У день виписки з пологового я дістала з валізи свої джинси. Востаннє вони на мені зійшлися на п’ятому місяці вагітності. І ось він, момент істини — застібну чи ні?
Я глибоко вдихнула і змогла застібнути блискавку. Я пишалася своїм тілом. Я все ще контролюю своє життя.
Це була перша перемога за багато днів. Перші вибухи у Києві й 30 годин на кордоні з величезним животом, розпач перших тижнів війни й чужі руки чужих польських лікарів у консультації, відхід вод у квартирі, в яку ми заїхали напередодні з дрібкою речей, і обличчя чоловіка, якого не пускають у пологовий за склом, спілкування на мигах з акушерами й вимушений екстрений кесарів розтин, жовтяниця мого сина і погане прикладання до грудей. Я втратила контроль над своїм життям і всюди почувалася переможеною.
Іронічно, що вже за рік — у чужій квартирі чужого (але вже українського) міста — ці ж джинси мене зрадили. Ми саме спакували речі, щоб повертатися додому в Київ після першої блекаутної зими, коли блискавка порвалася.
Тієї миті порвалося щось і в мені. Я визнала: більше так не можу. Так — це постійно вдавати, ніби я не стала мамою рік тому. З друзями, з рідними, з чоловіком, з партнерами по аналітичному центру і командою, до якої повернулася, коли сину виповнилося вісім місяців.
Тоді я вперше подумала, що доведеться піти з комунікацій. Бо це робота 24/7/365. І мова не про фактичні робочі години. Це не та робота, де я могла бути парт-тайм. За роки я виробила власний підхід. Трохи маніакальний, мушу визнати, але мені так подобалося. Головне, я могла видавати результат, до якого прагнула.
І ось, стоячи серед картонок і клунків посеред п’ятого переїзду за рік, я усвідомлювала, що не знаю іншого способу бути крутою у своїй професії. Відчувалося, як кінець світу. У певному сенсі так і було.
Народила — і зрозуміла
Я щиро хотіла стати мамою. І так само щиро хотіла стати не такою мамою, як моя. Не в сенсі виховання, а в сенсі концепту материнства. Її досвід дуже добре описує фраза, якої вона мене навчила ще у ранньому дитинстві: «Народити дитину — це забути себе».
Маму можна зрозуміти: вона народила дитину у 31, сама, напередодні розпаду радянського союзу. Батьки відмовилися допомагати, а няню вона так і не знайшла. Іншого варіанту, аніж бути мамою і забути себе, вона не мала.
Я ж понад усе боялася втратити себе. Свій соціальний статус, свою професійну реалізацію, своє я. Тож стратегічно планувала материнство: збудувала кар’єру та здобула соціальний капітал — щоб повернення до роботи не стало початком «з нуля».
Я ходила на психотерапію, щоб пропрацювати свій дитячий досвід і не нести нерозв’язані конфлікти в стосунки з майбутньою дитиною. Я нарешті зустріла чоловіка, який потенційно був підтримувальним партнером у батьківстві та хорошим татом. Разом ми накопичили фінансову подушку, яка б гарантувала нам трьом рік життя.
Я прискіпливо дивилася на подруг і колег-мам й не могла зрозуміти, як їм вдається? Як вони змогли втиснути у своє насичене життя материнство? Зрештою я просто змусила себе вірити: якщо стільки жінок до мене впоралися, значить, це точно можливо.
Насправді жодного «повернення у форму» чи збереження себе у материнстві не існує. Всі ми чули про «трансформаційний досвід», «материнство мене повністю змінило». Так само, як і протилежне: «материнство мене знищило», «усі романтизують материнство», історії важких післяпологових депресій та розбитих шлюбів. Але це радше сприймається, як два полюси: «яжматері», які не змогли ніде більше реалізуватися, або навпаки — ті, хто не впорався і намагається всіх застерегти. І кожна майбутня мама вважає, що більшість усе ж посередині — і що вона опиниться саме там.
Тут ще про пріоритети — коли починаєш розуміти, що рятувати світ круто, але один маленький світ уже потребує тебе. І тоді набагато простіше зрозуміти, що для тебе дійсно важливо.
І, мабуть, це найбільший обман сучасного суспільства про мам (і, передбачаю, що про тат — я б із задоволенням прочитала текст на цю ж тему від чоловіка). Я вперто намагалася повернути собі себе і своє життя до материнства. Мені здавалося, це і роблять усі «успішні мами».
Я купувала книжки про те, як «отримати все». Намагалася делегувати побутові справи, краще планувати, обирати себе. Усі ці поради насправді хороші. Тільки мало хто готовий до іншого. Неможливо відкотитися до попередньої — довагітної — версії себе.
Я не кажу, що версії «до» і «після» — якісно різні. Просто я (і багато інших мам у моєму колі) не могла усвідомити, що змінилась. Але мені довелося повністю змінити свій підхід до роботи. Це найбільша моя трансформація за такий короткий час. Години роботи, графік, самостійне виконання рутинних завдань і прискіпливість до деталей. Це зараз може вважатися чимось очевидним і зрозумілим. У процесі мені здавалося, що я сама ніби немовля і мушу заново вчитися усьому. Це злило, це лякало, це збивало з ніг.
Якби я одразу почала думати про те, як мені перелаштувати життя під нову себе, а не нові умови вставити у бездітне життя, я б зекономила два роки й купу грошей на терапії та коучингу.
Материнський пубертат
Вагітною я найбільше боялася післяпологової депресії. І на третьому тижні материнства була впевнена, що вона мене не оминула. Так я почула термін baby blues (післяпологова хандра) від подруги, яка пройшла його за кілька років до того.
Про матресценцію як про термін і стан матерів я дізналася, лиш коли почала писати цей текст. На думку спало, що хтось до мене точно мав описати те, що переживаю. Не помилилася.
Цей стан має наукову назву — matrescence. І вона допомагає визнати, що мої зміни були настільки глибокими, ніби я знову підліток, але з дитиною. Матресценція нагадує дорослішання: гормональні зміни, зсув орієнтирів, пошук нового балансу між собою, сім’єю та зовнішнім світом. Психіатри з’ясували, що це може призвести до змін у пріоритетах, цінностях та самосприйнятті, а також у стосунках та соціальній динаміці. Материнство також може спонукати до переоцінки цілей, прагнень та почуття мети. Фізичні та емоційні зміни настільки сильні, що можуть вплинути на те, як жінка сприймає своє місце у світі.
У книжці «Народження матері: як досвід материнства змінює вас назавжди» психіатр Деніел Стерн стверджує, що народження нової ідентичності може бути так само складним, як і народження дитини.
Моєму сину три з половиною роки, і я купую джинси на розмір більше. Бо так почуваюся комфортно, і загалом мені подобається, коли вони сидять саме так.
Я перестала думати, що зі мною щось не так. Я прийняла свою зміну. І тепер можу рухатися впевнено і не силувати себе вписатися у рамки — суспільні чи власні, набагато жорстокіші, якщо чесно.
Тож, якщо вам потрібен був знак: ось він. Кожен досвід материнства здебільшого унікальний. Але якщо ви відчуваєте чи відчували щось схоже, нехай ця історія допоможе вам пережити власний материнський пубертат якомога ніжніше.
