Тактична медицина зберігає життя українських воїнів, а також цивільних, які зазнали поранень внаслідок бойових дій. Тактичні медики рятують поранених — від «нуля» і до дверей лікарні. До 2014 року такмеду в Україні не існувало як явища. Цю сферу створювала з нуля група ентузіастів, значна частина з яких — жінки. Їхня роль є надважливою і зараз.
Понад 70 тисяч жінок служать у Збройних силах, понад п’ять тисяч із них — на «нулі». Зокрема ті, хто рятує поранених воїнів.
Як виник такмед в Україні, з чого він починався та як долав свої «хвороби» росту, знає доброволиця, одна з перших бойових медикинь в Україні та співавторка низки реформ у цьому секторі Людмила Паутець. Нині вона очолює інструкторський напрям тактичної медицини у фонді «Повернись живим». Про все це, а також про свій досвід на фронті та бачення майбутнього тактичної медицини Людмила розповіла DIVOCHE.MEDIA.
Якщо піду на війну, то тільки з тими, кого знаю
Все почалося, коли у 2014 році мій друг Паша отримав поранення на Донбасі. Рана здавалася нескладною: шматок шрапнелі влучив у зовнішню частину стегна, в якій немає магістральних артерій. Таке поранення не має призводити до крововтрати на межі життя і смерті.
Але коли я приїхала до Паші в госпіталь, рівень гемоглобіну у нього в крові опустився зі стандартних 130 до 30. Протягом всієї евакуації, яка тривала кілька годин, він продовжував «витікати» і втратив сумарно до половини об’єму крові. Спочатку йому заливали різні розчини, щоб підтримати об’єм крові, адже саму кров здебільшого можна було знайти вже у госпіталі.
Коли ми приїхали його забрати, картина була моторошною. Щойно Паша намагався піднятися з ліжка, одразу непритомнів. І я не могла зрозуміти — як таке можливо? Він казав: «Ніхто не знав, що зі мною робити». Не було жодної тампонади й тугої пов’язки, не кажучи вже про джгут чи турнікет. А цього було б достатньо, щоб мінімізувати крововтрату.
Тоді я зрозуміла: якби я, цивільна медсестра зі своїми базовими знаннями, була поряд, то могла б йому допомогти й не допустити критичного стану. Тому влітку 2014 року я почала шукати, де можна навчатися на бойову медикиню. І паралельно підшуковувала собі підрозділ.
Вирішила: якщо піду на війну, то тільки з тими, кого знаю. Відчувала, що так буде безпечніше. Багато моїх друзів пішли служити в «Азов», однак жінок-медикинь туди спершу не брали. Я шукала варіанти бути зі своїми — питала, хто зі знайомих їздить на евакуацію поранених з фронту і де я можу бути корисною.
В медколеджі розвивали цікаві, але абсолютно архаїчні навички
В останні дні режиму Януковича, коли почалися масові вбивства людей на Майдані, ми, цивільні медики, намагалися рятувати поранених. І вже тоді зрозуміли: вати, бинти й «есмархи», які лопаються (джгут Есмарха, кровоспинний засіб, винайдений у 19-му столітті, популярний у радянський час, але ненадійний у нинішніх бойових умовах, — прим. DIVOCHE.MEDIA), — все це не працює. Тоді почали з’являтися засоби тактичної медицини з ЄС та США — турнікети й перші гемостатики. Зокрема, «Целокс» (популярний у 2014 році гемостатичний засіб у формі порошку — прим. DIVOCHE.MEDIA), яким тоді не вміли користуватися: сипали на рану, наче «приправку», його здував вітер, він потрапляв в очі, викликаючи опіки.
Я розуміла, що моєї класичної освіти та навичок цивільної медсестри недостатньо. Навчальна програма в медичному коледжі мало відрізнялася від радянської. Ми вчилися самі собі мотати джгут Есмарха, тримаючи кінець зубами. У нас розвивали цікаві, але абсолютно архаїчні навички на кшталт того, як збирати багаторазовий скляний шприц, як чистити його голку та як її гострити.
А ще у нас були помаранчеві «радянські» аптечки з бинтами та шприц-тюбиками від радіації. Ми для годиться проходили тему «Реанімаційні заходи», хоча в коледжі були навіть відповідні манекени. Але ми з ними не працювали, «щоб не зламати». Розбирали цю тему суто теоретично. Ну і ще тягали ноші з умовним пораненим з першого поверху на третій.
