Через 35 років після прем’єри «Тельми і Луїзи» Каннський кінофестиваль знову ніби повернувся до тієї самої великої розмови про жіночу свободу, втечу, тілесність і право на власний маршрут. Цьогорічний постер фестивалю зі Сьюзан Серендон і Джиною Девіс працював не просто як ностальгійний жест, а як чітка заява: жіноче кіно тут не «окрема тема», а нерв програми.
У 2026-му Канни пропонували історії про крихкість і силу, про сексуальне пробудження, материнство, травму, старіння, смерть і те, як жінки — в усьому різноманітті своїх досвідів — продовжують рухати кіно вперед. Саме тому цьогорічна добірка видається особливо промовистою: вона поєднує жанрове кіно, психологічну драму, політичну пам’ять і дуже особисті жіночі переживання.
Teenage Sex and Death at Camp Miasma
Фільм Джейн Шонбрун звучить як шалена суміш slasher-ностальгії, queer-одержимості та психосексуального жаху. У центрі — історія, в якій молода режисерка ніби намагається воскресити старий жанр через повернення до його найвідомішого архетипу: final girl. Ганна Айнбіндер і Джилліан Андерсон утворюють дует, у якому одержимість, пам’ять і тілесність мають піти значно далі за звичну формулу «вижити до фіналу». Це кіно, де феміністичний горор не просто цитує жанр, а буквально розбирає його зсередини — через бажання, фіксацію і тривогу, що ховається в самому механізмі погляду. Для Канн це дуже сучасний жест: горор тут не для страху як такого, а для того, щоб проговорити жіноче бажання і жіночий досвід на межі видимого.
Clarissa
Арі та Чуко Есірі переосмислюють «Місис Делловей» Вірджинії Вулф у сучасному Лагосі, і саме ця географічна й культурна трансплантація робить проєкт таким цікавим. Сюжет про світський прийом перетворюється на спосіб показати, як приватне життя жінки неминуче перетинається з історією, класом, пам’яттю і невидимими соціальними зв’язками. Софі Оконедо та Ніккі Амука-Берд додають фільму ваги й делікатності, а присутність Айо Едебірі й Девіда Оєлово розширює його до ансамблевого полотна про спільноту, де минуле не зникає, а тихо проростає в теперішнє. Це каннська історія про інтелектуальну жіночність без музейної пилюки: жива, міська, африканська, сучасна.
The End of It
Фільм Марії Мартінес Байони ставить майже провокаційне запитання: що робити зі старінням, якщо смерть більше не є обов’язковою? Ребекка Голл грає колишню художницю, яка наближається до свого 250-го дня народження і вирішує, що настав час померти. У світі, де смерть можна відкласти або скасувати, саме бажання завершення стає актом волі. У цій sci-fi історії важливо не стільки футуристичне тло, скільки внутрішня моральна дилема: чи має людина право відмовитися від безкінечності? Присутність Нумі Рапас, Гаеля Гарсії Берналя і Біні Фельдштейн обіцяє фільму емоційну багатошаровість, а сама тема робить його майже філософською притчею про межу між виживанням і гідністю.
Gentle Monster
Після «Корсета» з Вікі Кріпс австрійка Марі Кройцер повертається з фільмом, у якому знову видно її інтерес до жіночої внутрішньої географії — до того, як світ розпадається не через грандіозну катастрофу, а через одну тривожну подію, що змінює все. Леа Сейду грає концертну піаністку, яка переїздить із міста, щоб полегшити виснаження чоловіка, але замість спокою потрапляє в атмосферу страху й психологічної ізоляції після несподіваного візиту поліції, яка підозрює її чоловіка у педофілії. Це історія не про зовнішній скандал, а про те, як жінка лишається наодинці з підозрою, з розсипаною довірою і з тріщиною в самій основі родини. Кройцер, схоже, знову шукає точку, де інтимне стає політичним, а дім — простором небезпеки.
