«Острів цей — це “нездійсненна мрія”, це “обіцяний рай” для тих, що женуть по світі, щоб викрасти та вихопити з життя радість, якої воно нам так завзято боронить». Софія Яблонська, «З райського острівця. Port-Cros, Îles d’Hyères», січень 1931 року.
Оповідання «З райського острівця. Port-Cros, Îles d’Hyères» вперше було опубліковане в розділі «Фейлетони» газети «Діло» 7 січня 1931 року
Пролити світло на історію Софії Яблонської на острові Порт-Кро — і тим самим вписати її ім’я в культурну спадщину цього острова — стало особистим завданням Фонду Софії Яблонської та дослідниці біографії видатної українки Наталії Гриник.
Це бажання супроводжувало її впродовж семи років — відколи вона вперше прочитала оповідання «З райського острівця» і відкрила для себе не лише унікальну історію острова, а й людей, які віддано боронили його незайману красу, присвятивши цьому своє життя.
У 1927 році французький критик і редактор Nouvelle Revue Française Жан Полан, задумав запрошувати письменників на острів Порт-Кро для проб письма. Вдень вони писали, а ввечері зустрічалися за круглим столом для літературних читань. Його онука Клер Полман у 2014 році відновила ці зустрічі й щороку у вересні організовує їх, зберігаючи традицію та спадщину острова. У вересні фонд Софії Яблонської був запрошений презентувати острівну історію Софії на Порт-Кро.
На 11-й літературній зустрічі друзів острова — у межах «роздумів про індивідуальний та спільний досвід Порт-Кро», як зазначає Клер Полман, ми мали важливий привід розповісти історію Софії.
Острів як спосіб читати Софію Яблонську
Софія Яблонська-Уден (1907–1971) — українсько-французька мандрівниця, письменниця, репортерка, документалістка, кінооператорка й фотографка.
У цьому тексті ми торкнемося острівної історії Софії Яблонської та спробуємо помандрувати за її текстами — із зупинками на островах, які обирала мисткиня. Завдяки унікальності її біографії та оригінальності письма, в якому досвід і простір сплітаються в особисту, живу оповідь, маємо можливість відкривати разом із нею місця, де вона жила і творила. Як зазначає Івона Борушковська у дослідженні «Свідомий номадизм. Транслокації Софії Яблонської — історії ідентичності в русі», ці місця стають не просто географічними точками, а просторами досвіду.
Сама Софія зізнавалася: «Ніколи я не зуміла написати чогось видуманого. Завжди мусила хоч би одною ногою опертися на дійсність, а коли одна нога затерпла, тоді ставати міцно на обидві ноги» («Балева сукня» зі збірки «Дві міри — дві ваги»). Книжка «Дві міри — дві ваги» вийшла посмертно в 1972 році.
Тож коли ми читаємо тексти Яблонської, то ніби йдемо поруч: реальними ландшафтами, серед живих персонажів, а подекуди — і в самісінький закуток її душі, де народжується голос мисткині.
Вона питає: «Бачите, мені пригадуються ніколи нездійснені мрії моїх діточих літ. Кому потрібне оце моє писання, мої думки, мої золоті ідеали? Кому, кому потрібне воно? Яка кому користь з цього, що я трачу дні і ночі, підглядаючи їхні страждання чи радощі?». Це уривок з оповідання «Одноманітне щастя», вперше опублікованого в журналі «Нова хата» у червні 1931 року.
Івона Борушковська вказує, що «структура мандрівного наративу Яблонської є унікальним різновидом просторової розповіді про життя й ідентичність; вона творить жіночу автобіографічну трансмісційну (транслокаційну) оповідь, де пересування є обов’язковим елементом цієї історії, свідомим вибором, а точки на мапі — не просто місця зупинок, а місця досвіду».
Якщо уважно простежити острівну біографію, переміщення та письмо мисткині, першою зупинкою у вервечці відвіданих островів постає загадковий Порт-Кро — місце творення французького стилю, «нездійсненної мрії» і «обіцяного раю».
Порт-Кро: перший острів Софіїної мрії
Острів — це замкнений простір, що з усіх боків оточений водою. Уявний образ острова — часто «райського», побаченого ніби збоку, — дуже різниться від його справжнього образу: того, яким його проживають острів’яни.
