У п’ятому випуску подкасту «На її плечах» ведуча Ірина Славінська спілкується з Анжелікою Бєловою — правозахисницею, активісткою та засновницею громадської організації «Голос Ромні».
Ця організація працює з ромськими громадами в п’яти регіонах України, допомагаючи жінкам здобути освіту, фах, підтримку та віру в себе. «Голос Ромні» першою серед ромських ініціатив заговорила про гендерну рівність і протидію насильству.
Гостя ділиться власною історією, розповідає про шлях до активізму, про перемоги жінок, які відкривають власні справи після короткострокових курсів, та про виклики, з якими стикаються ромські жінки в Україні.
У цьому епізоді ви дізнаєтеся, чому для феміністичного руху важливо бути інклюзивним, як «ромське радіо» допомагає поширювати знання серед жінок і як команда з 46 людей підтримує спільноту у п’яти регіонах України.
Повний випуск дивіться на YouTube або слухайте на Spotify та Apple.
Про старт громадської діяльності
Отримання ромської стипендії стало вирішальним кроком на моєму шляху до громадського активізму. Це була програма від Ромського освітнього фонду, яку в Україні впроваджував Міжнародний фонд «Відродження». У цьому фонді діяла окрема ромська програмна ініціатива, яка координувала роботу та надавала стипендії студентам.
Але найважливішим було те, що програма не обмежувалася лише фінансовою підтримкою — вона розвивала волонтерський рух у ромському середовищі. Нас навчали прав людини, громадському активізму, публічним виступам, ораторській майстерності. Саме завдяки цьому досвіду я вперше зрозуміла, що таке громадські організації, як можна боротися за права, порушувати важливі для громади питання та розв’язувати соціальні проблеми.
Саме ця програма дала мені старт і поштовх до подальших дій. Потім у моєму житті з’явилося багато союзників, союзниць та фондів, які підтримували та інвестували в розвиток ромських активістів і активісток. Я була однією з них.
Завжди пишалася тим, що я ромська жінка, завжди говорила про своє етнічне походження. В університеті у нас була мультикультурна група, у якій, крім мене, навчалася дівчина вірменка, і ми багато говорили про свої культури. Я не відчувала осуду серед одногрупників.
Якось, уже після університету, психологиня на одному з наших проєктів сказала, що запам’ятала мене саме тому, що на другому чи третьому курсі, коли вона прийшла прочитати тренінг для студентів, я відкрито сказала, що пишаюся своїм ромським походженням.
Попри це, я досить часто стикалася з дискримінацією. Я дуже комунікабельна, і навіть у потязі часто траплялося, що люди запитували про мою зовнішність, оскільки в мене трохи темніша шкіра, чорняве волосся. Коли казала, що я ромка, багато хто питав, хто такі роми, і коли я пояснювала, що це етнічна спільнота, люди автоматично асоціювали це із «циганами» та починали говорити про золоті зуби, коней, ворожіння, цілу низку стереотипів.
Тому я вважаю, що в нас, ромських активістів та активісток, є місія — руйнувати стереотипи, розмовляти з людьми, інформувати про нашу громаду. На жаль, стигматизація ромської громади в Україні досі дуже серйозна. Ми нещодавно проводили дослідження, і соціологи зазначили, що дискримінація відчувається фоном у відповідях майже на кожне запитання. Дуже багато людей приховують своє ромське походження через страх дискримінації.
У 2020 році я заснувала організацію «Голос Ромні». На той момент вона була унікальною, оскільки ромські організації ще не говорили про гендерну рівність і гендерно зумовлене насильство. Для мене це стало важливим викликом і особистим рішенням.
Я все життя знала, що таке гендерно зумовлене насильство, бо сама неодноразово з ним стикалася. У 2019 році на мене був скоєний збройний напад. Це був чоловік, якого я не знала; він завдав мені ножових поранень, коли я йшла з роботи, — просто в під’їзді. Він нічого не забрав та втік. Тоді моїй дитині було лише чотири місяці.
