Американська поетеса й есеїстка Гезер Крістл у книжці «Вірджинія Вулф. Поміж рододендронів» поєднує мемуари, біографічний портрет і культурно-історичний нарис. Це розповідь про трьох жінок: авторку, її матір і відому письменницю та літературну критикиню.
Вулф постає тут не лише як класикиня модернізму, а й як співрозмовниця, наставниця і водночас «захисна лінза». Крізь її призму Крістл намагається зрозуміти події власного підліткового періоду та складні стосунки з матір’ю, а також осмислює досвід насильства, втрати, пам’ять і власну вразливість.
Поштовхом для написання книжки стала розмова Крістл із матір’ю під час прогулянки Королівськими ботанічними садами в К’ю у Лондоні. Її випадкове зізнання стимулювало авторку до глибокого розслідування сімейної пам’яті. Пошук відповідей привів до родинних документів, архівів Британської бібліотеки, будинків Блумсбері та саду, де Вулф написала своє останнє речення.
Поступово три лінії — родинна пам’ять, власний досвід і біографія письменниці — переплітаються. Крістл показує, як особиста історія може відкриватися через літературу та як тексти Вулф допомагають говорити про травму, пам’ять і дорослішання. Видання поєднує дорожні нотатки, архівні матеріали, сімейні спогади та читання творів модернізму, створюючи розповідь про те, як формується відчуття власної історії. Книжка доповнена чорно-білими фотографіями та графікою.
«Вірджинія Вулф. Поміж рододендронів» виходить друком у видавництві Yakaboo Publishing.
Публікуємо уривок із розділу «Половина».
За кілька миль від Садів К’ю, у Річмонді, ми із сестрою неквапно йшли стежкою вздовж Темзи крізь похмурий ранок, із кавою в руках, і насолоджувалися відчуттям незалежності. Мама зупинилася в нашого кузена Скотта, а ми винайняли квартиру неподалік — нам потрібно було трохи більше простору, щоб розсіяти надмір вражень. Пізніше ми мали зустрітися з мамою, Скоттом і його дружиною Кейт. Ми сіли на лавку неподалік від місця, де згодом мали влаштувати пікнік, і де ще пізніше художниця встановить скульптуру Вірджинії Вулф на вшанування років, проведених в Річмонді. Я відчувала легкий трепет від того, що опинилася так близько до того реального світу, у якому жила Вулф, ніби на мить наклала мапу свого життя на її. Моє відчуття спорідненості з Вулф виростає не лише із захоплення її текстами, а й з упізнавання тих настроїв, які несли її крізь життя, — припливів та відпливів, що часом підмочують сторінки й моєї власної біографії, а також — і я ставлю це наприкінці речення, щоб воно не зійшло хвилею патологізації нас обох, — із численних способів, якими вона підходила до читання. За задумом скульптури Вулф сидить на лавці з книжкою на колінах, але обличчя її підняте вгору й відвернуте трохи набік — ніби вона зупинилася на тому моменті читання, який описує у своєму есеї «Про нездужання»: «Ми обриваємо в поетів їхні квіти. Відламуємо рядок чи два і даємо їм розкритися в глибинах нашої свідомості, розпростати яскраві крила, плисти, немов барвисті риби, у зелених водах».
Як легко й затишно мені було із сестрою біля цієї води — і як неспокійно стало згодом, коли в повітрі задзижчали всілякі родинні турботи й кожен гарячково намагався всім догодити. «Хтось іще голодний?» «Подивіться на це фото!» «Може, перейдемо нижче, на схил? Трава тут якась лиса». «Треба знайти мамі місце, щоб вона сіла». «Ні, вона каже, що їй і на землі зручно». «Вона каже правду?» «Кейт не їсть». «Нам би знайти, якщо вдасться, трохи тіні». Серед людей, надто серед рідних, моя голова інколи стає схожа на сад, що в’яне під немилосердним сонцем. Мені потрібна самота або рух, а найкраще — і те, й інше водночас, щоб думки знову розправилися, перестали бути зморщеними. У товаристві сестри ніколи не виникає такої проблеми. Там, у спокійному місці на лавці, ми просто дозволили розмові перепочити. Мій погляд поблукав униз, уздовж стежки над Темзою, — я уявляла, якою буде скульптура Вулф. Неподалік стояв фургончик із морозивом, і хоч я розуміла, що письменницю й цей фургончик розділяють час та реальність, мені все одно кортіло замовити морозиво й запропонувати Вулф лизнути.
Навіть тепер, коли дивлюся на світлину вже встановленої скульптури, бачу, що її обличчя повернуте саме в той бік — до фургончика з морозивом — і мені кортить, щоб вона мала ту маленьку радість. Хочеться, щоб історія склалася інакше.
Коли я читаю біографію Вулф, написану Квентіном Беллом, то зупиняюся на 1940 році, бо не хочу її вбивати. Якщо не перегорну сторінку, вона ніколи не дійде до річки.
