Книжка етнологині, докторки історичних наук Олени Боряк «Час народжуватися. Повитуха в українській культурній традиції» присвячена унікальній постаті в історії української традиційної культури — сільській бабі-повитусі.
Повитуха (родопомічниця) не лише допомагала провести пологи та подбати про жінку і дитину, а й навіть віщувала долю новонароджених та отримувала від священника ім’я для малечі. Така традиція в українських селах зберігалась аж донедавна. Саме повитуха знала особливі молитви, формули-побажання, замовляння та обрядові дії із залученням цілої низки ритуальних предметів і символів.
У книжці «Час народжуватися. Повитуха в українській культурній традиції», що вийшла друком у видавництві «Віхола», зібрано нотатки з етнографічного поля про історію повсякдення, а також живі оповіді жінок про власний досвід народження дитини із бабою-повитухою.
Публікуємо уривок.
У кожного етнолога є своє заповітне питання, що за будь-яких умов запису інтерв’ю бодай коротко, але намагаєшся поставити. Зізнаюсь, тема віщування долі немовляти — одна з моїх найулюбленіших. І не стільки тому, що філософськи-щемлива. А втім, вона і є такою. Завжди вона вражає мене своєю багатогранністю. Тут ідеться про спробу зазирнути у «віртуальне» майбутнє дитинчати, та ще й у переказі баби-повитухи. Для респондентів моє прагнення знову записати милий серцю наратив звучить так: «А чи можна було побачити долю дитини?». У відповідь можу почути: «А як побачити? Я такого не знаю». Зрозуміло, я на цьому не заспокоююсь, а рухаюсь далі: «А так, щоби у вікні побачити…». І вмить від вимовленого слова «вікно» в жіночій пам’яті неначе щось клацає, і тоді для мене головне — пильнувати, щоби диктофон був увімкнений…
У світовій фольклорній традиції мотив віщування долі новонародженої дитини є універсальним. Звернувшись до міжнародного класифікатора казкових сюжетів, бачимо, що сюжет за №934 міжнародної системи Аарне-Томпсо фіксується як мінімум у 58-ми мовних ареалах. Серед найпоширеніших інваріантів — передбачення (долі людини як малої, так і дорослої) норни — богині долі в скандинавській міфології, а також няньки, судді, бачення своєї долі уві сні тощо. Серед обставин передчасної смерти, яку зазвичай віщують, згадується буря, гроза, падіння дерева, напад вовка, тигра, змії, коня, загибель через утоплення, зокрема під час того, як п’єш воду, а також отруєння, повішання, спалення, смертельне поранення під час підстригання овець. Численні засоби запобігання біді зазвичай виявлялися марними, і віщування справджувалося. Щодо українських теренів, то тут поширений універсальний сюжет про смерть у колодязі (№934 А) — дівчині (парубку) було провіщено смерть у колодязі, коли їй (йому) виповниться 17 років; про це знає кум, який радить затягнути цього дня колодязь шкірою; дівчина (парубок) виходить погуляти, падає на шкіру та вмирає — також є в порівняльному покажчику сюжетів східнослов’янської казки (1979).
До моєї «скарбнички» сюжет про віщування долі потрапив із поля. Уперше я ухопила його «сліди» 2000 р. в с. Чорна Кам’янка, що на Черкащині, у розповіді доньки повитухи:
«Колись було — кому яка смерть, те повішається, а те так умре. Ну так бачила [бранка], шо висить. У вікно бачила. Я його позабувала геть усе. Як буде повішаний — побачить, шо людина висить. І вона [повитуха] казала, шо ця дитина народиться і їй буде така смерть. Породілі казала. Це треба такої баби, щоб вона все це знала».
Відтоді цей сюжет увійшов у мій питальник, і під час майже кожного інтерв’ю із завмиранням серця я знову й знову розпитувала респонденток, наполегливо шукаю чи на нього відповідь. Чарівне слово «вікно» виявилося в цій історії тим ключиком, який відмикав їхню пам’ять:
«Як приймає дітей… оце так: родилося манюнє — вона зразу дивиться на вікно. І вона бачить… саме главне — кончина його смерті» (с Діброва Хрк.);
«повітуха, бабка, пріхаділа туда к ней [породіллі], і вот она ідьоть, і сразу в акно глядіть, в пєрвое окно глянула. І увідєла вєшальніка. Вісіт вєшальнік. І вот… Да, увідєла. І она приходе кагда до нєй, ана роділа, і ана раділа мальчіка, назвала Стєпаном єво, і ана єй сказала: “Ну, Марія, он у тібє павєшаєца”. І дєйствітельно он і павєшался» (с. Мазанка АР Крим) (2011).
Однак спершу трохи «науки». Традиція послуговується кількома ключовими термінами щодо буття людини в прийдешньому житті: віщування/пророкування, пророцтво, прогноз, передбачення. «Віщування» (те саме — «пророкування») долі дослідники пропонують розглядати в контексті відносної істинности, справедливости цих знань, на відміну від «пророцтва», яке може бути нічим не підкріпленим, а тому неправдивим; «прогнозованість» розуміється як імовірність настання події, але переважно «неконструйовано», стихійно; і, нарешті, передбачення розуміється як містичний (в окремих випадках, можливо, і раціональний) спосіб отримати інформацію про майбутнє індивіда.