Острівність — поняття, введене просторовим психологом Абрахамом Моулзом у 1982 році, що означає стан відірваності від решти світу. Але ті, хто проживають цю відірваність, мусять мати «зайву душу», аби в будь-який спосіб урізноманітнити обмежений простір і не відчувати його скінченності.
«Я люблю усі прояви життя, але понад усе — я віддаю перевагу свободі та відстороненості від усього (j’aime tout de la vie, mais surtout tous je prefere la liberte et le detachement de tout). Це відсторонення більше, ніж прекрасне. Воно несподіване, дивовижне й глибоке. Я — на самоті, і саме в цьому — я. Інакше — я просто існую, чекаючи на себе. Завтра — пробудження від стуку в двері та відʼїзд на Порт-Кро…», — описує очікування Софія у грудні 1930 року.
Самотність, яку вона шукає і знаходить на острові, — не втеча, а спосіб віднайти власний внутрішній простір для зустрічі із собою. Це ніби після довгого плавання в морі «різних проявів життя» стати на якір і вийти на берег, щоб нарешті мати можливість писати — цього разу роман французькою мовою. І хоч ми досі не знайшли його у викінченому вигляді, а доля цього тексту невідома, кілька нотаток із Червоного записника Яблонської привідкривають завісу письменницької роботи.
Єр, 15 січня 1931 року. «….Мій острів, я, Іванка, що чекає на мене, блукаючи лісовими стежками, якими гуляла я, коли створювала її».
У цих рядках — інтимна магія творення, початок нової мови, нової ідентичності. Її героїня Іванка народжується тут, серед зелені «самітності», перед «бурним морем, що злісно шарпається об скелі мого острова» — як писала Софія в листі до Винниченка.
Політик, голова Директорії УНР, письменник і художник Володимир Винниченко був другом і літературним наставником Яблонської: вони обговорювали літературу, письмо, українську мову. Саме Винниченко став одним із перших читачів її творів із Порт-Кро. 16 грудня 1930 року Софія пише йому:
«…я старалась за ті два тижні нічого не робити, про ніщо не думати… тільки вживати сонця, яке тут невстанно панує… Я вже взялася до праці. Пишу по-французьки, і ця праця цілковито мене абсорбує. Більше нічого не існує… Острів цей — це мрія. Море густе блакитне, небо прозоре… зелень ніжна та пахуча… в воздусі — ні крихітки іншого пороху, крім срібного»
У наступному листі, від 16 січня 1931 року, вона продовжує: «Моя праця — роман! Щоб дати йому загальний нарис, треба мати ще місяць-півтора. Потім я поверну в Париж і там постараюсь вигладити мову французьку з допомогою когось компетентного…..»
Водночас Софія не полишає писати українською. На прохання Михайла Рудницького — українського літературного критика й редактора газети «Діло», який для Яблонської був видавничим агентом та редактором, — вона готує нарис для публікації в галицькій пресі.
Рудницький звертається до неї із запитом: «Вам пишу з таким запитом: може Ви маєте в своїй теці, яку тему на один фейлетон різдвяного (великого) числа “Діла” “Лист з Парижа” — про те, що бачите, переживаєте, — моду, малярів, кавʼярню…»
У відповідь Софія надсилає оповідання «З райського острівця Port-Cros, Îles d’Hyères», опубліковане в різдвяному номері газети «Діло» в січні 1931 року. У ньому вона детально описує свою мандрівку на Порт-Кро, ділиться історією таємниць острова й передає яскраві враження від життя там:
«Я залишила Париж далеко, за хмарами. Там холод, низеньке небо, дошкульний дощик… як тільки могла, зараз же чкурнула найкоротшою дорогою до синього “правдивого” неба… А потім з Марсилії автокаром понад берег, шукаючи за затишним теплим кутком, або за якимось заблуканим островом…» і далі ступивши на острів. Ну, значить, таки існують нездійснені мрії” та “обіцяний рай” — рішила я, висідаючи з човна на золотий пісок, до якого грілися синяві хвилі та на прозору мозаїку д р і б о н ь к и х, колірових камінцят. А довкола ліси, пальми, кактуси, мірти, цитринові кущата та шелесний бамбус. При вʼїзді — на горбі старинний замок з високою баштою. Понад берегом кілька рибальських хатин та звернена лицем до моря якась велика піскова будівля, обгорнена сака-ліптовими алеями. Це одинокий готель цього острову. У літі повно в ньому гостей, а тепер він зачинений, як пояснили мені туземці. Шкода, шкода, — подумала я та пішла блукати по раю. «Що ж? Як рай — то й дороги звідсіля нема, — пригадала я собі Божий закон».
