«Я не хотіла розповідати цю історію, бо маю негативний досвід. Неодноразово стикалась з осудом, плітками, нерозумінням, знеціненням. Мало хто вірить, що такі стосунки можуть існувати, що вони такі самі, як і “правильні”. Спочатку і я думала так само, тому що моя голова — це той ще букет консервативних налаштувань, позбавлятися яких важко».
Це історія про те, як четверо людей замість того, щоб бути нечесними один з одним, створили поліаморну родину, де кожен поважає і любить іншого. Марія, Юля, Михась та Артем вже три роки будують сім’ю за своїми правилами, планами на майбутнє та мріями, попри війну та складнощі, адже Артем та Михась — військові.
Одна з дівчат, Марія, розповіла більше про життя їхньої родини.
[Імена та місця в цьому тексті змінені, оскільки його герої бажають лишатися анонімними та не готові до публічного камінг-ауту.]
Ми четверо — як клан або зграя
Моя родина, що складалася з мене та батьків, у підлітковому віці не мала для мене сакрального значення. Навіть коли з’явилися перші стосунки й щось схоже на власну родину — я хотіла від неї втекти. Я постійно кудись та від когось бігла. Але зараз мені 30 років, і з’явилось відчуття, що все змінюється, що вже не хочеться тікати. Бо в мене з’явилась родина, що набула того самого магічного значення, коли всі заодно, як клан або зграя. На новорічні свята та літні відпустки ми всі четверо разом: ходимо в кіно та кав’ярні, плаваємо в морі, даруємо подарунки та разом їх розпаковуємо, граємо в настільні ігри, спимо на великому ліжку, але як друзі, адже ми не є сексуальними партнерами одне одного, всі розбиті по парах.
Весь інший час я з Артемом у містах, де він служить. Другу частину родини — Юлю та Михася — бачу лише раз на пів року. Ми тримаємо зв’язок тільки у месенджерах, маємо різні погляди та смаки на деякі речі, але ця родина дарує домашній затишок, відчуття опори та спільні плани на майбутнє. Це сім’я, де всі різні, але тримаються разом.
Цього року під час зимової відпустки Артема нас було менше, адже Михась мобілізувався і перебував на навчанні. Артем теж приїхав не так, як планував, бо відпустку дали в середині грудня, вона ледь припала на свята. Через це все ми були доволі сумні, але все одно вирішили святкувати Різдво.
Пам’ятаю, як я пакувала всім подарунки. У різному пакувальному папері та з різними стрічками. Хотілося підкреслити особливість кожної людини. Юлі я підготувала прикрасу з каміння та книжку, бо вона багато читає. На Артема чекала музична колонка, а Михась отримав поштою пакуночок солодощів із моєї останньої мандрівки, бо він просив, щоб я йому щось привозила з поїздок.
Поки збиралась та пакувала подарунки, думала про своє. В моїй голові зараз не все гаразд. Ми три роки будуємо наш невеличкий спільний світ, але через те, що я рідко бачусь з Юлею та Михасем, я наче забуваю, хто ми є та що нас об’єднує, втрачаю такий важливий для мене психологічний зв’язок. Починаю плутатися в тому, що відбувається. Адже я виросла в консервативній родині й довгий час перебувала у впевненості, що справжніми можуть бути тільки моностосунки, а все інше — це дріб’язок, забавки, «трійнички на раз», а також прикрите поліаморією бажання зради. Але зараз світ, поділений на чіткі квадрати цінностей, раптом став схожим на хаотичний калейдоскоп, де можливо мати декількох партнерів, любити не одну людину, приймати те, що в мого коханого є ще одна кохана, яка не менш важлива, ніж я. Це моє власне відкриття — я так можу, є люди, які так можуть, і це виглядає красиво.
Звісно, час від часу я відчуваю ревнощі. Іноді сильніше, іноді ледь-ледь. Але що ближче ми один до одного, то менше сила ревнощів. До того ж ревнощі — це нормально, але важливо розбиратися щоразу, звідки вони беруться.
Для мене важливі щирі моменти між нами. Наприклад, коли ми зустрілися втрьох на свята, сходили в кінотеатр та ресторан, обмінялися подарунками, а потім повернулися додому, де не було ані світла, ані тепла, ані Михася із нами — тоді Юля згорнулася в клубочок і почала плакати. Раптом вона покликала мене до себе, ми обійнялися, зверху ліг кіт. Всі гострі кути між нами стали м’якими, зникли. Я більше не думала про ревнощі, адже як можна ревнувати до когось рідного.
