Я ніяк не можу обрати між «Марсом» та «Снікерсом» у вендинговому апараті, коли до мене підходить колега-журналістка Жюлі та питає, чому я така похнюплена. 8 березня 2013 року. Я працюю у міжнародному ньюзрумі в Ліоні.
«Та сьогодні ж Жіноче свято, — кажу, і в моїй голові це звучить з великої літери. — Я звикла, що в цей день шоколадку з тюльпанчиком усім жінкам на роботі роздають».
Жюлі дуже по-французьки закочує очі й видає своє протяжне «О-ля-ля» перед тим, як прочитати мені коротку лекцію про те, що я маю радіти, що можу сама собі купити шоколадку, і пам’ятати, що жінкам досі платять менше, ніж чоловікам.
«То як у Франції з цим святом?» — питаю я.
«Маріє, — Жюлі по-сестринськи кладе мені руку на плече, — тут це не свято. Давай я тобі краще покажу. Хочеш піти зі мною на протест?»
Так я опиняюся на своєму першому марші за права жінок. Фіолетові прапори, гасла за рівність, проти сексизму, за визнання феміцидів окремим видом злочину. Я вперше чую, що до 1944 року француженки не мали права голосу, до 1965-го — не могли відкрити банківський рахунок без дозволу чоловіка, а за аборт можна було сісти до в’язниці. Мене пробирає тривога: країна, яку я сприймала як вітрину свободи, ще зовсім недавно жила за драконівськими правилами.
Натхненні, з плакатами під пахвою, ми з подругами Жюлі сідаємо на терасі брасері. Молодий офіціант із широкими плечима й надмірною кількістю гелю у волоссі крутиться біля нашого столика частіше, ніж того вимагають замовлення. Перед тим як піти додому, я бачу, що Жюлі щебече з ним біля барної стійки й вносить свій номер у його телефон.
«А як же фемінізм?» — підколюю я її, трохи розгублена.
«Маріє, ти нічого не зрозуміла, — хитає вона головою. — Самій собі купити батончик і саму себе обійняти в порожньому ліжку — це ж не одне й те саме».
Минає чотири роки. Ми зустрічаємося з Жюлі в Парижі. Вона залишила журналістику й пішла в комунікації в інвестиційному банку. Країною котиться хвиля #balancetonporc — французького #metoo. Ми перебираємо кісточки колишнім колегам, і розмова зупиняється на одному імені — Філіп.
П’ятдесятип’ятирічний головний редактор. Винятковий репортер. Лауреат престижних премій. Одружений. Батько трьох дітей.
«Я все чекаю, чи буде його ім’я в новинах…» — каже Жюлі.
«Мене мало не в перший день у редакції попередили, що з ним краще не заходити в ліфт наодинці», — додаю я.
Ми замовкаємо.
«Але ніхто не наважувався сказати, розумієш? Я так на себе злюся. Яка ж я, нафіг, феміністка», — Жюлі відводить очі.
Я зізнаюся, що в мене досі збережені скрини листування, де Філіп прямим текстом пише, що чекає моменту, аби мене звабити.
Від нього залежало продовження мого контракту.
Від контракту — продовження візи.
Тому я мовчала.
«Тобі ж не довелося з ним спати?» — питає Жюлі.
Я категорично хитаю головою.
«Маріє, коли я йшла на співбесіду в банк у майже суцільно чоловічий колектив, я обирала, що вдягти — чорні штани чи спідницю, яка вдало підкреслює мій зад. Що, думаєш, я обрала? Правильно, спідницю. Мене бісить, що я маю комусь сподобатися, щоб заробляти втричі більше, ніж у редакції. Але поки що так усе влаштовано. Я сподіваюся, ми і це змінимо, — вона мовчить, а потім мружить очі й додає: — Не повіриш, у мене тепер інша біда — я не можу зізнатися на побаченні, де працюю, бо це відлякує кавалерів».
Я закочую очі й кажу їй: «О-ля-ля». Ми обидві сміємося. Але сміх трохи нервовий. Я задумуюсь, де проходить межа між компромісом і зрадою себе?
У розпал ковіду ми зідзвонюємося з Жюлі по відео. Тепер вона винаймає квартиру зі своїм хлопцем Беном, теж колишнім журналістом, який пішов у комунікації. Розповідає, що вже третій місяць на лікарняному, бо не витягує на роботі. Я наївно питаю, чи тепер усі платіжки на Бенові.
Вона сміється і пояснює, що державне страхування ще три місяці виплачуватиме їй дві третини зарплати, і додає, що вони досі всі витрати ділять порівну.
«Легко бути феміністкою, коли держава допомагає», — каже Жюлі.
Я раптом чую, як по-іншому звучить слово «рівність», коли держава підставляє плече.
«Але, Маріє, ти всі ці роки мене неправильно розумієш, — додає вона. — Я обожнюю отримувати подарунки від чоловіків. Я просто не хочу жити в суспільстві, де мене в ліфті за попу щипає шеф, і йому за це нічого не буде».
4 березня 2024 року я потрапляю на свій другий марш за права жінок — після того, на який багато років тому мене витягнула Жюлі. У цей день Франція стає першою країною у світі, яка включає право на аборт до Конституції. Голосування парламенту транслюють на гігантському екрані на площі Трокадеро перед Ейфелевою вежею, немов фінал футбольного матчу.
«Непоганий подарунок француженки собі зробили під 8 березня», — пишу я Жюлі.
«Краще, ніж тюльпанчик із шоколадкою?» — відповідає вона зі смайликом.
Я дивлюся на фіолетові прапори навколо, на жінок різного віку, які обіймаються, плачуть і сміються, і раптом згадую себе біля вендингового апарата одинадцять років тому.
«Та я взагалі намагаюся відмовитися від цукру, це шкідливо», — відписую їй.
Колись Жюлі не доведеться вдягати спідницю, щоб пройти співбесіду.
Колись жодній із нас не доведеться обирати між скаргою і візою.
І тоді справді можна буде святкувати. Навіть із великої літери.