Жінка зусилля
Читаючи оповідання, можна подумати, що ця поїздка була випадковою. Насправді ж вона була вивіреною і ретельно підготовленою — з наміром писати й фотографувати. Про це дізнаємося з архівних матеріалів.
Не можемо оминути й лист Анн-Марі Бланш, паризької подруги Софії, яка щиро підтримувала її намір писати французькою і раділа перебуванню Яблонської на острові.
З листа Анн-Марі Бланш від 1 січня 1931 року на Порт-Кро: «Я думаю, що ви щасливі там, під прекрасним сонцем, і що ваше серце сповнене радістю… Бажаю вам, моя дорога Соню, передусім міцного здоров’я і, звісно, здійснення того, що живе у вашому серці (у вашій душі), знаючи, що це єдине, чого ви по-справжньому прагнете».
Французький дослідник і географ Джоель Боннемезон у праці «Життя на острові» розмірковує над взаємодією людини та простору: «Замкнений простір, без виходу, острів торкається найглибшої частини людини, її істини, а також елементарної істини речей. Острів рухається в іншому вимірі простору-часу: це голе місце, яке стоїть самотньо і чиї природні звʼязки з рештою світу розірвані».
Атмосфера цих місць спонукала і Софію до глибоких філософських викликів. У її записах відчутна внутрішня напруга між усвідомленням смертності та прагненням до творчого оновлення.
У своєму щоденнику Софія пише: «Я чекаю на нового Христа в цьому світі. Я поспішаю назустріч смерті, бо хочу дістатись до неї раніше, ніж вона прийде забрати мій останній подих. Один-єдиний момент Зусилля може її знищити».
Вона була жінкою зусилля. Софія Яблонська належала до тих виняткових жінок, які мали надзвичайну стійкість у намірах і пошуку власного «я» — свого «райського острівця».
Рівно через рік після Порт-Кро, у січні 1932 року, Софія вирушить у свою довгу мандрівку — спочатку на Далекий Схід, а потім у «далекі обрії», найбільше до жаданого острова Таїті:
«Тим більше я тобою захоплена, тим кращою я тебе бачу, що ти так дорого мені куштувала, Таїті!.. Для тебе я все віддала: мої почуття, амбіції, — своє минуле та майбутнє. Я не приїхала до тебе зрезиґнована, шукати у тобі потіхи та забуття. Я віддавна приготовляла свій приїзд, і привезла своє захоплення та свою молодість».
На Таїті Софія мала кілька важливих зустрічей. Королева Марао запросила її стати частиною таїтянського народу й нарекла Теурою, що в перекладі означає «червона птаха». Її друзями там стали таїтянин Матай — уже відомий у Європі актор і головний герой фільму «Табу», а також мандрівник Ален Жербо, який перетнув Атлантику на вітрильнику й досліджував місцеве населення віддалених островів.
Книгу «Далекі обрії» — про здійснену мрію відвідин райських островів — Софія присвятить Модесті Яблонській-Ульванській. У передмові вона напише: «Ці сторінки присвячую моїй Дорогій Мамі».
І тут пригадуються спогади Яблонської «З мого дитинства»: у передріздвяних клопотах Зоїка допомагала мамі розтирати «ванілію» з цукром і мріяла: «Ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує як і ми, тільки по другому боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія…»
Дитяча мрія, помножена на характер і важкий вибір, таки справдилася. Ця мандрівка була нелегкою не лише фізично, вона потребувала великого зречення.
Метелик у місті
Далекий Схід, мандрівка через Австралію, Нову Зеландію, Північну Америку, повернення до Франції й України у 1935 році, згодом — знову Індокитай. У 1939 році Софія востаннє відвідає Україну, а далі знову поїде на Далекий Схід.