І тут у 2014 році в Україні запускають перші курси такмеду від проєкту «Медсанбат»: сучасні технології, якісне обладнання та західні інструктори. Щоб на них потрапити, потрібно було надати направлення від військової частини. Пам’ятаю, як «штурмувала» районний військкомат, вимагала дати мені це направлення. Мені відповідали щось на кшталт «відчепись, нащо воно тобі треба?» Але я не здавалася і зрештою потрапила на ті курси.
Перше, що подумала під час занять: «Вау, це якісь нанотехнології!» Турнікети, інтубації, мішки Амбу, дренування плевральної порожнини… Що зазвичай робить цивільна медсестра? Подасть, принесе, виконає призначення лікаря. А тут потрібно навчатися, думати та аналізувати. Треба мати клінічне мислення: розуміти причинно-наслідкові зв’язки, вміти ухвалювати рішення.
Потім я встигла побувати на фронті, пройти нові, вже сертифіковані курси, повикладати за тогочасними західними протоколами надання допомоги.
Ми, «такмеди першої хвилі», у 2014–2015 роках постійно стикалися з медичними міфами й забобонами серед військових. Багато хто вважав, що носити з собою аптечку — це поганий знак. Дехто довіряв «медичним» навичкам «з часів Афгану»: насипати цукор у рану, розжувати хліб із сіллю і затампонувати ним поранення. Ми боролися з подібною дичиною. Надавали допомогу за алгоритмом CABCDE (військова версія цивільного протоколу ABCDE, де перша літера С означала критичну кровотечу, — прим. DIVOCHE.MEDIA) і навчали цього інших. Нинішній акронім MARCH з’явився значно пізніше.
Згодом волонтери почали постачати аптечки натівського зразка. А бійці навіть не розуміли, що там всередині та як цим користуватися. Ми, тактичні медики та інструктори, коли привозили бійцям ці аптечки, почали виділяти час, щоб пояснити, що робити з усім цим. Проводили імпровізовані інструктажі, клеїли наклейки з картинками на турнікети, вкладали в аптечки інструкції. Але без практики людина все одно не зможе цим скористатись. Тому «такмеди першої хвилі», які пройшли спеціальні курси, ретранслювали цю інформацію військовим.
Приїжджаєш до військових, привозиш їм продукти, якісь елементи амуніції, спальники, а ще видаєш сучасну аптечку, одразу розкриваєш і вчиш користуватися. Кажеш: «Показуйте, що там у ваших аптечках. Нумо мінятися!» Це був такий собі хаотичний рух, але в напрямку тактичної медицини.
У тактичних медиків має бути зовсім інша логіка, ніж у цивільних
З 2014 року зміни в бойовій медицині були ковтками свіжого повітря. Медики навчалися самі та намагалися змінювати систему знизу. «Такмеди першої хвилі» викладали у вишах, Командування медичних сил схвалювало цей процес. Проєкт «Медсанбат» функціонував за підтримки Української військово-медичної академії.
Маючи позаду фронтовий досвід та кілька етапів навчань, я вже уявляла, що військова медицина має виглядати по-іншому — вона може бути логічною та структурованою. І також розуміла, що жоден протокол повністю не підготує медика до всіх можливих ситуацій на війні.
Один із найскладніших моїх поранених був у 2015 році. Евакуація з Донецького аеропорту, поранення в ногу з переломом стегна. Відірвано частину ноги. Ти розумієш, що за протоколом зробила усе правильно, турнікет затягнуто так, як треба. Але кров продовжує потроху текти з кістки, і треба якось її зупиняти. Ми взяли бинт та гемостатик і затампонували отвір у кістці. Кровотеча припинилася. Нашому пораненому довелося їхати до госпіталю кілька годин. І ми його довезли.
Коли їдеш на евакуацію в місця, де точаться жорстокі бої, де люди можуть бути в оточенні, треба прораховувати все. Наприклад, потрібно брати воду та їжу із запасом. Якось ми вивозили п’ятьох контужених хлопців із дрібними осколковими пораненнями. Коли надали їм допомогу, виявилося, що вони близько тижня нічого не їли. А ми тоді про це не подумали. Забракло досвіду, бо це була одна з наших перших евакуацій.
У тактичних медиків має бути зовсім інша логіка, ніж у цивільних. І треба перебудувати абсолютно все під цю нову реальність.
