Меланія, Кирило, Богдан і Орест не дожили до свого першого дня народження, але їхні родини святкують його щороку: з тортом, свічкою й подарунками. Мами Анастасія, Ірина, Альона й Олена бережуть пам’ять про своїх дітей значно довше, ніж мали змогу бути поруч із ними.
Кожна з жінок знайшла підтримку в громадській організації «Опіка Ангела», а згодом долучилася допомагати тим, хто пережив досвід втрати. Нині вони своїм прикладом доводять, що горювати можна через любов, а не лише через біль.
Напередодні 15 жовтня, Дня пам’яті дітей, які пішли передчасно, чотири мами розповіли DIVOCHE.MEDIA свої історії втрати, підтримки й життя після.
Анастасія: «Любов не минає»
Комунікаційній менеджерці «Опіки Ангела» Анастасії Махнюк було 22 роки, коли вона втратила першу вагітність на ранньому терміні. Після цього вони з чоловіком довго відкладали планування дитини. Наважилися вже після початку повномасштабної війни: у 2023 році 29-річна Анастасія дізналася про вагітність.
Пара чекала на дівчинку й вже фантазувала про їхнє спільне майбутнє. Анастасія купила курс для вагітних, готувалася до природних пологів. На другому скринінгу лікарі повідомили, що розвиток плода не відповідає терміну. Через два місяці поставили «синдром затримки росту плода» й порадили госпіталізацію, щоб виявити причину.
У лікарню Анастасія лягла в середу, у вихідні навіть думала проситися додому, в п’ятницю ще відповідала в робочих чатах, проте почувалася зле. Коли жінка сіла поснідати у палаті, раптом увірвалася завідувачка відділення: «Будемо робити кесарів розтин. Можливо, в нас є ще час врятувати дитину».
Дівчинка Меланія народилася на 29-му тижні. Її вага становила 650 грамів.
«Мені складно було уявити, що бувають такі маленькі діти. Це як дві пачки масла. Спочатку не могла повірити, що вже стала мамою, у мене було відчуття, що моя вагітність має продовжуватися», — згадує Анастасія.
Причиною передчасних пологів виявився так званий інфаркт плаценти: через утворення тромбів до дитини перестали надходити кров і кисень. У Меланії стався тяжкий крововилив. Лікарі були небагатослівні, слова «смерть» ніхто не казав. До палати зайшла психологиня перинатального центру, яка сказала: «Ви вже стали мамою та можете робити все, що роблять мами». Анастасія роздратувалася, їй здавалося, що психологиня наплела банальностей. Але саме ця розмова згодом стала для неї опорою.
«Щоразу ми з чоловіком співали Меланії куплет колискової. Читали казки, співали, що ми три серця, які роздають любов, як вайфай: навіть коли не поруч — завжди разом», — говорить Анастасія.
Меланія прожила 20 днів. Її не стало 25 серпня о 06:50. Про смерть доньки батьки дізналися з ранкового телефонного дзвінка. Напередодні психологиня попросила їх подумати, що вони робитимуть, якщо станеться найгірше. Це допомогло в найважчу мить.
«Ми шукали маленьку білу труну й хрест, але все здавалося занадто грубим для такого маленького янголятка. До моргу зайти не змогла: боялася, що біль мене розірве. Чоловік пішов зі свекрухою всередину й виніс цю маленьку домовинку вже закритою. На кладовищі я обіймала її… Коли священник казав, що Бог ще може дати нам дітей, це звучало недоречно. Адже я плакала за дівчинкою з конкретним ім’ям та конкретною зовнішністю», — згадує Анастасія.
Після похорону вони з чоловіком повернулися додому, але, коли рідні розійшлися, знову поїхали на цвинтар. Там плакали й співали Меланії колискову. Чоловік сказав: «Я не думав, що ми змінимо реанімацію на цвинтар».
