Уявіть: ви вже давно залишили батьківський дім, приїжджали тільки на свята і похорони. Аж одного квітневого дня, в розпал повномасштабного вторгнення, ви отримуєте дзвінок від мами, яка просить терміново приїхати в село. І це перевертає життя догори дриґом.
Як чотирьом представницям одного роду порозумітися під одним дахом? Враховуючи, що вони ніколи не жили разом? Де межа між кулінарією і магією? Чи справді всі жінки — відьми? Усі відповіді на ці питання знайдете в дебютному романі Вікторії Фещук «Ясминовий пиріг», який нещодавно вийшов друком у видавництві «Лабораторія».
Вікторія Фещук — письменниця, журналістка, культурна менеджерка. Народилася 1996 року на Рівненщині. Лауреатка третьої премії літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» у номінації «Поезія». Авторка поетичних книжок «182 дні» і «Тимчасові адреси проживання». Обидві збірки видані після 2022 року, обидві мають багато спільного. Це книжки-мандрівки, в яких лірична героїня розмірковує як про загальнолюдські категорії (про життя і смерть, наприклад), так і національні та регіональні. Саме в цих двох поетичних книжках авторка трохи знайомить нас зі своєю малою батьківщиною, аби згодом занурити повністю — у книжці прозовій.
«Ясминовий пиріг» — це дебютний роман Фещук. На відміну від фрагментарності віршів, у прозі письменниця створює компактний Всесвіт волинського села, в якому всім керують жінки. Буквально. Чоловіки або пішли до війська, або померли, або нагадують привидів. І всіх звати Василями. Але про все по черзі.
Чия книга — тоє і господарство
Роман розпочинається з добре відомого тропу: до одного будинку з’їжджаються всі члени родини. Майже як в американському різдвяному кіно «Сам удома». Тільки з поправкою на Великдень і повітряні тривоги. І тоді ще згадується роман «Драбина» Євгенії Кузнєцової, який розпочинається з такого самого художнього прийому. Тільки родичі з’їжджаються не на Волинь, а до Іспанії. А далі — самі лише відмінності.
Головну героїню роману «Ясминовий пиріг», яка і є оповідачкою, звати Ольгою. Їй 29 років, і вона приїхала до села зі столиці. Сюди її раптово покликала мама, що вже рік не може оговтатися від смерті чоловіка. Тут також живе бабця (за материнською лінією), яка страждає від деменції. Слідом за Ольгою приїжджає її старша сестра Христя — 34-річна вічна підлітка на фрілансі.
І ось тут ми вже відчуваємо, як будинок стає епіцентром напруги. Всі ці жінки жодного разу не жили так довго в одному просторі, всі по черзі втікали то заміж, то на навчання. Напрочуд схожі зовнішньо, вони дивляться одна на одну, наче в дзеркало. Їхні життєві сценарії різні, але в чомусь однакові, і це не може не лякати. Втім, вони не вміють розмовляти одна з одною, не можуть плакати, тому що не вміють або бояться це робити.
Зазначимо, що в романі описані фізіологічні наслідки стресу для жіночого організму: Ольга рахує дні затримки (тож спочатку можна припустити, що головна героїня вагітна), а її сестра страждає від безсоння. Але всі жінки вирішують і надалі рятуватися втечею від страшної воєнної реальності: бабця — у спогади про молодість, мама — у волонтерство, Христя — намагаючись зберегти стосунки на відстані з дівчиною, а Ольга — у побутові справи, адже треба належно підготуватися до Великодня.
Власне, на цьому моменті можна взяти ще один хибний слід і уявити, що Великоднем усе й закінчиться. За умови, аби це була сімейна кінокомедія зі стереотипним «усі грандіозно посварилися, щоби зрештою примиритися біля святкового столу». Однак у домі панує напружена тиша, лише чути «музику кипіння картоплі».
Тож насправді на нас чекає зовсім інший сюжетний поворот: хтось із жінок має очолити господарство. І справа не лише у воєнному стані, який поволі тьмяніє і перетворюється на звуковий супровід у вигляді сирен. Дому потрібен матріарх. І цю роль на себе перебирає головна героїня, яка розпочинає пошуки кулінарної книги прабабусі. Адже «чия книга — тоє і господарство».