Нам потрібно по максимуму навчити бійців, щоб вони вміли рятувати себе та одне одного
Держава почала системно навчати бійців такмеду аж у 2017 році. Це рік створення 205-го Навчального центру тактичної медицини у складі Сухопутних військ (нині це Школа тактичної медицини — прим. DIVOCHE.MEDIA). Це були справді тектонічні зміни. Хоча, коли почався набір людей, які мали стати інструкторами для бойових медиків, це виглядало наче якась пробна ініціатива. Але туди пішли добровольці, які весь цей час горіли такмедом. І перший профільний навчальний центр став новою точкою відліку.
У 2022 році вже працювали окремі навчальні центри з такмеду для Сил спеціальних операцій та Десантно-штурмових військ, а Школа такмеду перейшла під Командування медичних сил. Однак тієї кількості бойових медиків, яких вони випускали упродовж року, після повномасштабного вторгнення виявилося недостатньо. Українське військо виросло в рази, і так само зросли його потреби.
Щоб закрити потребу в медичній підготовці тодішніми темпами, знадобилося б більше, ніж десятиліття, тож потрібно було масштабувати процес. Так виник проєкт «Тримаю!», який ми запустили завдяки фонду «Повернись живим».
За первинним задумом, хотіли вкладатися в медичну підготовку бійців під час базової загальновійськової підготовки (БЗВП). Міркували так: доки у нас недостатньо бойових медиків, нам потрібно по максимуму навчити бійців, щоб вони вміли рятувати себе та одне одного. Починали з підготовки медичних інструкторів для БЗВП, ці інструктори здобули досвід і зараз можуть готувати бійців-рятувальників та бойових медиків. Наразі «Тримаю!» — це укомплектовані обладнанням та фахівцями десять навчально-тренувальних центрів у різних регіонах України, які разом здатні готувати по 200 тисяч бійців на рік за міжнародним стандартом TCCC ASM.
«Повернись живим» вклав у цей проєкт понад 21 мільйон гривень і продовжує працювати над його підтримкою і масштабуванням.
Навчально-тренувальні підрозділи є в межах кожного оперативного командування, до якого входять конкретні бригади. В усіх випадках «свої вчать своїх». Наприклад, коли бригада виходить на відновлення, вона на одному полігоні може давати медичну підготовку на всіх рівнях: від БЗВП до бійця-рятувальника і бойового медика. Не потрібно розпорошуватися, навчати всіх у різних місцях, а потім зводити докупи для бойового злагодження. Коли полігон закриває всі потреби бригади щодо медичної підготовки, це круто.
Вся медицина в Україні потребує змін, і все військо також
Наразі без остаточної відповіді питання: хто в Україні має системно готувати інструкторів із такмеду, які навчатимуть інших? Це мають бути іноземні організації чи сертифіковані недержавні центри?
Підготовку інструкторів уже покладено на Школу тактичної медицини КМС. Її розвантажили від інших завдань, щоб вона займалася навчанням вищого рівня: підготовкою інструкторів для бойових медиків, а невдовзі — й підготовкою старших бойових медиків. А ще варто зробити так, щоб кількість навчальних взводів у кожному оперативному командуванні збільшувалася залежно від потреби, а кожен полігон до того ж готував бійців-рятувальників.
У планах — запустити курс старшого бойового медика, який відповідатиме цивільному фаху працівника екстреної медичної служби. Це «екстрений медичний технік», який зможе виконувати цілу низку завдань — від допомоги дітям до прийняття пологів.
Ми думаємо наперед. Людина з колосальним бойовим медичним досвідом зможе потім працювати на швидкій. І це буде потужна реінтеграція ветеранів та використання їхнього фаху на благо суспільства.
Тим часом у нас досі не всі бойові медики пройшли відповідну підготовку та мають сертифікати. Часто на такі посади у війську призначають за принципом «щось умієш та не млієш від вигляду крові — ти медик».
Залишаються нерозв’язаними безліч питань — від цифровізації, яка спростить службу бойових медиків, до змін у нормативній базі. Один із наших проєктів у напрямку цифровізації — це первинна медична картка, яка замінить заповнення «форми 100» та інтегрується в Медичну інформаційну систему.
Свого часу все почалося із завдання рятувати військових на полі бою та укомплектувати їхні аптечки. Згодом постало питання підготовки бійців, бойових медиків, інструкторів та створення всіх необхідних умов для цієї «екосистеми». Одне чіпляється за інше, тому що вся медицина в Україні потребує змін, і все військо також їх потребує. Маємо реформувати дві системи одночасно.
Текст підготував Євген Солонина для фонду «Повернись живим»
