісно, думки про те, що все скоро скінчиться.

Скоро нічого не скінчилось.

Сьогодні День Луганщини (текст написано 3 червня). Тієї, що окупована майже повністю. А другої в нас і немає загалом. Але цікаво, що й на першу багатьом байдуже.

Якось я відвідувала військових у госпіталі, і коли сказала, звідки я — побачила, як декому в палаті стало неприємно. Я розумію, спогади. В мене теж. Хоча це геть різне, звісно.

Я донедавна думала, що спогади — як КАБи. Вони летять, і так страшно, що влучать саме в тебе. Розірвуть, не лишать навіть порошинки. І всі ці роки я жила в очікуванні цього «прильоту». А зараз радію, що є спогади. Виявляється, вони більше подібні до абрикосів. Сформувалися і визріли. А родять вони не щороку, до речі, така от капризна садовина. Без них відчуваєш себе такою сиротою. Спогади замерзають на роки і тільки з часом розквітають. Мабуть, щось подібне було з цими ремарками, гемінгвеями та всіма, хто писав про війну через роки.

Тепер я розумію.

Треба якось все це в собі умістити: розуміння, що ніколи не відвідаєш могили тих, кого там залишив, і віру в те, що це зрештою станеться. Спогади про руїни і триколор на улюбленій школі. І надію на те, що це тимчасово. Як і укриття.

Зрештою, а хто з нас не тимчасовий? Тільки комусь тут відведено зовсім мало часу.

Але це вже інша розмова.