Люда Гавриш — художниця, мати хлопчика з аутизмом і засновниця творчої школи в невеликому місті поміж гір. Переживши депресію, жінка не лише заново відродила себе у творчості, а й відкрила двері іншим: дітям, жінкам, матерям — усім тим, хто шукає зараз світло у темряві. Історія Люди — приклад, як жінкам сьогодні можна шукати можливості, створювати й жити далі.
Люда подає мені роботу з кольоровими овалами. Ці еліпси схожі на річкове каміння, помережане золотими рисочками. Як малесенькі рибки, камінчики блискають прудкими очима. А ось уже прослідковується тонка павутина, чи то війка гусениці. Неймовірна легкість акварелі, як дотик липкої рожевої пелюстки піона.
Ця робота занурює у спогад. Спомин, який провадить тебе в існування, відділене від світу щільністю плаценти. Поміж мозаїки кіл та еліпсів знаходжу щось схоже на цепелін. Більшого розміру овал розділяє роботу на простір повітряний і водний. Цепелін пурпуровий і легкий. Він — велика мрія. Інші ж об’єкти на папері — камінчики, світлочутливі тільця — резонують в єдиному прагненні примкнути до цепеліна.
— Правда ж, кожен бачить тут своє? — каже Люда.
— Не розумію до кінця, про що це, але вкрай життєствердно.
Цю роботу художниця створювала, коли післяпологова депресія, напряму пов’язана зі складнощами у вихованні сина з аутизмом, була позаду.
Були позаду й ідея заподіяти собі шкоду. Не чіткий намір, лише думки.
«Все сприймалося у брудних кольорах», — згадує Люда. Волога весна неприємно торкалася куртки та шкіри, окутувала душу безнадійним серпанком. Тоді вона гуляла містом із візочком, в якому спав маленький Олесь. Кожного дня бачила гладкі камінці. Вони скрізь — на березі річки, під прозорими хвилями, під важким низьким небом. Одноманітні, безперспективні, вкрай нудні. Не відчувала нічого, окрім втоми від безсонних ночей, пов’язаних з особливостями розвитку Олеся, окрім екзистенційної самотності, виснаження. Закрилася від світу. Погляд торкався моста над неспокійною річкою, важкі помисли з’являлися в думках.
Про те, як її вдалося вийти з депресії, відкрити артшколу для дітей та дорослих, налагодити зв’язок із сином і просто жити та примножувати у часи війни — розмовляємо у неї в студії.
На стінах — картини з квітами, на поличках — білі голови гіпсових черепів-макетів, схожі на немовлячі. Біло-блакитний простір обрамлює книжки про мистецтво, різної довжини та густоти пензлики й інші цікаві деталі.
Про досвід виховання сина з аутизмом зараз Люда розповідає без надриву. Виважено, з цілковитим розумінням і сприйняттям. Порівнює це з подорожжю, де вона тримає Олеся за руку.
«Він просто прийшов сюди, аби чогось навчити мене. А я допомагаю йому зрозуміти цей світ, який для нього здається вкрай неприємним», — описує з перспективи свій досвід Люда.
Вони навчилися взаємодіяти та бачити красу. Чого лише варті Олесеві роботи. В картинах хлопчик проявляє масштабну індивідуальність.
Коли Люда створювала артшколу для дітей та дорослих «Талановиті», то індивідуальний підхід, чутливість до потреб дитини лягли в основу її концепції. Вона дозволяє дітям працювати у власному темпі, обирає різні техніки та матеріали для творчості. Це допомагає учням легше висловити свої почуття. Це все робить її школу більш відкритою для дітей, незалежно від їхніх особливостей.
«Діти, дивіться, яке небо сьогодні!» — вигукує майстриня. Всі миттю кидають мольберти та лопотять до вікна. Пурпурові хмари з вкрапленням фіолетового розповзлися над чорними горами. Небо з домішками марганцю. Навіть студія увібрала рожевого цього вечора. Не так високо насправді, четвертий поверх. Але цього рівня достатньо, аби дати дітям простір для фантазій, відкинути все зайве, всю чорноту міста у кінці зими. В цьому полягає підхід Люди: через найменше втручання у творчий процес розкрити потенціал, побачити страхи, затиски, комплекси. Усунути їх, відкриваючи свободу творчості. Завдяки власному досвіду налагодження емоційного зв’язку з Олесем, Люда тепер бачить у малюнках учнів більше, аніж просто мазки. Сміливі й невпевнені, нестримні й завмерлі. Вони говорять до неї, вони пояснюють дитину.
На почерк Люди вплинув її вчитель, художник Микола Грох. Її акварелі такі ж лаконічні й повітряні. Її квіти розкриваються, як вигадливі вітрильники на поштових марках. Змішуються у відтінках, лаконічно перекривають одна одну пелюстка за пелюсткою. У запахові засвідчують своє існування: гліцинія, рокитник, будяк пагорбовий. Пелюстки й стебла складаються у композицію, як складки шовкових тканин. Триптих про квіти, натхнений весільними деревцятами. Квіти польові, квіти розкішні у вазі.
До Людиного вибору стати художницею спричинилася колись одна жінка. А точніше враження та особливий настрій, який створювала вона навколо себе в одноманітних стінах малосімейок Києва. Це була художниця, яка малювала мультики. Такі, як «Петрик П’яточкін» та інші мультфільми 80-х років. Перебування в радіусі її простору, її власного виміру, відмінного від побуту інших мешканців будинку, справило враження на дівчинку. Як виявилося, доленосне. Спочатку було навчання у художній студії при Центральному будинку художника в Києві, факультет архітектури у вищому навчальному закладі, бакалаврат, магістратура, аспірантура. Досвід викладання в Інституті мистецтва. Коли народила другу дитину, то зрозуміла, що малювання рятує. Йшла у сад із власноруч вирощеними квітами й малювала. Потім почали приходити діти, все більше і більше. Коли назбиралося їх до двадцяти, виникла ідея відкрити власну художню школу. Цій ідеї посприяла й участь у проєкті «Наново» в місті Косів. «Наново» підтримує підприємницьку діяльність жінок. Люда написала бізнес-план, отримала грант та SMM-супровід.
Як виявилося, в суспільстві є великий запит на арттерапію серед жінок. Діяльність Люди свідчить про те, що навіть під час війни важливо продовжувати навчатися та розвиватися. Це блискавичний приклад того, як жінки знаходять можливість для самореалізації через творчість, яка може стати джерелом доходу. Такі заняття дають надію на майбутнє, коли діти продовжують вірити у красу та добро, а жінки знаходять сили для подальшого життя та боротьби.