Артем намагався всіх заспокоїти:
А: Коли скінчиться війна, ми всі будемо в одному місті, ми стільки всього зможемо зробити…
Я: Будемо… Поїдемо відпочивати в гори, разом. І на море поїдемо теж разом, і в ліс, і в інші країни. Цілі маршрути сплануємо по цікавих місцях.
Ю: Відпустка майже скінчилась…
А: Так, але через пів року ми знову зберемось, вже, сподіваюсь, всі разом.
Потім раптово дали світло. Ми замовили додому піцу, дивились затишні фільми та пили сік із різнокольорових келихів. Всі в яскравих зимових светрах, які подарувала Юля — вона всім купила однакові, щоб ми виглядали як команда. Михась надіслав фотку, де він у такому светрі, нехай і далеко, але все одно ніби з нами.
Як усе почалося
Ми з Артемом познайомилися у 2023 році. Я тоді часто їздила по роботі на Донеччину, а Артем базувався в Покровську, де я зупинялася на ночівлю. Ми дізналися один про одного випадково й банально — через додаток для знайомств, яким ніхто з нас зазвичай не користувався.
Про те, що в нього є дружина, він сказав на першій нашій зустрічі в їдальні у Слов’янську. «Стожари» — як зараз пам’ятаю. Тут була непогана окрошка, але я замовила якийсь не дуже смачний торт. Було спекотне та задушливе літо, збирався дощ. Ми з Артемом роззнайомилися, і я поставила несподіване для себе запитання. Просто так, щоб упевнитися:
— До речі, а ти одружений?
— Так.
І я випала.
Одразу стався неприємний флешбек, адже буквально декілька місяців тому в мене був невдалий роман із, як виявилося, одруженим чоловіком. Тому в мене всередині щось дуже сильно стиснулося, здавило всі мої органи, а назовні вилізла тільки невпевнена усмішка.
Думаю, що тієї миті і в той період життя я різко зненавиділа всіх чоловіків.
— Егей, ти чого? Чуєш мене? — спитав він, і я виринула з роздумів.
— А? Так, чую… Ммм… Розкажи мені більше, що у вас там відбувається у вашій парі.
— Тобі комфортно про це говорити? Бо ти маєш такий вигляд…
Мовчки киваю, хочу, щоб він розповів.
— Ну, в неї є «близький друг», і я вирішив, що також готовий познайомитися з дівчиною. Зустрів тебе. Юля не проти, вона в курсі.
«Усмішка в нього чарівна, — думаю, — і борода як мені подобається. Майже чорна, як і його очі. Але хіба я не надто доросла, щоб закохуватися тільки в усмішки? До того ж я не раз чула історії від подруг, які знайомилися з одруженими військовими, в яких навіть були діти, але вони були не проти завести собі родину паралельно, біля фронту».
Я не хотіла бути однією з таких дівчат, але зробила медитативний вдих-видих, як радять всі психологи, і подумала: «Бляха, та я просто розслаблюсь. Сьогодні мені це можна і треба. Одружений чи ні, я хочу уваги, авантюри, флірту».
І ми поїхали на берег озера, де розмовляли про все підряд, він ніжно торкався моєї руки. Я вирішила з цим нічого не робити, не обирати, просто спостерігати. І сподіватися, що свою партнерку він не обманює.
Через якийсь час я стала «типовою дівчиною військового». В нього рідко був вільний час, він постійно на телефоні, не міг розслабитися першу годину зустрічі, я переживала за нього і боялася, що він будь-якої миті може поїхати, і зустріч зірветься. Але ми відпускали проблеми в обіймах одне одного, будували свій затишок у подобових квартирах Покровська, де часто не було води, опалення, провалювалося ліжко. Ці квартири нагадували острови, де завмер час — майже в кожній такій були календарі з 2022 року, іграшкові ведмедики, порожні дитячі кімнати, домашній затишок «як для себе». Це було житло, яке люди залишили через війну, а тепер здають для таких пар, як ми.
Війна збудувала модель цих стосунків. Мені потрібно було навчитися жити тут і зараз, бути швидкою, готовою до змін, мати в рукаві декілька варіантів розв’язання проблеми, не пасувати перед побутовим дискомфортом і взагалі вміти будь-де будувати затишок за десять хвилин — час пішов. У цьому всьому я на якийсь час забула про специфіку наших відносин, закрутилася.