Я вижила завдяки своєму чоловікові, який одразу викликав швидку та поліцію, і завдяки лікарям, які зробили складну операцію, що тривала вісім годин. Я вважаю, що це був випадок феміциду — спроба вбивства жінки через те, що вона жінка.
Коли я прийшла до тями в реанімації, моєю першою думкою було питання, в якому світі буде жити моя донька і в якому світі житимуть інші жінки. Я думала про те, як можу зробити цей світ безпечнішим. У той момент я усвідомила, як багато ще не зробила. І саме тоді, між життям і смертю, я зрозуміла, що повинна діяти, аби змінювати ситуацію на краще.
Про найбільші перемоги
Зараз я сприймаю все як перемогу. Я така людина, яка радіє кожному успіху — коли ми отримуємо грант, коли нас запрошують на виступи.
Одна з найбільших перемог для мене — це жінки, які завдяки нашим програмам змогли заснувати власні справи. Почалося все у 2020 році, коли був COVID-19. Багато ромських жінок тоді втратили роботу, особливо ті, які працювали на ринках. Серед моїх знайомих також було чимало таких випадків. Я подумала, що потрібно якось реагувати на цю ситуацію. До того ж через втрату роботи жінки стали проводити більше часу вдома, і ми знаємо за статистикою, що це спричинило зростання рівня домашнього насильства.
Тому ми вирішили запропонувати жінкам курси для отримання нових спеціальностей. Це були так звані «швидкі спеціальності», адже багато учасниць не мали ані вищої освіти, ані навіть закінченої середньої. Ми обрали сфери, де можна швидко отримати практичні навички: б’юті-індустрія та громадське харчування. Це були курси з манікюру, педикюру, нарощування вій, візажу, кейтерингу, кондитерської справи, пекарства тощо.
Дівчата почали відкривати свої невеликі бізнеси вдома, виготовляти торти та різні цікаві десерти. Були дуже хороші історії успіху. Наприклад, одна дівчина після наших курсів змогла влаштуватися на роботу в салон.
Водночас був і певний опір з боку чоловіків. Я пам’ятаю, як під час курсів чоловіки приходили контролювати, дивитися, про що ми говоримо, що ми там робимо. Але з часом вони перестали ходити, тому що в них з’явилася довіра до нашої організації. Вони побачили, що жінки справді отримують спеціальності й починають заробляти гроші.
Однак тут є зв’язок із гендерно зумовленим насильством. Наше останнє дослідження показало, що навіть коли жінки заробляють однаково або більше, ніж їхні партнери, часто вони все одно віддають свої гроші чоловікам на зберігання. Це, по суті, економічне насильство. Тому ми зрозуміли, наскільки важливо постійно використовувати інтерсекційний підхід і включати питання протидії гендерно зумовленому насильству в усі наші проєкти та напрями діяльності.
Про команду
У мене найкраща команда! Це 46 людей, і всі ми відчуваємо себе великою родиною. У регіонах ми дуже довго вибудовували комунікацію з ромською громадою. В нас працюють чудові координаторки, які прекрасно знають місцеву громаду.
Наприклад, Поліна в Запоріжжі чудово орієнтується в ситуації кожної жінки: вона знає, скільки у них дітей, які підгузки їм потрібні, якого розміру, знає історію кожної людини, яка до нас приходить. Це дуже цінно.
Також ми знаємо, що в різних регіонах потрібно використовувати різні канали комунікації: десь краще працює група у Viber, а десь — обдзвін телефоном.
Щотижня ми проводимо планерки, обмінюємося досвідом, обговорюємо виклики, ставимо завдання й постійно підтримуємо зв’язок. Ми регулярно проводимо спільні тренінги, зустрічі й навіть ретрити, коли просто разом відпочиваємо. Останнього разу збиралися в Ужгороді, і це було просто супер! Приїхали команди з усіх регіонів. Це допомагає тримати зв’язок і підтримувати одна одну.
Наступного разу всі разом зберемося на п’ятиріччя нашої організації — це буде 23 червня.
