У нашому житті кохання — це не просто емоція, а справжній механізм, що визначає наші вчинки та вибір партнерів. Наукове дослідження, яке поєднує біологію, психологію та соціологію, відкриває завісу того, як саме ми закохуємося, чому саме ці люди стають нашими партнерами і чому любов може тривати або згасати з часом.
Ізраїльська біологиня, лекторка та викладачка в галузі біології емоцій і людської поведінки Ліат Якір у своїй книжці «Коротка історія любові. Що нас приваблює, як ми закохуємось…», що у березні вийде друком у видавництві #книголав, відповідає на ці питання та багато інших, розкриваючи науку кохання. Авторка занурюється в еволюційну історію кохання, пояснюючи, як гормони, нейрони та генетика формують наші симпатії та сексуальний потяг. За допомогою наукових даних, гумору та культурних спостережень авторка ділиться знаннями про те, чому ми закохуємося в певних людей і чому одні стосунки процвітають, а інші — згасають.
Це не просто книжка про любов, а справжня подорож у глибини людських емоцій, де наука стає ключем до розуміння наших взаємин.
Публікуємо уривок.
Хімічні складові кохання
Окситоцин має багато назв: «гормон кохання», «гормон поцілунків», «гормон обіймів», «гормон пестощів», «гормон народження», «гормон грудного вигодовування», «гормон оргазму» та «соціальний гормон» — він виділяється в усіх цих ситуаціях. Окситоцин — це нейропептид, який використовується як нейрохімікат, речовина, що передає повідомлення як між клітинами мозку, так і між ними та іншими клітинами організму. Він виробляється в гіпоталамусі — невеликій структурі розміром з мигдаль, яка відповідає за регуляцію емоцій, голоду, спраги, температури тіла, серцевої діяльності, стресу та сексуальної поведінки. Коли окситоцин виробився в гіпоталамусі, він виділяється в кров з гіпофіза, який відповідає за регулювання кількості гормонів після того, як їх виробив гіпоталамус.
Окситоцин виділяється щоразу, коли ми перебуваємо в компанії людей, з якими відчуваємо зв’язок: коли ми дивимося одне одному у вічі, посміхаємося і сміємося, обіймаємося та цілуємося, пестимося й кохаємося; коли нам роблять компліменти та коли нас слухають (емпатія); коли нам кажуть, що все буде добре, і коли ми слухаємо музику. Навіть коли ми турбуємося про домашнього улюбленця, ми з нашим пухнастим компаньйоном виділяємо окситоцин майже однаково.
Дивовижно, але вироблення окситоцину (та його різновидів) відбувалося впродовж 700 мільйонів років еволюції в цілого ряду істот — від черв’яків до ссавців. Високий рівень цього «гормону» виділяється під час народження, вагітності та нересту, й у ссавців змушує матку скорочуватися. (У черв’яків його еквівалент називається «антиміцин» — окситоциноподібний пептид, який стимулює відкладання яєць). У ссавців окситоцин також відіграє важливу роль у грудному вигодовуванні: контакт із соском стимулює секрецію окситоцину, у результаті чого вивідні протоки молочних залоз скорочуються. Високий рівень окситоцину під час пологів і грудного вигодовування робить зв’язок між матір’ю та її нащадками одним з найміцніших у природі. У ході еволюції вироблення окситоцину вдосконалювалося, досягнувши свого піку в ссавців, найбільш соціалізованого класу в тваринному царстві. Коли зграї, стада чи групи шимпанзе, зебр, буйволів, овець або людей разом пересуваються з місця на місце, вони виділяють окситоцин.