У грудні 1950 року Софія повернулася до Парижу. Колись саме у Франції її мандрівка почалася і сюди ж вона повернулась. Оселившись у Парижі, Яблонська згадувала: «З вікон сальону чудовий вид на Париж. Але око зачіплюється за вершок великої сосни під вікном. Задля цієї сосни я й купила саме це помешкання. Сальон я переробляла сама, малюнки покійного чоловіка. А тут кімната моїх синів. Вони її називають шатром кочовика. Покривала, бачите, гуцульські».
Це уривок з інтерв’ю «Зустріч з мандрівницею». Та місто не стало для Софії тією «пристанню», про яку та мріяла. У «Далеких обріях» вона пише: «Яка різниця, десять днів скоріше чи пізніше, — я повторила його власні слова. Для мене — велика! Я перебила його, якби боялася його дальших слів. Зате для мене…. Ціле моє життя перебігло між одним і другим відʼїздом, найчастіше в боротьбі межи двома суперечними почуттями. Я вже загартована. — Чи ця погоня, ці відречення ще не огірчили вас? Не втомили? — Ще ні! Зате колись — колись пізніше я зумію вдвоє, втроє краще оцінити щастя та спокій такого ось, як ваше, життя. Тільки, що моя пристань не буде палатою, — а під соломʼяною стріхою, — десь там у глухих Карпатах!.. Довкола хати ряди кострубатих соняшників, — та пелехатих мальв. За садом воркотіння прозорого струмка. Затишна, вимріяна пристань!..»
В оповіданні «Метелик» Софія впізнає себе посеред пекучого асфальтованого міста: «Переходячи запорошеною площею, мене зупинив вид ніжного, білого метелика. Крила його посіріли від пороху і прив’яли, мов пелюстки квітки. Він шукав простору, свіжого повітря, зелені, хоч би одної билиночки трави. Шукав їх зайво посеред спеки міських вулиць… Востаннє я бачила його обезсиленого на даху чорного авта, що досмалювало його знеможені білі крильцята. Вони прилипли до чорної фарби і вже більше від неї не відстали. Цей метелик пробудив у мені почуття бунту. Я зненавиділа місто. Ще того самого дня покинула Париж і виїхала над бретонське море, де не тільки метелики, але й люди могли не лякатись за свої крила».
І Софії знову трапляється острів. Колись, під час однієї з вакацій, вони з чоловіком Жаном Марі Уденом відвідали Нуармутьє — острів над бретонським морем Атлантичного океану. Саме Жан обрав місце поруч із високими соснами, у маленькому селі Ла-Гериньєр, де вони задумали оселитися.
Ла-Гериньєр розташоване в центральній частині острова Нуармутьє. На в’їзді до муніципалітету першими зустрічають старі вітряки — «свідки історії острова», далі — сосновий ліс Bois des Eloux над океаном. Десь поміж зелені захована вілла Софії з її садом Атлантиди. На острові також є найбільша у Франції ферма метеликів, устрична ферма, тут вирощують найдорожчу у світі картоплю і добувають знамениту сіль старим традиційним способом.
Та в 1956 році Жан Марі раптово гине. Софія важко переживає втрату й готує свій виїзд на острів. Клаптик за клаптиком скуповуючи землю, вона малює проєкт маленьких хатинок — вілл у вандейському стилі, але з «українськими посмішками». Будує їх і дає їм імена: «СоМіЖа», «Модеста», «Tabor», «L’étrangère». Так на острові Софія закладає обійстя Уденів.
Кажуть, відокремлені від світу люди островів мають переосмислити власний світ і бути надзвичайно творчими. Вони мусять оживити кожне місце навколо себе, надати йому особливого сенсу.
Своїм архітектурним шармом Софія зачаровує острів’ян і отримує замовлення ще на кілька проєктів. Вона закладає сад з українськими квітами, садить дерева і пише. Цього разу працює «над розповіддю про свою останню і, можливо, найважливішу мандрівку — над спогадами про дитинство».
«Що я можу прийняти тепер, коли не спогади, які пливуть рікою з довгого і невичерпного минулого? Чи не найрозсудливіше було б їх відкинути або відштовхнути. А однак тепер я не можу цього зробити. Мушу їх всіх зловити, відкопати з могилок, куди я колись їх заховала» — уривок із книжки «З мого дитинства» (вийшла друком у 1977 році, посмертно впорядкована вірною подругою Софії — Мартою Калитовською).