Анастасія долучилася до груп підтримки «Опіки Ангела», де познайомилася з ведучими, які пережили втрату дитини понад 8–10 років тому. Вони говорили про своїх дітей зі світлим сумом. Для Анастасії, яка боялася, що біль назавжди залишиться таким нестерпним, це стало надією: з горем можна навчитися жити, зберігаючи пам’ять про дитину. На одній із зустрічей вона познайомилася з мамою, яка розповідала про померлого сина з великою любов’ю. Це стало поворотним моментом.
«Горювати можна не лише через страждання, а можна через зв’язок, можна через любов. Любов не минає», — ділиться Анастасія.
Жінка зробила фотокнигу, замовила сімейний портрет, на якому Меланія зображена з крильцями на руках у мами. Вдома облаштували куточок пам’яті донечки. Щороку родина святкує її день народження з іменним бенто-тортом, адже вважає, що день народження важливіший за день смерті.
Рік тому в Анастасії народився син Яків. Вагітність була непростою, але лікарям вдалося встановити причину втрати Меланії: антифосфоліпідний синдром — аутоімунний розлад, що підвищує ризик утворення тромбів.
Нині Анастасія працює комунікаційницею «Опіки Ангела», а раніше також проводила групи підтримки. Вона нагадує собі та іншим мамам: «Усередині вас є не лише біль, а й любов. Любов не закінчується, навіть коли закінчується життя, тому ми й далі можемо бути мамами своїм янголам».
Поради Анастасії батькам, які втратили дитину:
- Ви можете бути мамою і татом своїй дитині, навіть якщо вона вже пішла. Любов нікуди не зникає.
- Сльози мають дно. Зараз у це важко повірити, але довіртеся: так буде.
- Біль не потрібно берегти, щоб зберегти зв’язок із дитиною. Зв’язок живе в любові.
- Не соромтеся злості, образ і роздратування. Треба визнавати й проживати будь-які свої емоції.
- Якщо можете, не поспішайте з рішенням про поховання й прощання. Подумайте, як ви хочете це зробити і як потім хочете пам’ятати свою дитину.
- Шукайте людей, які пережили схоже. Групи підтримки «рівний рівному» дають відчуття, що ви не самі, й можуть додати віри, що і ви впораєтеся.
- Створіть ритуали пам’яті: куточок, свічку, фотокнигу, традицію на день народження.
- Якщо виникають думки, що жити не варто, не залишайтеся з цим наодинці. Скажіть близьким або зверніться до фахівця.
Ірина: «Я мама двох»
Фахівчиня з психічного здоров’я в «Опіці Ангела» Ірина Макарук народила старшу доньку Софію у 28 років. На другу вагітність вони з чоловіком наважилися лише через десять років. Софія дуже просила братика чи сестричку, але завагітніти не вдавалося майже півтора року. Коли тест нарешті показав дві смужки, родина була щаслива.
До 13-го тижня вагітність минала добре, а потім почалася кровотеча. Лікарі виявили гематому, і наступні одинадцять тижнів Ірина майже постійно перебувала в лікарнях.
«Лікарі не виключали генетичних відхилень, казали, що так буває. На УЗД усе було добре, малюк випереджав темпи розвитку. Ми з чоловіком тоді вирішили: що б не було із сином, ми приймемо свою дитину такою, якою вона є. Я була в лікарні, чоловікові в цей час було нелегко: робота, дім, донечка й щоденні візити до мене в палату», — згадує Ірина.
У цей непростий час жінка особливо потребувала підтримки та чуйного ставлення. Проте під час лікування їй траплялися й лікарі, яким бракувало емпатії.
Через кілька днів після виписки вона знову відчула біль у животі й повернулася до перинатального центру. За тиждень відійшли води. Лікарі повідомили, що ситуація критична, під загрозою також здоров’я Ірини, тому необхідно провести кесарів розтин.
Від почутого вона не могла вимовити ні слова, збилося дихання. Молода анестезіологиня допомогла їй заспокоїтися. Запросили також психолога, але на той момент Ірина не мала сил говорити.