У вересні того самого року, в якому я прошу Вулф залишитися, на Британський музей нацисти скинули запалювальну авіаційну бомбу, і пожежники заливали полум’я водою. Пізніше, під час огляду пошкоджених колекцій, працівники натрапили на конверт із ботанічними зразками, зібраними під час дипломатичної експедиції до Китаю 1793 року. Після майже ста п’ятдесяти років у спокої й темряві конверта насіння Albizia julibrissin відгукнулося на вогонь і воду й проросло, випустивши листочки, немов крихітні зелені сигнальні прапорці.
Три паростки висадили в Аптекарському саду Челсі — найстарішому ботанічному саду Лондона, старшому за К’ю більш ніж на сто років. Там вони добре прижилися і щасливо росли, аж доки наступного травня двоє з них не згоріли під час нового бомбардування. Про долю третього мені нічого не відомо. На той час Вірджинія Вулф уже пішла із життя.
Рідко яка думка приходить мені в голову, щоб я не знала — або невдовзі не з’ясувала — що Вулф уже висловилася на цю тему. У своєму ранньому оповіданні «Пляма на стіні» Вулф, приміром, виявляє власну зацікавленість темою історичних рослин і використовує їх, щоб передати радість від самого процесу викладу думок на папері:
«“Які ж квіти росли за правління Карла І?” — запитала я (та відповіді не пам’ятаю). Може, високі квіти з пурпуровими китицями. І так воно й тече далі. Весь цей час я потай ліплю в уяві власний образ — із ніжністю, з обережною любов’ю, не зізнаючись у ній вголос, бо якби визнала це, то одразу схопилася б за книжку, щоб захиститися від себе самої».
Яке це щастя — мати книжки, за якими можна сховатися! Одну з дитинства я пригадую хіба що фрагментами: не пам’ятаю сюжету, лише, що йшлося про групу підлітків, які ставили «Ромео і Джульєтту», і про те, як священник у залі розплакався, коли побачив, що ролі грають актори — ровесники своїх героїв. Саму історію я забула, але добре пам’ятаю матеріальні відчуття, пов’язані з нею: як я позичила книжку в бібліотеці біля квартири бабусі й дідуся в передмісті, як тримала її в руках на борту корабля, що перетинав Ла-Манш того дня 1989 року. Пам’ятаю своє коротке волосся й мовчання, тоді як сестра весело базікала з капітаном. У короткій паузі він глянув на мене й зауважив: «Ваш брат не надто балакучий, га?» Я відчула спалах обурення й гордості водночас — несподіване відкриття якоїсь сили перевтілення, про яку досі не здогадувалася. Я ще не читала «Орландо» — тієї знаменитої псевдобіографії, де Вулф переправляє свого героя через море на континент, вкладає його спати чоловіком, а прокидається він жінкою. (Тут, коли мова заходить про займенники, я наслідую Вулф, зупиняюся, щоб захоплено перечитати той абзац, де під час опису перетворення Орландо, вона звертається до героя як вони, ненадовго викликаючи той просторий займенник, яким тепер окреслює себе моя дитина у всьому своєму бутті.)
У касетному записі, зробленому відразу після нашої подорожі 1989 року, цього разу не для батька, а для уявного слухача по той бік стрічки, мій дитячий голос звучить із майже нестерпно чіткою, манірною дикцією: «Я підстриглася перед поїздкою до Англії, і тепер усі думають — ну, багато хто думає — що я схожа на хлопчика». Шеллі включається в розмову: «Я теж підстриглася, але в мене це виглядає нормально».
Далі ми пояснювали, що були єдиними пасажирами на кораблі, бо нам не дозволили зійти на берег у Кале, як планувалося. У законодавстві відбулися якісь зміни, а мама про це не знала, і хоча вона, її батьки й брат (які мали британські паспорти) могли спокійно вийти на берег, нам же — мені, татові й сестрі — з нашими американськими паспортами для цього була потрібна віза. Я пам’ятаю своє збентеження. У дитинстві я думала, що British означає English. Це була така метонімічна підміна понять, що ставила Англію в центр і за взірець усього Об’єднаного Королівства, Британії, Співдружності, імперії. То була не випадкова помилка — цю стежку витоптали давно. Хоча тоді я знала лише одне: мама завжди казала, що ми наполовину англійки, але ніколи — наполовину британки. Я уявляла нас із сестрою людьми двох світів, можливо, навіть більше англійками, ніж американками. Зручне пояснення, чому в мене вдома так мало друзів. То були не мої люди.
Однак яким би сильним не було дитяче переконання, воно не здатне прорватися крізь кордон з охороною. Ми попливли назад і провели день на узбережжі Дувра, в тіні Білих скель. Якби британцем був наш батько, ми мали б право на подвійне громадянство — привілей, якого нашій британській матері не дозволили нам передати. Натомість вона передала нам звички й смаки свого далекого дитинства: маргарин, кардигани й «пристойне» взуття. Не на своєму місці вдома — тут ми були не у своєму часі. На дитячому майданчику всі діти бігали в кросівках. Здавалося, що ми завжди приходимо запізно.