A Woman’s Life
Шарлін Буржуа-Таке обирає несподівано рідкісну для фестивального кіно фігуру: успішну 55-річну хірургиню, чия професійна й тілесна рівновага починають хитатися під поглядом письменниці, яка спостерігає за її роботою. Леа Друкер і Мелані Тьєррі, разом із Шарлем Берлінґом та іншими сильними акторами, формують фільм про жінку, яку не редукують до сімейної ролі чи травми, а показують у моменті професійної влади, втоми і вразливості. Це особливо свіжий жест: жіноча зрілість тут не виняток, а центр оповіді. І саме тому картина видається такою важливою для Канн, де тема жіночого досвіду дедалі частіше відходить від шаблонів молодості й романтичної ініціації. А ще в цьому фільмі гучно звучить тема України — герої надсилають у нашу країну гуманітарну допомогу.
The Birthday Party
У Леа Місюс жіноча історія знову розгортається в просторі, де природа, ізоляція та сімейна напруга існують поруч. На болотистій віддаленій місцевості живуть Томас, Нора та їхня донька-підлітка Іда; поруч лише одна сусідка — італійська художниця Крістіна. Планування сюрпризу на честь дня народження Нори поступово перетворюється на щось значно тривожніше, бо сама місцевість ніби починає реагувати на приховані емоції й невисловлені конфлікти. Це той тип жіночого кіно, де психологія не відділяється від ландшафту: болото, тиша, ізоляція і дивні збої працюють як продовження внутрішнього стану героїнь. Місюс цікавить момент, коли святкування переростає в тривогу, а сімейний ритуал — у щось майже готичне.
The Dreamed Adventure
Як і у своєму попередньому фільмі «Вестерн», Валеска Гризебах переносить свою увагу до соціальної текстури в болгарське прикордонне містечко Свіленград, де археологиня Веска зустрічає старого знайомого Саїда і несподівано опиняється втягнутою в підземний світ злочинних зв’язків. Її розслідування — не лише про кримінал, а й про минуле, яке проступає крізь ландшафт, роботу, пам’ять і давні особисті травми. У жіночому вимірі це особливо цікаво: Веска не просто рухається крізь події, а поступово відкриває власну вразливість і силу, коли довколишня «невинність» виявляється ілюзією. Для Канн це кіно про межу Європи, але водночас і про межі жіночого самовизначення у світі, де безпека завжди умовна.
A Girl’s Story
Фільм Жюдіт Годреш, натхнений Анні Ерно, переносить нас у Руен, куди героїня приїздить на презентацію своєї нової книжки й раптово переживає запаморочення, що відкриває портал у минуле — в ту першу ніч із чоловіком, яка змінила все її життя. Це не просто екранізація пам’яті, а спроба зрозуміти, як тілесний досвід залишається в людині на десятиліття. У центрі — жіноча суб’єктивність без прикрас: травма, пам’ять, сором, збудження, дистанція між тим, ким ти була, і тим, ким стала. Такий матеріал для Канн звучить дуже сильно, бо повертає увагу до літературної та тілесної точності жіночого досвіду.
All the Lovers in the Night
У Юкіко Соде — зовсім інша тональність: тихе, майже прозоре кіно про жінку на ім’я Фуюко, яка живе самітно, працює коректоркою і звикла до власної замкненості. Її щоденний ритуал — самотня прогулянка містом — перетворюється на своєрідний внутрішній обряд, поки вона не знайомиться з мовчазним учителем фізики Міцудзукою. Їхні зустрічі починаються з обережності й повільно нарощують крихку можливість зв’язку. Це жіноча історія про дуже сучасну самотність, у якій інтимність не вибухає, а пробивається крізь буденні жести, випадкові розмови й обіцянку поговорити про світло. Соде вміє показувати кохання не як щось велике і гучне, а майже непомітне — і саме тому важливе.
Everytime
Сандра Вольнер, яка отримала головний приз секції «Особливий погляд» за цей фільм, пропонує, мабуть, найінтимнішу з цих історій: після трагедії мати, її молодша донька і колишній хлопець старшої вирушають у незаплановану сімейну поїздку на Тенерифе — на той відпочинок, якого насправді ніколи не мало бути. Під сонячним світлом минуле і теперішнє починають накладатися одне на одне, а сама подорож стає способом прожити втрату, провину і тиху, майже невидиму близькість між людьми, які не знають, як говорити після болю. Це жіноче кіно не про сильні декларації, а про те, як родина намагається існувати далі, коли життя вже не можна повернути в попередній стан. Сценарій був написаний Вольнер під враженням від прози Харукі Муракамі.