«Другого жовтня народився наш син Кирило — 700 грамів і 32 сантиметри. Чоловік зробив для мене його фотографію: такий маленький, гарненький, схожий на тата. Я лежала після операції й читала історії про те, як виходжують діток із маленькою вагою. Ці історії давали мені надію», — згадує жінка.
У Кирила виявили рідкісну вроджену патологію — атрезію стравоходу. Діагностувати під час УЗД її не вдалося, а дитина була надто маленькою для операції. Через два дні після народження, 4 жовтня, Кирило помер.
«Іноді я думаю: чи було б легше, якби я втратила його на ранньому терміні й не встигла з ним познайомитися? Можливо. Але чи хотіла б я цього? Напевно, ні. Попри все, що довелося пережити, я вдячна за можливість побачити нашого сина, познайомитися з ним, і за ті два дні, які він був із нами», — говорить Ірина.
Кирила кремували. Вдома родина облаштувала куточок пам’яті, де зберігають його прах, малюнки старшої сестри для братика й листи від мами.
Ірина зізнається, що після втрати особливо болючим було мовчання друзів. Вона розуміє, що люди можуть не знати, як підтримати, або боятися завдати ще більшого болю. Але їй хотілося говорити про Кирила, розповідати, яким він був, і відчувати, що близькі теж пам’ятають її сина.
«Через рік, у річницю його тихого дня народження, ми зібрали друзів на вечерю пам’яті Кирила. Я говорила про нього: розповідала, яким він був, на кого схожий. Це був його день, і мені хотілося розділити пам’ять про нього з близькими. У той вечір поруч із болем були любов і тепло», — згадує Ірина.
Про групи підтримки «Опіки Ангела» Ірина дізналася з інстаграму. Пройшла восьмитижневу програму, де познайомилася з Анастасією та Альоною, які теж пережили втрату дітей. Згодом сама стала ведучою груп підтримки.
Ірина давно мріяла стати психологинею, але все ніяк не складалося. Після втрати сина вирішила вступити до магістратури з психології. Півтора року поєднувала навчання з веденням груп підтримки, згодом стала кризовою консультанткою, а тепер знову веде групу. Для неї це частина посттравматичного зростання та спосіб зберігати пам’ять про сина.
З кожного нового міста Софійка привозить ангеликів для братика. На день народження Кирила родина купує бенто-торт, ставить свічку, яку Софія задуває. А ще в них є сімейний портрет, на якому всі разом, а маленький Кирило — на руках, із крильцями янгола.
Поради Ірини батькам, які втратили дитину:
- Ваше горе справжнє, навіть якщо дитина прожила мало чи не народилась. Ви мама чи тато, і це однозначно.
- Будь-які емоції нормальні: злість, ненависть до вагітних, тригери. З часом ці переживання можуть змінюватися й ставати менш гострими.
- Горе індивідуальне. Навіть у межах однієї родини люди можуть переживати горе по-різному. Не порівнюйте себе.
- Ізоляція, коли ви не хочете нікого бачити, теж нормальна. Але коли відчуєте потребу, розповідайте про дитину, просіть, щоб запитували.
- Якщо поруч діти, з ними краще говорити чесно й просто. Слова «полетів на небо» без пояснення можуть ускладнити усвідомлення втрати.
- Створіть ритуали пам’яті: куточок, коробочку пам’яті, листи, ангеликів із нових місць, день пам’яті з друзями.
- Не поспішайте «витягувати» себе з горя. Рухайтеся маленькими кроками, у власному темпі.
- Групи підтримки дають безпечний простір, де не треба боятися, що про вас подумають.
Альона: «Богдан дав мені крила»
Обидві дитини Альони Оперчук народилися завдяки ЕКЗ шляхом кесаревого розтину. Тож вагітність, про яку жінка дізналася в Норвегії, куди виїхала з дітьми через війну, стала несподіванкою. Вона також непокоїлася через ризики, адже після попереднього кесаревого розтину минув лише рік.