Окситоцин — це спільна ниточка, яка пов’язує всю нашу любов у житті: до партнерів, дітей, членів сім’ї, друзів і, як нам уже відомо, навіть до тварин. Ось чому ми використовуємо одне й те саме слово — любов — для опису різноманітних почуттів, які можемо відчувати до інших. Почуття, які викликає окситоцин, — це емпатія, прив’язаність, прихильність, довіра, спокій, безпека та сексуальне збудження (залежно від контексту). Окситоцин також зменшує відчуття стресу й тривоги, оскільки активує заспокійливу дію нервової системи (через блукаючий нерв), яка запускає реакцію організму «розслабитися, змиритися та полюбити», що так само пригнічує симпатичну нервову систему, яка активує залежну від кортизолу реакцію «битися, утікати або завмерти» (через гормони стресу). Щодня протягом нашого життя ці дві системи перебувають у постійній боротьбі, а дружба та любов людей, які нас оточують, допомагають нам розслабитися й упоратися з тиском і стресом, із якими ми стикаємося. Еволюційно наші давні предки покладалися на стресову реакцію, щоб полювати, боротися й знищувати ворогів, а на реакцію релаксації внаслідок дії окситоцину, — щоб зміцнювати свої соціальні та романтичні зв’язки, розмножуватися й будувати міцні спільноти.
Щоб ми пам’ятали про тих, хто робить нам добро, дає нам відчуття безпеки та заспокоює нас, окситоцин негайно запускає вивільнення дофаміну — нейромедіатору задоволення, навчання й мотивації. Щоразу, коли ми перебуваємо з коханою людиною, ця сполука задоволення поєднується з так званим гормоном кохання, відтак задовольняються певні потреби, унаслідок чого у нас може розвинутися залежність від нашого кохання до неї або до кохання загалом. Таким чином, ми можемо виявити, що шукаємо когось, кого можна покохати, щоб відчувати себе в безпеці та спокої, а життя без кохання видається нам безглуздим.
Утім, як ми вже зазначали, крім приємних відчуттів безпеки й розслаблення, роль емоцій загалом полягає в тому, щоб змінювати нашу поведінку та мотивувати нас до дії. Окситоцин, по суті, змушує нас поступитися своїми егоїстичними інтересами заради когось іншого і принаймні в поведінковому сенсі це і є справжнє значення кохання. Коли ми кохаємо, то ставимо потреби інших вище за власні та готові ділитися своїми ресурсами. Така поведінка не є для нас природною, адже ми всі егоїстичні істоти, які мають дбати лише про себе. Окситоцин змушує нас робити неймовірне: думати про потреби іншої сторони, а іноді навіть ставити їх вище за власні.
Як саме це відповідає інтересам наших генів? Чому я повинен відмовлятися від того, що маю, заради інших? Яка еволюційна логіка кохання?
Ми вже говорили про те, як під час пологів виробляється найбільша в природі доза окситоцину. Найбільша жертва приноситься заради наших дітей, нащадків, які передадуть наші гени в майбутнє. Так само еволюційно доцільно любити й жертвувати собою заради членів сім’ї, таких як наші рідні та двоюрідні брати й сестри, зважаючи на їхню генетичну спорідненість із нами.
Однак, мабуть, найскладніше та найзаплутаніше кохання — це кохання у довготривалих стосунках. Тут ми бачимо дивовижну спробу двох незнайомців, без попередньої генетичної спорідненості, створити міцний окситоциновий зв’язок, який характеризується жертовністю і віддачею, у надії, що це триватиме все життя. Загалом метою довготривалих стосунків і союзу між статями є насамперед розмноження й виховання потомства. Самиці та самці всіх видів на планеті щодня шукають одне одного з метою встановлення короткочасної або довготривалої прив’язаності, щоб передати свої гени наступному поколінню.
Але який тоді зв’язок між сексом і коханням? Скільки окситоцину запрограмовані виробляти самці та самиці різних видів, щоб передати свої гени наступному поколінню? Коли перевагою є випадковий секс із випадковим партнером, а коли бажанішими є довготривалі стосунки? Гени віддають перевагу полігамії (кільком партнерам) чи моногамії (одному партнеру на все життя)? За яких умов формується моногамія, і ми, люди, за своєю природою є моногамними чи полігамними істотами?
Попри всі пісні, історії, п’єси та фільми про кохання, ми, люди, не вигадували його. Кохання й речовини, з яких воно формується, існують на Землі вже мільйони років еволюції. Ми також не єдині, хто кохається та виробляє окситоцин не лише з репродуктивною метою. Карликові шимпанзе (або мавпи бонобо), як і ми, також кохаються заради розваги, релаксації та зміцнення соціальних зв’язків у групі.
