Тетяна з позивним «Харлі Квін» — командирка взводу зв’язку батальйону безпілотних систем 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У розмові з посестрою Оксаною Щур із відділення комунікацій бригади вона розповідає про оборону Київщини в перші дні повномасштабного вторгнення, про запеклі бої під Зайцевим, Бахмутом і Вугледаром. І про прірву — між тими, хто був у піхоті на відстані 100 метрів від росіян, і тими, хто досі не розуміє, чому зв’язківець на війні — це не суто технічна, кабінетна історія.
Ви провели в піхоті не один місяць. Що означає бути зв’язківцем «на нулі»?
Я сиділа з піхотинцями в бліндажах і так само скручена спала в бруді на карематі. У них був тільки радіозв’язок — єдина ланка, яка з’єднувала їх із командним пунктом. Я розуміла, наскільки моя робота важлива. Якщо я заб’ю — їх розіб’ють. Не передадуть координати командуванню. Не вивезуть поранених. Тому досі працюю нон-стоп.
Раніше, коли ще не перебувала з піхотою на позиціях, а вони виходили такі брудні, зачухані, десь напивалися, — не розуміла їх. Тепер розумію. Морально настільки виснажує сидіти місяць чи два без заміни… А коли немає заміни вчасно, і там перебуваєш місяць чи два, то як ти почуваєшся?
Піхота — люди з великої букви. Я була в цій шкурі, тому розумію їх.
Як близько від росіян доводилось працювати?
На позиціях за 100 метрів від них. Декілька місяців. Це страшно. Настільки страшно, що ти виходиш вночі з підвальчика з-під розбитої хатки і розумієш: за 100 метрів — вони. Щось там ходять, пересмикують, гукають: «Вам пиздець, українці!» Думала: «Зараз вночі стрельне — і тебе нема».
Але потім настає момент, коли страх настільки охоплює, що ти вже нічого не боїшся. Зараз у мене такий стан. Я не боюсь нічого. Нещодавно їздила під кордон із завданням. Трохи заплутались, трохи не туди заїхали. Страху вже не було. Очі бачать завдання — треба їхати.
Що привело вас в армію до повномасштабного вторгнення?
Я ще в 2014-му хотіла піти. Але тоді цивільний чоловік не пустив. У 2019-му ми розійшлися — і я одразу підписала контракт.
Воїн всередині мене мав реалізуватися. У мене такий характер: робити чітко, злагоджено, без паніки. Треба буде — візьму автомат, буду в росіян стріляти.
Чому обрали саме технічний фах — зв’язок?
Жінки ким ідуть? Або медикинями, або зв’язківицями. Мені цікавіше крутити, паяти, програмувати, аніж перев’язувати. Хоча, якщо чесно, тоді я нічогісінько в зв’язку не тямила.
Як відбувалась адаптація до абсолютно нової професії?
Спершу не знала, як я подужаю це. Після навчань одразу приїхала на бойові біля Попасної. Мені кажуть: «Роби щось». А ті зв’язківці, що були прикомандировані, повернулися у свої частини. Я залишилась одна.
Мене ставили з наряду в наряд. Я їздила прошивати радіостанції тридцяти БМП (бойова машина піхоти — прим. авт.) за один день по болоту на Луганщині, а потім заступала на чергування. Вивчала криптографічний захист, писала програми для програмування радіостанцій. Тоді сказала собі: «Буду знати стільки, скільки не буде знати ніхто в цій бригаді». І я цього досягла. До мене звертаються всі батальйони бригади, аби я робила зв’язок.
Звідки брала знання? У моїй бригаді запитати не було в кого. Тож телефонувала в інші бригади й питала, гуглила, читала інструкції сторінок по 200–300.
Розкажіть про перші дні великої війни. Що тоді відбувалося зі зв’язком?
14 лютого я чергувала замість командира, розтягувала «польовку» (польовий кабель зв’язку, призначений для організації надійних ліній та дистанційного керування в складних та екстремальних умовах, — прим. авт.) по коридорах казарми й навчалася. Увечері підійшов комбат і сказав: «Згортайся. Вночі їдеш на Бровари». О четвертій ранку ми вже виїжджали — на «шишарях» (вантажівки ГАЗ-66 — всюдиходи, які використовуються на фронті як для перевезення особового складу й боєприпасів, так і як база для мобільних вогневих груп, — прим. авт.) зі зв’язковим майном. О дев’ятій я вже розгортала КСП (КСП — командно-спостережний пункт, основний пункт управління підрозділом під час виконання бойових завдань, — прим. авт.) у Броварах. Тоді зрозуміла, що буде війна.