Вагітність від початку була тривожною. Коли з’явилися кров’янисті виділення, норвезькі лікарі запевняли, що все нормально. На 12-му тижні сказали, що виходять «старі місячні»: перекладачка також дивилася на Альону шоковано й перепитувала в лікарів, чи правильно зрозуміла переклад.
Згодом сім’я повернулася в Україну. На 23-му тижні Альона почала скаржитися на біль у животі, але лікар діагностував кишкову коліку. За кілька тижнів почалися передчасні пологи. У перинатальному центрі Альоні поставили крапельницю, щоб їх зупинити, проте вона народила просто під нею.
Під час пологів поруч була сусідка по палаті, яка тримала Альону за руку й повторювала: «Це Богом дана дитина, це твій Богданчик». Чоловік приїхав уже після народження сина.
Альона не знала, як би хотіла назвати сина, страх перекривав радість, але, говорячи з чоловіком у палаті, якось само вирвалось: «Хай буде Богдан!» Це ім’я асоціювалося в неї із сильним, здоровим чоловіком.
Їхній Богдан народився 10 травня на терміні 25 тижнів і п’ять днів — він важив 990 грамів. Після пологів з’ясувалося: пуповина не трималася плаценти й відірвалася під час народження дитини. Лікарка казала, що за весь її досвід це ледь не вперше. Далі були 147 днів реанімації у двох найкращих дитячих лікарнях.
«Лікарі нам сказали: “Перші 21 день не питайте про прогнози, просто вірте і живіть сьогоденням”. На 30-й день я вже нічого й не питала. Просто ми їздили в лікарню щодня, не чекали ні хорошого, ні поганого, бо дитина, яка вчора ще дихала сама, сьогодні могла опинитися на апараті», — каже Альона.
Потім були дні, коли Богдан набрав перші десять грамів. Щоб дійти до кілограма, знадобився місяць. Альона залишала в кювезі пелюшки зі своїм запахом, щоб син відчував, що мама поруч. Вона годувала його, купала, читала книжки, приносила іграшки. Зняла на відео першу усмішку й бачила, як він уперше перевернувся.
Хлопчик поступово набирав вагу й міцнішав, але постійно потребував кисневої підтримки. Двічі родина готувалася до виписки. Альона прала й прасувала дитячі речі, придбала ліжечко та візочок для двійні, адже Поліні було лише півтора року. Проте щоразу напередодні виписки стан Богдана погіршувався.
Альона жила двома життями: вдома й у реанімації. Вранці — садочок, няня, продукти, прання, потім дорога до сина. Інколи санітарка залишала їй борщ, який Альона їла навіть холодним. Бувало, це була її єдина їжа за день.
Завідувач відділення нагадував мамам: «Оплакувати свій стан можна, дитину оплакувати забороняю. Дитина жива, бореться. Прийдіть на п’ять хвилин пізніше, але випийте кави, поїжте, поспіть».
Богдана постійно рятували: була операція на очах, обстеження, аналізи, обстеження, аналізи — і так, здавалось, нескінченно. Після 132 днів в одній лікарні Богдана перевели до іншої, де було краще обладнання для обстежень. Альона не встигла ще раз потримати його на руках перед переїздом. У новій лікарні стан хлопчика погіршився, він впав у кому.
Альона вже не стримувала сліз біля сина й пообіцяла йому: «Я тебе ще візьму на ручки». Продовжувала приносити пелюшки зі своїм запахом, читала вже не казки, а молитви. Приносила чорнобривці й лаванду, щоб познайомити Богдана з навколишнім світом, і маленького сірого зайчика, якого зв’язала для нього.
Ці запахи через роки тримають зв’язок із сином. Альоні дарують мішечки з лавандою подруги, які хочуть підтримати та намагаються таким подарунком сказати: «Я теж його пам’ятаю».
Останні три дні лікарі вже знали, що мозок Богдана не проявляє активності. Відмовили всі органи, крім серця. Поруч з Альоною була перинатальна психологиня Наталя, яка підтримувала її в ці дні. Звук медичних моніторів Альона пам’ятає досі. Одного дня він стих — Богдан помер.