Їжа як вияв турботи
Кулінарна культура українців — це не завжди про їжу. Точніше взагалі не про їжу. І в романі «Ясминовий пиріг» ви переконаєтесь у цьому багато-багато разів у різний спосіб.
Найперше — оповідачка з великою любов’ю описує не лише приготування страв, але й згадує, хто що любить і не любить їсти, якої солодкості має бути чай для бабці, скільки років сестра не їсть мʼяса, а мама — таємно кладе котлети в борщ. Ольга складає списки для закупів на базар, перебирає запаси продуктів, мислить стратегічно — без перебільшення.
Апогеєм приготувань стає Великдень. Окрім випікання паски за родинним рецептом, який скидається на складний багаторівневий проєкт, необхідно зробити кілька салатів, закусок і гарячих страв. Головна героїня надає цьому великого значення, і читач починає щиро вірити в необхідність такої кількості їжі на святковому столі. Тож виникає непереборне бажання приготувати голубці пісні та «нормальні», спробувати мазурики та улюблений буряковий салат Христі. На цей випадок у тексті зібрані рецепти (які формують кулінарну книгу в книжці).
Але заразом під час читання приходить усвідомлення, скільки ресурсу йде на приготування їжі:
«Години чотири на день ішло на готування (без часу на миття посуду та купівлю продуктів). Це за умови, що мама швидкорука і завжди робила кілька справ одночасно. Бути повільною — цей привілей був їй недоступним. Тато казав, що зупа щодня має бути свіжою, як і м’ясне чи риба. З’їсти бутерброд на обід чи яєчню на сніданок вважалося лінощами і пришестям гастриту. Мюслі не вважалися їжею, як і салат. Якщо страву готували менше ніж дві години, то це фастфуд».
Щоденна важка праця, невидима робота, яка в селі завжди падає на жіночі плечі.
І разом із тим їжа — це вияв турботи. Ольга обурюється тим, що «вдома давно не було гарячої зупи», а направду переживає за кожну жінку в своєму домі. І коли вона не знає, як спитати в бабці про її самопочуття, то просто каже «в мене є праники». Це одночасно і запрошення до розмови, і вияв уваги. Адже часом їжа промовляє голосніше за слова.
Містична Волинь
Але все ж таки життя в селі не обмежується готуванням і прибиранням. Згодом Ольга розказує про інші важливі моменти підготовки до найбільшого християнського свята, взагалі не пов’язані з воскресінням Христа. Це давні язичницькі традиції, які міцно вкорінені в народну українську культуру. Наприклад, щоби хатньо-господарські справи йшли належним чином, треба здійснити ритуал біля «фігури». А перед самим Великоднем молодь влаштовує одіяніє: розводить велике багаття зі старих автомобільних шин:
«Усеньке дійство відбувається на березі річки, можна сказати, що неподалік церкви сусіднього села, яка на пагорбі, над річкою. Тож люди, які підуть на всеношну, будуть бачити цей вогонь. Так мені казали. Водночас біля вогню всі мали максимально шуміти — вмикати гучну музику, брязкати всяким, кричати — кажуть, злі духи бояться шуму, і це мусило б їх прогнати перед Вели́коднем. Як і сам вогонь з одіянія мав би прогнати нечисту силу із землі і повітря, освятити його».
Але чи то внаслідок міцного зв’язку із рідною землею, чи то внаслідок війни, яка безжально забирає життя односельчан ще з 2015 року, — духи ввижаються Ользі повсюди. Начебто межа між світами настільки тонка, майже стерта, що за бажання можна поговорити з давно померлими. І це спілкування відбувається так буденно, начебто ви просто не бачилися кілька років, а потім зустрілися випити чаю і подивитися на річку:
«Ти, бачу, часто на самоті буваєш. Ти зустрічаєшся з кимось? Із тим померлим хлопчиком, Васильком? Він дуже прив’язаний до цієї землі».
Духи, що охороняють рідні місця, — це одна з найсильніших метафор у романі. Відчувати приналежність до свого роду, чути рідну землю, спостерігати за природою, яка буяє життєствердною зеленню навіть під час найстрашніших подій. Це і є найсильніша і найдавніша магія, що зцілює та надає сенсу. Сила предків, яка допомагає відчувати ґрунт під ногами і праведну злість, а отже — жити далі, попри все.