А 24 лютого зв’язок ліг. Наш приймально-передавальний пристрій на КСП спалили. Ми поїхали на ППД (пункт постійної дислокації — прим. авт.), взяли нову апаратуру, підключили. Через два дні все запрацювало більш-менш. Ці дні ми не спали ні вдень, ні вночі.
Де ще за ті місяці доводилося розгортати зв’язок «з нуля»?
У Скибині стояла заправка — недобудована, тільки бетонні стіни. Там розгорнула ще один КСП. Нашим «кріселком» для чергового зв’язківця було залізне відерко без дна, на яке поклали шматок пінопласту. Я з тодішнім комбатом Романом Дармограєм (Роман «Стриж» Дармограй — полковник, Герой України, командир 3-го мехбату 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців у 2022-му, нині — командир 18-го армійського корпусу, — прим. авт.) чергувала на радіостанції по шість годин через чотири. Спали, де знайшли ще шматок пінопласту.
Ще один імпровізований КСП у травні 2022-го — залізний вагончик біля мосту. Весь міст був замінований, а ми біля нього в тому вагончику сиділи. Стояли камери, і ми дивились на екранчик, чи не їдуть танки.
Робота зв’язківця — складна фізично. Чи отримували ви травми під час роботи?
Так, у травні 2022-го. Вночі поставили завдання: витягнути все майно з вагончика, бо по ньому мало прилетіти. Я виносила радіостанції через бетонний відбійник — кілограмів 40. Переношу на інший бік, стрибаю і чую «хрясь». Тоді не дуже зрозуміла, що сталось.
Потім зробила УЗД — нирка опустилась, мало не відірвалась, «ходить» туди-сюди. Я навіть пляшку води в руку не могла взяти — настільки боляче. Прооперували мене 19 травня, а 22-го виписали. На четвертий день сіла за кермо і поїхала працювати. Розуміла, що в мене є робота.
У Клавдієво-Тарасовому тоді формувалися нові стрілецькі батальйони — прийшли люди, які в зв’язку взагалі нічого не розуміли. Довелося їх вчити: однією рукою робила сама, другою пояснювала. Переміщувалися на полігон налаштувати зв’язок — і в мене розійшлися шви. Подруга Тетяна з медпункту обробляла мені шви просто на полігоні. Там же їх зняли. А потім все загоїлося.
Після Київщини ваш підрозділ перемістився на Донеччину. Розкажіть, якою була робота на Сході?
Мені дісталось жити в Зайцевому. У нас там був ЗКСП (запасний командно-спостережний пункт — прим. авт.) — назвали «У Лєаніда» (назва походить від по батькові тодішнього командира батальйону, Героя України (посмертно) Андрія «Лівші» Верхогляда — прим. авт.). Хатка двоповерхова і підвал із хорошими бетонними перекриттями, там ми й жили.
Тоді там і міни падали, і «польовку» розтягували, і танки стріляли. Я наші танки прошивала. Танки стріляли — я їх прошивала й думала: «Аби вижити».
Якось дали завдання перешити танки в якійсь посадці. Водій мене привіз, каже: «Я хочу жити, шукай їх сама». Ходила по посадці, шукала ті танки. Зателефонувала командиру танкової роти «Фастову», він приїхав — почався обстріл. Ми ці танки перешили і впали «на газ». Втекли.
Один із ваших виїздів закінчився аварією. Що тоді відбулось?
Війна — це багато в чому про передчуття. Якось їхали перешивати радіостанції в суцільній темряві, а всередині мене росла тривога. Промовила: «Зараз щось буде, увімкніть світло», — і наступної секунди — лобове зіткнення з «медичкою», яка вивозила поранених із передка — вони хриплять, усе в крові…
Відчула щось мокре на обличчі. Дивлюсь — юшка тече, голова розбита, в зубах скло. Вибила коліно, забила ногу, грудну клітину, блювала через струс мозку.
Зв’язку не було, бо радіостанція не діставала. Довелось вилазити на газель із телефоном, ловити мережу і писати повідомлення: «Ми розбились, дайте допомогу». Через три-чотири години нас вивезли — не могли під’їхати, бо «шурували» нормально.
Я втекла з пункту евакуації наступного ранку, бо треба було працювати, а покластися не було на кого.
Тоді передавала координати напряму начальнику артилерії бригади. Розуміла: мені треба повернутись із евакуації, щоб передати ті координати й врятувати людей. Так, десь я собою пожертвувала. Всього лиш два тижні мене перевдягали, бо я не могла руки підняти. Потім все минулося.
Вихід із Бахмутського напрямку був одним із найважчих. Як це відбувалося для вашого підрозділу?
Ми виходили крайніми. За день до виходу біля нас все згоріло. Сказала командиру взводу зв’язку: «Біля нас все згоріло, наступні — ми». Начальник штабу врешті дав дозвіл на вихід. Того вечора по нас іще й танк працював. А в нашому гаражі — боєкомплект і “Урал” з БК на подвір’ї. Не знаю, як ми вижили. В “Уралі” тоді тільки заднє колесо розбили, й скло вилетіло.