Альона дізналася, що має право на прощання із сином, і наполягла на ньому, хоча її намагалися відмовити. Прощання організували в невеликому приміщенні за ширмою. Загорнутого в плед Богдана вона нарешті змогла потримати на руках.
«Я попросила в чоловіка 40 днів: “Не чіпай мене, поки його душа на цій землі”. Вдягалась і йшла з дому, ходила до озера, плакала, розмовляла з Богданом, зустрічала знайомих, які питали: “Як ти?” Було нестерпно боляче, ніби вирвали серце. Казала: “Я люблю тебе”. Це стало мантрою, яка давала світло у темряві», — згадує жінка.
Богдана кремували. Спочатку урна стояла вдома, а згодом сім’я поховала його на батьківщині Альони, у Хмельницькій області. Двічі на рік вони їздять туди всі разом.
Найкраща підтримка, за словами Альони, — це діяти без зайвих слів. Сусідка сказала: «Я не знаю, що тобі казати, але можу посидіти з дітьми». Допомагає й просте питання: «Чи ти їв?» Найгірше, коли говорять: «У тебе ж є діти, не думай про це», і коли мовчать із наміром уникнути розмови.
Через пів року після втрати Альона з чоловіком звернулися до репродуктолога. Якось лікарка сказала: «Ви прийшли за другим Богданчиком». Альона відповіла: «Це Остап». Вона не хотіла, щоб на молодшого сина лягла вага двох життів. Богдан прожив своє життя, а Остап живе своє.
Нині Остапу півтора року. Дітей, народжених після пережитої втрати, за аналогією з веселкою, яка з’являється після зливи, називають веселковими.
Допомогу Альона шукала сама. Понад рік відвідувала групи підтримки «Опіки Ангела», пройшла восьмикрокову програму проживання горя та продовжила психотерапію. Згодом пройшла навчання й тепер веде групу «Веселка» для жінок, які вагітні або планують вагітність після втрати дитини.
«Набагато легше вигрібати разом, — каже Альона. — Я не була б тією мамою, яка є зараз для земних дітей. І я б не обрала іншого життя! Адже народження Богдана дало так багато любові, яка окриляє».
Поради Альони батькам, які втратили дитину:
- Не тікайте від горя. Дайте йому час і місце: хай це буде пів години на день, щоб плакати, кричати, бити подушку.
- Коли час на горювання завершується, дбайте про тіло: тепла вода, чай, тепла їжа. Починайте з маленьких кроків, поступово завдання ставатимуть більшими.
- Горе схоже на рану, яка кровоточить. Їй треба дати час загоїтись, а не поспішно «рятувати». Час не лікує — лікують люди, але час теж потрібен.
- Не поспішайте в наступну вагітність, не проживши втрату — вона може стати дуже тривожною.
- Створіть ритуали. Запахи тримають пам’ять на підсвідомому рівні: кава з лавандовим сиропом, пелюшка, іграшка, квіти.
- Якщо старша дитина ставить запитання, відповідайте. Горе дитини не закінчується за один раз, воно повертається з віком, коли з’являється довгострокова пам’ять.
- Не кажіть собі: «Не думай про це». Скажіть: «Я люблю тебе». Це допомагає у найболючіші моменти.
- Якщо хочеться писати — пишіть. Якщо хочеться 40 днів побути наодинці — попросіть їх у близьких.
- Звертайтесь по допомогу: терапія, групи «рівний рівному», спільнота людей, які пройшли те саме.
Олена: «Мамо, давай зайдемо до Ореста»
Іноді донька Олени каже: «Мамо, давай зайдемо до Ореста». Для їхньої сім’ї це не дивна фраза і не болюча тема, яку треба оминати. Це спосіб пам’ятати, що Орест був і залишається частиною родини.