Наприкінці ХІХ ст. український етнограф та фольклорист Петро Іванов, опираючись на записані в Куп’янському повіті Харківської губернії народні перекази, зробив спробу класифікувати різні відомості про долю. У «строкатій мішанині» уявлень він виокремив кілька ідей, зокрема: доля як природжена (материнська), випадкова (батьківська) та присуджена (доля Божа, фатальна), а також образні уявлення про долю як «душу предків» та «душу людини». Долю можна побачити, її можна підкорити, нею можна обдарувати; на неї можна вплинути, зокрема, змусити працювати на себе; нею не тільки наділяють, її також і віднімають, позбавляють або перерозподіляють; поширеними є сюжети про її перевертність, про Долю-янгола тощо. Критерій і характер долі (за ознакою добра/погана) залежать від різних обставин; у деяких випадках людина сама обирає ту чи іншу долю. Поряд із доброю долею як персоніфікацією щастя у фольклорних текстах виступає її антипод — Недоля (Лихо, Біда, Злидні).
Зауважу, що в українській мові лексемою «доля» маркують долю як призначення, послідовність життєво важливих подій, певний життєвий термін, і водночас Доля — це її персоніфіковане втілення, її дух. Вона може бути призначена вищим судом, і тоді виступає як талан, присуд, а певною мірою — і жереб, що дається зовні.
Уявлення про «присудження» долі/судьби дитині було відоме гуцулам. За повідомленням Шекерика-Дониківа, застівне вікно закривали так, щоб у нього могли увійти 12 суддів, які накреслять дитині долю. Вірили, що вони сідають на підвіконня й судять безупинно доти, доки дитина не з’явиться на світ. Із 12-ти філь, призначених для дитини, кожний суддя мав свою «версію» філії. Спочатку промовляв старший: «Якщо народиться в цій філі, буде багач», далі пророкував наступний: «Якщо народиться в цій філі, буде злодієм», — і так по черзі всі 12 суддів. «Філя» визначала також риси характеру, що ставали визначальними в подальшій долі дитини. Отже, прогнозувалось, яке життя очікує на младенця, якою смертю він помре; вони ж визначали для нього зорю на небі. З народженням дитини суд завершувався, і судді йшли геть. Згідно із записами В. Шухевича, долю дитини визначав 12-й — найстарший із судців. Разом вони «…призначають для дитини одну звізду, що світить так довго, як довго дитина жиє; як звізда упаде, умирає чоловік, яка вона при родинах була призначена…». Зауважу, що подібні мотиви, безумовно, виявляють свою близькість, зокрема, до карпато-балканської традиції. У греків, болгар, сербів, словаків, албанців, македонців, румунів також широко побутували вірування в демонів долі, відомих під назвами орисниці, судениці, наречниці, суджениці, рожделниці.
Здавалося б, до цього переліку тих, хто міг віщувати, важко когось додати. Якщо тільки не згадати про ще один персонаж традиційної культури — повитуху, якій приписували безумовну здатність передбачити майбутню долю її онучків…
Найважливішими для визначення долі новонародженої дитини були: час народження — пора року (восени — буде багатою, влітку — сердитою, взимку — роботящою); місяць року (загальновідоме — «майові [травневі] діти будуть маятись»); погода (в ясний день — буде добрим і веселим, у заметіль — п’яницею, крадієм або злодієм), дата календаря (уроджена на велике свято, зокрема, на Різдво, Благовіщення — нещаслива, варіант — буде крепко учоною; на Василя — щаслива; на Різдво або Великдень — спасенна, варіант на Пасху — «якийсь виродок буде, бо велике свято»), дні тижня (у понеділок родяться віщуни, у середу — жити будуть у горі, у четвер — багачі, у п’ятницю — нещасливі, у неділю — гультяї; народилися в понеділок до обіду — будуть багатими, а після обіду — бідними), розташування зірок, місяця («як на молодику, то буде дитя больненьке, худе, гниле, а на подповні — повним і здоровим»; «як оботреться молодик, то вже буде дужченьке, а як уповні — повненьке»; «…дівчинка твоя буде бездітна — таке предрікла [повитуха], тому що ні молодого, ні старого місяця немає на небі» (с. Голубієвичі Жтм.) (2016);
«…баба ще виходила, дивилась на місяць. У нас родила жінка одна дівчинку, да баба вийшла да й каже: “Не знаю, яка ця дитина буде, нема ні того, ні того місяця”. Баба потом каже: “Я ж казала вам, що в Ганни теї не буде дітей, бо не було ні того, ні того місяця”» (с. Козлиничі Влн.);
час появи дитини в межах доби (вранці — щаслива, вдень — сердита, вночі — не матиме щастя); окремі обставини («ні півні не кукурікали, ні собаки не гавкали, така тішина була — нічого, нічого [не було чути] — повитуха казала, що буде нещасливе», с. Рижавка Чрк.); «як у тої дитини буде добра доля, буде півень співать, буде всю жизнь співать теє дитя, а як буде собака гавкать, то буде собача житка», с. Велика Цвіля Рвн. тощо.
Так родопомічницю уже з огляду на її ремесло жіноча спільнота розглядала як чи не основною професійною (до того ж доступною!) пророчицею в такій специфічній сфері, як народження дитини, адже в пісні до неї зверталися:
На тобі, бабусенько, сім мір полотна,
Повороти, бабусенько, коло мого живота.
На тобі, бабусенько, коробочку клоча,
Скажи, скажи, бабусенько, чи привіду хлопця?
