Дозволь собі сама: Чому жінки обирають кермо замість пасажирського крісла

«Я боюся іспитів», «У мене немає часу», «Де я візьму машину» — ці думки роками стають на заваді багатьом жінкам, які мріють водити.

У сучасних реаліях навички керування авто — не тільки питання комфорту, сьогодні це про безпеку, про незалежність і про можливість врятувати себе та інших.

Для героїнь спецпроєкту — Ксенії, Лейли, Марії та Наталії — шлях до посвідчення водія різний. Усі вони зустрілися в автошколі Easy Drive.

Це сучасна автошкола, де руйнують стереотипи про «жінок за кермом», де інструктори стають справжньою підтримкою, а інтенсивні формати на кшталт Easy Busy Camp дозволяють опанувати теорію навіть за найщільнішого графіка.

DIVOCHE.MEDIA записало чотири наснажливі історії про подолання страху, про підтримку, про смішні та складні моменти навчання і головне — про неймовірне відчуття, коли ти сама вирішуєш, куди й коли тобі їхати. Від волонтерства та евакуації до медитативних подорожей під улюблену музику — читайте, як водіння змінює життя.

Ксенія Драганюк

Співзасновниця ГО «Землячки» та Інституту психології війни (WISPR)

Я багато пересуваюся містом, бо там, де живу, немає метро. Постійно користуюся таксі: це дорого, незручно, а ще я не можу просто сісти і поїхати куди хочу: до подруги за місто, на дачу, куди завгодно. Просити когось — теж не завжди зручно. Я хочу сама сісти та поїхати. Для мене це про свободу руху.

Я ще думала про безпеку. Може бути ситуація, коли всі, хто вміє водити, поранені чи недоступні, а стоїть машина — і що з нею робити? Я не хочу бути в такому становищі.

Від навчання в автошколі мене зупиняло те, що просто не було часу. У мене дуже щільний графік, і знайти в ньому місце для навчання було майже нереально, але мені вдалося.

Спочатку ходила в школу офлайн, бо я така людина, що мені подобається живе навчання. Але тоді все закрутилося, ще у мене було весілля, і я закинула. Коли вирішила повернутися, обрала Easy Busy Camp, і це була любов. Два дні офлайн, дуже стислий формат, а в мене вже був шлейф знань. Я просто кайфанула від кемпу.

Найскладнішим було скласти іспит. Дуже боюся іспитів, це якась дитяча фобія. Мені здавалося, що в мене серце зупиниться. Я сіла за комп, зняла взуття і відчула, як серце пульсує в голові. Просто флешбек зі школи, але видихнула і склала. З першого разу, ще й без жодної помилки. Я сама не вірила.

Підтримували мене вдома чоловік, друзі, але найбільше підтримувала себе я сама. Це ж моє життя і моя свобода руху. Так як я цього прагну, ніхто більше не хоче.

Моє перше заняття було на автоматі, але я хочу навчитися на механіці. Це принципово для мене. Коли я дивлюся на водіїв — вони як супергерої. Стільки знаків, перепон, велосипедисти, мости, естакади… В Києві це рівень 100 плюс. Найстрашніше для мене — паркінги, ці вузькі проходи. Я навіть не можу це візуалізувати, але мені дуже хочеться навчитися.

Ми з «Землячками» зараз робимо колаборацію з Easy Drive. Виділяємо десять безоплатних місць на теорію для захисниць і ветеранок. Дівчата подають заявку, ми верифікуємо, і вони можуть проходити навчання онлайн або офлайн. У перший день було близько 100 заявок, я не очікувала такої кількості. Дівчатам потрібні водійські посвідчення, бо багато хто за кермом на фронті, але без прав, і це обмежує пересування.

Стереотипи щодо жінок за кермом дійсно існують. Наприклад, мій масажист, коли почув, що я склала теорію, одразу спитав: «А на якій машині будеш їздити? Щоб я з хати не виходив». Типовий жарт, але він ілюструє ставлення. Я сама себе зараз ще трохи боюся за кермом, бо не вмію всього, але я проти гендерних стереотипів. Кожна людина може робити щось якісно, якщо хоче навчитися. У війську жінки довели, що можуть усе. Це переходить і в цивільне життя: чоловіки починають дивитися на жінок інакше.