Знову острів, знову відокремленість, знову заглиблення в себе. Нуармутьє — острів вітру, солі й мімоз, вузькою дорогою з’єднаний із материком, ніби залишає можливість для відступу.
Цю дорогу Софія тривожно опише в короткому оповіданні «Психічна аритмія» зі збірки «Дві ваги — дві міри»: «Дорога, — вона теж біжить невпинно. Вона біжить перед моїми очима і під моїми колесами…. ось вітряк, в якого зламане крило…То він сповіщає Вандею з буйними вітрами океану».
І саме цією дорогою вона покине острів, вирушивши в останню мандрівку. Рано-вранці 4 лютого 1971 року дорогою до Парижу Софія Яблонська загине в автокатастрофі.
Після смерті мисткині Катерина Штуль у тексті «Памʼяті пані Софії» згадуватиме її острівний дім як простір, у якому зійшлися пам’ять, праця, краса і здійснена мрія:
«Ще кілька місяців тому таємниче освітлював місяць стежку, якою ми йшли на стрічу до неї. За дюнами перехлюпувалось море, повітря леготіло терпким запахом сосон, а город її, це царство Атлянтиди, бо так ми її називали між собою, манив до себе загравою освітлення. Цей город відзеркалював її вдачу. Він був її суцільним твором, здійсненням мрій, задумів, він був її речником. У заглибині, між дюнами й горбом пелехатих сосон, де ніщо не росло поза ріденькою травою та сухими будяками, постало буйне, соковите царство Атлянтиди. Кожна горстка врожайної землі була вирвана найдальшим закуткам острова й навезена мішком, кошиком, мискою. І на голому острові, покритому солянками та де-не-де чорніючому скупченням дерев, постав город, покритий могутніми соняшниками, барвистими кущами, роменами, ніжними космосами, пахучим кропом, розмарином, м’ятою, майораном. Здавалось, що вся ботаніка зібралась тут, щоб дати вдячну та подивугідну репліку за вияв піонерського духа — створити в кожному закутку світу своє “я”, свій власний закуток; за трудолюбиве, непосидюще життя, за повну посвяти материнську любов; за вольовість забути свої власні рани й лічити чужі… Приємно скрипіли крісла з індійського комиша, усміхались з-під лоба соняшники в глиняних глечиках. У завішених на стінах кошиках буддійсько застигла суха папороть. А пані Софія з коротким сріблястим волоссям, у чорних лякових, з китайського шовку штанах, розливала амарантовий понч… І спокій, затишок, краса входили порами у вас… І дрижав Мартин голос, читаючи поему про чорнозем, що зродив таку вдачу та налив її життєрадістю… І читала пані Софія жорстким голосом про голод в її дитинстві, про життєву несправедливість, картаючи невинних дітей. А з кухні доходив запах борщу, а в їдальні, власної роботи витесаний із грубої дошки стіл, як у її батька, приготовлявся гостити…»
Три острови Софії Яблонської
Мандрівка Софії островами є екзистенційною: від острова мрії Порт-Кро, через острів любові Таїті до острова пам’яті Нуармутьє. Острови, як мушлі, тихо шепочуть голосами тих, хто колись на них ступив. І коли ми уважно вловлюємо ці голоси, то відкриваємо цілі світи. На Порт-Кро їх особливо добре чути.
Пʼєр Буффе писав: «Полонені своєю ізольованістю, але безмежно розпростерті до відкритого моря, острови часто дарують спокусу повірити, що саме там можна краще втілити наші мрії. Однак ця очевидна нібито привабливість відкриває тому, хто наважується на таку пригоду, складність буття, часто важчу, ніж деінде. Адже, щоб острівна магія справді подіяла, вона вимагає від того, хто її шукає, перетворити свою глибоку самотність на джерело натхнення й наполегливості. Саме так є і з Порт-Кро, таким гостинним у своїй природній красі та, на перший погляд, таким близьким до менш щасливого життя на материку: життя тут вимагає великих зусиль, здатності протистояти самотності».