Потім пішли на Вугледар — 25 місяців. Я знаю усе місто — усі будинки, усі Верхні та Нижні Дачі. Бо коли ходила прошивати — водій висаджував на крайній точці, і ми вночі пішки йшли з Дмитром Кропивкою — він тоді ще в мене в підлеглих був, зараз начальник зв’язку третього механізованого батальйону.
Пізніше ви ухвалили рішення перевестися до батальйону безпілотних систем «Булава». Що стало ключовим мотивом для цієї зміни?
Я була командиром відділення в третьому механізованому батальйоні, а потім перейшла на посаду інструктора. Але, навчаючи без особового складу в підпорядкуванні, я не могла зробити роботу так, як хотіла.
Тоді ж мені запропонували перейти в «Булаву». Я приїхала поспілкуватися з начальником зв’язку, і почався обстріл. Лягли на землю, а я подумала: «Хм, Бог дав мені знак — треба сюди йти». Потім пішли до комбата «Студента» (Андрій «Студент» Назаренко — підполковник, командир батальйону безпілотних систем «Булава» 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців — прим. авт.), він сказав, що забирає «хоч зараз, з руками і ногами». Через три дні мене перевели — у взводі була тільки я, жодного особового складу.
Особовий склад — це взагалі тяжка тема. Згодом, коли вже набирала до себе людей, розуміла, що треба давати шанс навіть обмежено придатним, якщо вони технічно підковані. У моєму взводі нині є троє обмежено придатних. Є й такі, що приходили, думаючи, ніби в зв’язку нічого робити не треба, їм просто будуть гроші платити. Вони швиденько йшли.
Як вибудовували свій авторитет серед особового складу?
Усіх своїх людей вчила сама. Зараз у моєму підпорядкуванні — восьмеро людей.
До підлеглих звертаюсь лагідно та на ім’я. Наприклад, «Ярославчик», «зайчик», «бубочка» чи «йди сюди, кицю, зроби». Але якщо не роблять і «забивають» на мої команди — розмова інша. Бо зв’язок — це важливо. Коли завдання не виконане — шикується весь взвод і паяє, крутить, робить до ночі. Завдання треба виконувати.
Які принципи формують авторитет у війську?
Недаремно кажуть, що іноді сержанта слухають більше, ніж офіцера. Чому? За бойовий досвід, за роботу. Зараз я настільки фахівчиня, що мене поважають просто за роботу.
Але буває інакше. Дуже важливо, куди ти потрапиш. Для жінки йти в ЗСУ і пробувати реалізуватися — це ризик.
Є й інші бригади, де ставлення до людей просто жахливе — що до дівчат, що до чоловіків. Була ситуація, що дівчина сиділа на позиції довго і просила привезти прокладки, а їй у відповідь: «Та пофіг, запихни щось і сиди». Це теж реальність. Просто в нашому підрозділі такого немає.
У чому практично вимірюється підтримка та адекватність командира на війні?
Знаєте, за що наш комбат людей поважає? За їхню роботу. Байдуже, що ти майор. Ти можеш бути і майором-дурнем. Він поважає тих, хто дійсно працює.
Якось на Донеччині треба було терміново замінити всі кабелі — у нас тоді були «200» і «300». Грошей ні в кого не було. Я прийшла до «Студента» і пояснила ситуацію. Він сказав: «У мене залишилось 19 тисяч із премії. Зараз перекину. Купи, поїдь, зроби хлопцям на передок зв’язок». Я була в шоці, а він додав: «Та пофіг, це ж просто гроші». Виявляється, є хтось такий, як я — хто вкладає в роботу, кому цікавий зв’язок.
У «Булаві» на зв’язку побудовані абсолютно всі позиції. Навіть є чергування 24/7 — людина сидить на телефоні цілодобово. Щось зламалось, десь не налаштовано — підтримка. Ми так організували роботу, що всі питання вирішуються.
Після років служби і постійної близькості до смерті чи залишилося на війні щось, що здатне вас налякати?
Ні. Вже нічого не лякає.
Коли повертаєтесь в тилові міста або дивитеся на цивільне життя, чи бачите ціннісну різницю?
Між нами нереальна прірва. Не знаю, як це описати. У мене в армії вже стільки коренів, як у столітнього дуба. А там я — чужа. Виходжу туди і розумію: ці люди живуть в іншому вимірі.
Не знаю, що після війни буду робити. Чи продовжу службу, чи завершу контракт, вийду в цивільне життя і там себе не знайду. Є такий варіант. А ще — я ж не знаю, як закінчиться війна. Чи ми залишимось живі?