Лейла Туваклієва

Керівна партнерка кафе «Марія», івент-менеджерка, подкастерка

Я давно хотіла піти в автошколу, але остаточно мене підштовхнула поява дитини. У наш час дуже хочеться мати можливість швидко виїхати з міста, оперативно відреагувати на ситуацію. Для мене водіння стало інструментом внутрішньої безпеки.

Другим поштовхом була машина, яку купив мій хлопець. Він просто привіз її під будинок і сказав: «От, тримай. Давай бери». І в мене вже не було куди відкладати — машина стоїть, треба наважуватись.

Але я ще кілька місяців вагалася: ПДР, правила, різні автошколи… Здавалося, це все дуже довго. Так і стояла машина до травня, поки Аня, директорка школи Easy Drive, не написала: «Лейло, у тебе є права?» — «Ні, все ніяк. Але є машина». 

Зі стереотипами щодо жінок за кермом теж стикаюся. Особливо на паркінгах: «Давайте я вам допоможу запаркуватися». Чоловіки, які 20 років водять, часто можуть показати ставлення «ну що ти, малючка». Але мене це не дратує. Іноді я навіть використовую це собі на користь: «Так-так, допоможіть, будь ласка». Я не беру на себе місію змінювати чиїсь мейнсети, працюю з чим можу. Уникаю конфліктів: десь вибачусь, десь усміхнуся.

Що я хочу сказати дівчатам, які бояться почати? Треба їсти слона маленькими частинами. Ставити собі досяжні цілі: спочатку скласти теорію. Потім відкатати 40 годин. Я собі кожні 10 годин відмічала: «О, залишилось 30… 20… 10». Іспити — це не кінець світу, їх часто складають не з першого разу. І це нормально.

Що мене ще мотивувало — я в період навчання їздила в автосалони й дивилася на машини. Думала: «От закінчу і буду вибирати нову». Мрія про авто дуже підтримує. І я всім це раджу.

Марія Козир

Військова 

Моя головна мотивація — не просити побратимів відвезти кудись. Буває, що маю за чимось поїхати або треба їхати вчити інших хлопців, і доводиться постійно менеджерити цю логістику. Я просто хотіла сісти й поїхати сама. Але я не вмію, і так з’явилося це бажання.

Мене зупиняло питання: де я візьму машину? Навчитися — окей, але потім треба їздити. Вчитися і не сідати за кермо десять років — потім заново привчатися. І ще ж правила дорожнього руху змінюються. Тобто було розуміння, що потрібна машина, щоб почати реально їздити.

Я вже не згадаю конкретно щось із навчання, але пам’ятаю, що матюкалась багато, а інструктор Діма дуже з цього хихотів. А потім я вчилася вже з інструктором Артемом — і так тішилася ним. Він спокійний, врівноважений, ніби дзен упіймав: «Маріє, все буде добре». На нього можна спертися.

Планування було складним, бо я відлучалася зі служби і приїжджала на заняття. Я попросила начмеда, щоб мені дозволили щовихідних виїжджати, бо хочу закінчити навчання і навчитися водити. І він погодив. По-перше, ми не на відновленні, а по-друге, що більше людей у підрозділі вміє водити, то краще.

Для бойового медика це справді важливо. Бо «незалежність» — цивільна історія. А на війні в екіпажі є бойовий медик і водій. Водія можуть поранити або ще щось може статися — і я що, стану посеред поля й не зможу вивезти? Це вже не про комфорт, це про безпеку і про виживання підрозділу. Тому мене відпускали, я їздила-їздила-їздила. Потім перейшла в інший підрозділ, і на пів року можливість їздити зникла — просто не було як через службу. А потім я наважилась: «Все, край. Я ж вмію». І їздила без водія.

Під час вивчання теорії у школі для мене зробили виняток та надали доступ до лекцій, я слухала Тетяну щодня. Це кайфовий формат. Я фактично зробила собі «кемп» на 10 днів: у комфорті вмикаєш на ютубі, захотіла — повернулася, захотіла — переслухала. Для військових це ідеально: час планувати складно, а так ти можеш вчитися як тобі зручно.