А потім познайомилася з Юлею та Михасем. Приїхала до них у чергову відпустку Артема, потім ще раз і ще. Потроху усвідомила, як це все працює. Ми обговорювали з Артемом купу нюансів, моделей поведінки, правил, що кого тригерить та як уникати цього — все, що допомагає будувати поліаморні стосунки, в яких всі намагаються чути одне одного й обережно поводитися.
Стосунки, про які не можна говорити
Я часто говорю з Артемом про те, як він це все бачить у своїй голові. Як сприймає мене, Юлю, Михася. Ми часто ділимося переживаннями. Якось він сказав, що для нього це все дуже велика відповідальність, що він часто відчуває напругу:
«Я не багато кому розповідав про наші стосунки, не думаю, що в моєму армійському колі це хтось може зрозуміти. Про це дізнався лише один побратим, але не знаю, чи зрозумів він мене. Взагалі, коли розповідаєш про таке, то виникає стандартизоване уявлення: “О, в нього дві дівчини — Казанова, може собі дозволити трійничок”, але історія взагалі не про це. З Юлею я у стосунках вже десять років, і те, що я вирішив бути ще й із Марією, накладає на мене величезну відповідальність за них обох.
Хтось думає, як мені пощастило, але насправді я перебуваю в постійній напрузі. Думаю про те, як приділити достатньо уваги обом, враховуючи війну і що в мене мінімум можливостей та свободи. Як нікого з них не образити. Як вчасно почути та задовольнити запити обох. Як показати кожній, що я її люблю, і ця любов не стає меншою від наявності ще одних почуттів. Я дуже розчаровуюсь у собі, коли щось не вдається, в мене опускаються руки, коли Маша ображається та каже, що жалкує про початок наших відносин, або коли Юля боїться, що я піду від неї, бо ми бачимося тільки під час моїх відпусток раз на пів року. В такі моменти я відчуваю біль та розгубленість.
Але водночас я розумію, що саме ці стосунки допомагають мені триматися. Додають сенсів, надихають мріяти, створюють неймовірні спільні моменти та найтепліші у дорослому житті спогади».
Як і Артем, я мало кому розповідаю про ці стосунки. Батькам кажу, що Артем — мій хлопець, звісно, у класичному розумінні. Що Юля та Михась наші близькі друзі, тому ми проводимо відпустки разом. Для батьків Артема все навпаки: я — це його близька подруга.
Мало приємного чути у відповідь на свою відверту розповідь про стосунки те, що не допомагає мені працювати над собою, над своїми налаштуваннями в голові.
Я чула різне:
«Ну ти диви, щоб він тебе не кинув, коли війна закінчиться»;
«Так ти не дівчина його, ти просто коханка. А вона — дружина. Вона головна»;
«Дивна ти, він вами обома користується, а потім тебе кине»;
«Я б так не змогла, як ти… Я ревную навіть до колишніх»;
«Так це зараз всі військові такі — заводять собі когось, поки не вдома».
Навіть психологиня, до якої я зверталася, говорила, що всі мої проблеми від того, що я не можу знайти собі «нормальні» відносини. Вона не вірила ані в мене, ані у поліаморію, тож я зрозуміла, що і спеціаліста треба шукати більш відкритого.
Консервативні щелепи суспільства стикаються навколо так, що я іноді сама не помічаю, як починаю мислити так само. Дуже легко перейти від піднесеного «нас четверо, але ніхто не намагається зайняти місце іншого», до «це не може довго існувати, рано чи пізно залишиться тільки одна пара, бо це неприродно».
Я живу наче в пластиковому коконі, з якого не можу звернутися до інших. Майже ніхто серед мого оточення не готовий по-справжньому прийняти поліаморну модель відносин. Ніхто в неї не вірить по-справжньому, більшість навіть боїться, що заважає мені вбити чуже в собі. Бо іноді навіть фраза «Як ти це взагалі досі вивозиш?» може зіпсувати мені настрій, загнати в сумніви.
Але хіба мені є діло до того, що думають інші? Я намагаюсь себе запевнити, що ні. Але розумію, що, якби не підтримка та любов тих людей, яких я тепер називаю родиною, я б довірилась думці оточення. Тоді вся конструкція швидко б розвалилася на шматки. А зараз ми всі разом, хоч і рідко саме фізично, плануємо спільне майбутнє, надсилаємо подарунки, обговорюємо фільми та книжки, чекаємо відпустки наших хлопців.
Ілюстрації: Анастасія Касперська