Про важливість підтримки розвитку та основні перепони
Гуманітарна допомога повинна супроводжуватися підтримкою розвитку. Гуманітарна допомога завжди є екстреною, тимчасовою підтримкою. Я знаю приклади організацій, які надавали гуманітарну допомогу понад 20 років, але це не призводило до жодних сталих змін у громадах, з якими вони працювали. Тому важливо створювати людям можливості для розвитку та забезпечувати їх необхідними навичками, щоб вони могли змінювати своє життя самостійно.
Наприклад, у нас є історія жінки, яка приїхала з Часового Яру до Кривого Рогу. Спочатку вона отримала в нас грошову та гуманітарну допомогу, а її діти відвідували наш дитячий простір. Поки діти перебували там, вона пройшла курси майстрині манікюру. Після закінчення курсів вона отримала від нас стартовий набір: гель-лаки, фрезер, лампу, сухожар для стерилізації інструментів. Після цього ми запропонували їй пройти тренінг з написання грантів для бізнесу. Вона написала заявку, виграла грант і відкрила свою невелику студію для манікюру й педикюру, яку обладнала навіть екофлоу на випадок блекаутів. Відтоді вона стала самостійною, перестала потребувати допомоги нашої організації та сама забезпечує себе й свою родину.
Це лише одна з багатьох таких історій успіху. Є ще, наприклад, Мерседес, яка зараз працює в нас адміністраторкою дитячого простору. Вона родом із Криму, у 2014 році переїхала до Харкова, а після початку повномасштабного вторгнення опинилася в Ужгороді. Мерседес також починала з наших курсів манікюру, виграла грант, відкрила власну студію і долучилася до роботи в нашій організації як волонтерка й адміністраторка. Такі історії надзвичайно надихають мене, бо це історії реального впливу, які змінюють життя людей на краще.
У нас дуже активно працює так зване «ромське радіо»: жінки передають інформацію одна одній, розповідають своїм подругам, знайомим, родичкам про наші курси. Завдяки цьому, наприклад, у межах однієї невеликої громади 20–30 жінок пройшли навчання, отримали спеціальності й почали працювати. Крім того, якщо потрібно переїхати в інший регіон через безпеку чи інші причини, жінки завжди мають змогу продовжити заробляти гроші.
Наші програми не обмежуються лише отриманням спеціальностей. Ми також проводимо заняття з історії ромської громади, включаємо в програми протидію насильству, залучаємо жінок як волонтерок. Завдяки цьому до наших просторів приходить більше молоді й дітей, громада стає більш об’єднаною й відкритою до нових можливостей.
Щодо бар’єрів, то основний — це дискримінація. Наше останнє дослідження показало, що дуже багато жінок змушені приховувати своє ромське походження, бо бояться, що їх не візьмуть на роботу. Це завдає їм великої травми й породжує комплекс меншовартості. Ми приділяємо цьому багато уваги, проводимо курси лідерських навичок, щоб допомогти жінкам подолати внутрішні страхи й почуватися більш впевнено.
Однією з головних проблем і водночас потреб ромської громади сьогодні є гідна оплата праці та доступ до працевлаштування. І найбільшими перепонами на цьому шляху, згідно з наявними даними, є низький рівень кваліфікації, низький рівень освіти та системна дискримінація.
Ромська громада залишається вразливою. Так, у нас є багато людей з освітою, є активісти й активістки, але водночас дуже багато жінок досі не мають базової освіти. Наприклад, ще у 2020 році понад половина ромських жінок, з якими ми працювали, не закінчили навіть дев’ять класів.
Саме тому ми і говорили про важливість короткострокових курсів — так званих «швидких спеціальностей». Вони такі затребувані, бо дають змогу жінкам отримати навички й почати працювати, навіть якщо у них немає атестата про повну середню освіту чи диплома з університету. Ці спеціальності відкривають реальні можливості для тих, хто був би відсторонений від ринку праці.
Подкаст підготовлений в межах проєкту «На її плечах», що реалізовує ГО «Дівоче медіа» за підтримки Українського жіночого фонду. Відповідальність за зміст інформації несе ГО «Дівоче медіа». Інформація, що представлена у подкасті, не завжди відображає погляди УЖФ.