Перший самостійний виїзд… Якщо чесно, спочатку я не їздила одна. Після отримання посвідчення моя дорога була на Донбас. Написала у фейсбуці, щоб хтось поїхав зі мною, і ми мінялися, бо я ще не була впевнена. Розуміла, що це не навчальна машина і ніхто не натисне за мене, але мені було спокійніше. І це було кайфово. Дуже пишалася собою: я їду на механіці. А машина в мене була Opel Frontera 98 року — такий мінітанк, бургунді, кажуть, виглядало епічно.

Під час навчання я найбільше підтримувала себе сама. Це була моя мета. Вчитися мені загалом легко: треба вивчити — значить вивчу, треба скласти — значить складу. А от на практиці спочатку було важко обробляти всю вхідну інформацію: дзеркала, коробка, три педалі, ноги, руки — усе синхронізувати. Але десь на четвертому занятті стало краще. Я, правда, вчилася «по-дурному» — тільки у вихідні. Це погано: у неділю щось вивчила, до наступної суботи вже половину забула — і тебе відкидає назад. А коли ми з Артемом почали їздити частіше, майже щодня, тоді видно результат — як графік росту акцій.

Найбільше я боялася зустрічного руху. Їду за містом, бачу зустрічну машину — і гальмую, бо страшно. Не завжди відчуваєш габарити, траєкторію, не розумієш до кінця, як роз’їдетесь. Страх зник, коли просто почала більше їздити. У великому місті мені навіть легше, бо там логічніше: розмітка, знаки, все зрозуміло. А в маленьких містечках часто свої правила: десь був знак, але його вже нема, місцеві «знають», як тут треба, нерегульовані перехрестя — і ти ніби дурна, бо дотримуєшся правил.

Зараз за кермом мене найбільше заспокоює музика. І недавно з’явилося задоволення. Мала зустрітися у Слов’янську з побратимами, дорога була нормальна, природа гарна — я сама сіла і поїхала, і мені було кайфово.

Що досі викликає напруження? Є страх «налажати». Якщо щось стається, наприклад, потрапила не туди біля КПП, одразу відчуття: це я щось зробила не так. Але це ще й мої особисті нюанси — треба вірити в себе. І не можна думати, що ти все контролюєш. За кермом тим більше: щойно думаєш «я вже все знаю», дорога швидко ставить на місце. Треба бути уважною, напоготові. І те, що ти знаєш правила, не означає, що водій поруч їх знає.

На реакції інших водіїв я намагаюся «не вестися». Мене навчив інструктор Дмитро: має бути начхати на сигнали. Якщо швидкість 60 — я їду 60. Хочете обганяти — обганяйте. Але я не буду робити небезпечно чи незручно для себе, щоб комусь було зручно. Нервові — випийте валер’янки, якось так.

Чи до жінок за кермом ставляться інакше? Звісно. Але це полярно. Є чоловіки, які підтримують: «Давай, булочко, вчися». Є такі, що вічно хочуть «навчити». Найкраще ставляться ті, у кого дружини вчилися водити, — вони розуміють процес і самі пам’ятають, як переживали. А от із тими, хто підрізає й агресує, я просто не хочу перетинатися.

Було дуже смішно, коли я їздила на Донбасі на бойовій машині — пікап у камуфляжі, і видно було, що машина «бувала». Повний дисонанс. Але мені подобалась ця реакція.

Із ситуаціями, коли хтось сумнівався в моїх навичках тільки тому, що я жінка, не стикалась. Я зустрічала нормальне визнання того, що мій водійський досвід ще недостатній для якихось завдань, де треба дуже швидко й чітко. Сама чесно кажу: можу поїхати, але якщо комусь треба 40 хвилин, я поїду годину десять. І це окей.

Що я хочу сказати дівчатам, які сумніваються? Мене дуже тішить, коли за кермом — жінка. Раніше це не було так поширено, а зараз ніби відкрило ще одну можливість. Якщо тобі подобається водити — то тільки вперед. Не мають спрацьовувати упередження. Якщо ти хочеш чимось займатися — займайся. І все. Тобі не потрібен ні від кого дозвіл. Дозволь собі сама.

Наталія Муштай

Психологиня

Для мене головне — незалежність: ні від кого не залежати й мати можливість рухатись. У наш час вміти водити — це важлива навичка, яка може врятувати життя. Я давно мріяла про водіння, але не дозволяла собі, постійно щось відкладала: то обставини, то справи. 

Зараз я чітко розумію: треба просто виділити час, тому зараз свідомо обираю навчання як пріоритет.

Я була на кемпі — це мій третій захід в Easy Drive. Здавалося, що я командна людина, але виявилося, що не дуже «групова учениця». У великих групах мені було важко концентруватись. Але на цьому кемпі, навпаки, склалася дуже гарна атмосфера — ми всі були налаштовані на результат, і це сильно підтримувало.

Перед першим практичним заняттям я не знала, як це буде відбуватися, і за це школі дуже вдячна. Ефект новизни в моєму випадку спрацював якнайкраще. Я не готувалась, а просто приїхала на перше заняття, і в мене все вийшло.

Коли ми почали їздити, я відчула, що таке справжнє сенсорне перевантаження. Це почалося ще на теорії, а коли з третього заняття ми потроху виїхали в місто, знаки просто «вистрибували» на мене. Поки доїжджала до місця, де займаємося, встигала втомитися від кількості інформації. Але з кожним заняттям зʼявляється відчуття опори й упевненості. 

Я завжди з великою повагою ставилася до людей, які вміють водити машину. Мені здавалося, що це ще складніше, ніж є насправді. Думаю, саме ця невпевненість — «а що як не впораюся?» — довго не давала мені піти вчитися. 

Теорію я склала з першого разу — багато в чому завдяки підтримці школи. З нами поїхали менеджерки, були поруч увесь час. Це тривало години чотири: талончики, черги, київські реалії. Але на кожному етапі була підтримка, і це давало спокій.

Після іспиту я зрозуміла, що теорія — це не найстрашніше. Тепер головне — практика і віра мого інструктора. Здається, він вірить у мене більше, ніж я сама, і я на це дуже спираюся. Важливо, коли інструктор помічає і відзначає найменші перемоги.

Як психологиня, я багато уваги приділяю відчуттю опори й присутності «тут і зараз». Те саме для мене і за кермом. Дуже допомагає дихання, не якісь складні техніки, а просто усвідомлене дихання, відчуття тіла: опора під собою, ноги, кермо в руках. Коли сідаю до клієнта, я налаштовую робочий простір і так само налаштовую машину, щоб мене нічого не підвело.

На одне із занять я приїхала емоційно перевантажена: їхала в таксі, й нас підрізали, була налякана і знервована. Я довго крутила дзеркала, сидіння, думала: «Все, заняття не буде». Інструктор це помітив. Ми поїхали на стоянку і 40 хвилин просто відпрацьовували паркування. Там у мене все виходило, інструктор мене хвалив, і я забула про напруження на дорозі. Підтримка Сергія була спокійною і людяною. Я навіть сказала йому, що він гарний психолог.

Я вважаю, що мені дуже пощастило з людьми в автошколі. І це мій вибір, адже колись я обрала саме цю школу. Не вийшло довчитись через ковід, потім була друга спроба у 2022-му, але почалася війна, і це не збігалося з великим навантаженням в роботі та волонтерстві. Тепер усе склалося, і я справді рада бути частиною цього комʼюніті.

Щодо стереотипів про жінок за кермом я, чесно кажучи, щаслива людина. Навіть коли мріяла про це у 18 років, максимум, що чула в родині: «Навіщо, в нас же немає машини». А так, щоб відчувати зневажливе ставлення від чоловіків, — ні.

Я багато їжджу на таксі, таксисти знають, що везуть мене на практику в інший кінець міста, але жоден ще не закотив очі й не зробив театральної паузи. Відчуваю тільки підтримку й навіть певний захват: одразу питають, яку машину хочу, що подобається.

У моєму оточенні — всі жінки за кермом. Моя подруга водить понад 20 років, і дивитися на неї — це теж велике натхнення. Мені захотілося бути з ними на одному рівні, бути «в компанії».

Багато жінок бояться зробити перший крок — через стереотипи, страх, брак часу. Я б порадила наважитись і рухатися. Вміння водити машину дає відчуття свободи та незалежності, яке привело сюди й мене. Дуже важливо шукати гарних інструкторів і людей, які в тебе вірять. А якщо раптом ніхто не вірить, давати собі цю опору самій і бути переконаною, що все вдасться. Боятися й робити.