Олена Мартен понад 15 років працює в гуманітарному секторі в міжнародних організаціях. З чоловіком-швейцарцем і доньками Мією та Люсі вона жила в Руанді, коли дізналася про третю вагітність. Спочатку все минало без ускладнень, проте на 30-му тижні лікарі виявили ознаки серйозних проблем у дитини.
«Це був той момент, коли ти чекаєш, що все буде добре, й раптом чуєш новини, до яких не можеш бути готовою», — згадує Олена.
У Руанді не було достатнього обладнання чи вузьких спеціалістів, тож сім’я повернулася до Швейцарії. Наступні тижні були наповнені обстеженнями, УЗД, очікуванням і невизначеністю. Лікарі спостерігали за станом дитини й намагалися зрозуміти, чи можливо допомогти.
На 33-му тижні Олена прийшла на огляд і дізналася, що пологи вже почалися. Орест народився 14 травня 2024 року. Його стан виявився несумісним із життям, і за кілька годин хлопчик помер. За цей короткий час батьки встигли побути із сином, потримати його на руках і попрощатися.
Про ті години Олена згадує з вдячністю до медиків. Лікарі та акушерка пояснювали, підтримували й не поспішали, даючи батькам стільки часу із сином, скільки їм було потрібно.
«Акушерка була з нами весь час. Вона піклувалася і про нашого сина, і про нас із чоловіком», — каже жінка.
Батькам пояснили, що вони можуть тримати дитину на руках, одягнути її, зробити фотографії та зберегти речі на пам’ять. Для Ореста зробили відбитки ручок і ніжок, дали бірочку новонародженого та запропонували одяг.
«У нас не було ретравматизації. Найстрашніше вже сталося, але медична система не додала до нього ще більше болю. Навпаки — нам дали можливість бути батьками нашого сина в той короткий час, який у нас був», — додає Олена.
Наступного ранку до родини прийшла психологиня, яка супроводжувала їх раніше. Одним із найважчих питань було, як розповісти старшій доньці про смерть брата. Психологиня порадила говорити чесно, простими словами, відповідно до віку дитини, не вигадуючи історій про те, що братик «заснув» або «пішов».
Світ за межами лікарні виявився іншим. «У мене було відчуття, що люди просто зникають. Не знають, як бути поруч, і тому роблять вигляд, що нічого не сталося», — згадує жінка.
Дехто намагався втішити її словами «ти потрібна своїм дітям» або «треба жити далі». Але Олені було важливо, щоб у ній бачили не лише маму двох доньок, а й маму Ореста — жінку, яка щойно народила й втратила сина.
Вона також помітила, що горе її чоловіка майже залишалося непоміченим: «Якщо я була невидима, то він узагалі наче й не існував. Він був додатком до мене. Але він теж втратив сина. Він також був татом Ореста».
Саме тому Олена наголошує на важливості підтримки не лише мам, а й тат, дітей та всієї родини. Адже втрата не зникає з історії сім’ї, а змінює її.
Сьогодні Орест залишається частиною життя родини. Доньки знають, що в них є брат, говорять про нього й пам’ятають. І фраза «Мамо, давай зайдемо до Ореста» для Олени означає, що її син не став невидимим.
Щороку 14 травня родина святкує день народження Ореста. Печуть торт і задувають свічки: у перший рік одну, у другий — дві. Намагаються провести цей день разом, без звичних справ, роботи та школи. Дівчата малюють братові малюнки. Минулого року Мія сама зробила для нього альбом: наклеїла багато сердечок і кілька разів написала його ім’я. Частину малюнків родина відносить на могилу, решту зберігає у скриньці пам’яті.
Після втрати Олена шукала людей, з якими могла б говорити про сина. Так вона знайшла «Опіку Ангела», записалася на консультацію та до групи підтримки. Там не потрібно було добирати слова, боячись завдати комусь болю, а її материнство визнавали. Понад рік Олена щомісяця відвідувала зустрічі. Згодом стала волонтеркою організації, почала допомагати з фандрейзингом і партнерствами. Цього року пройшла навчання й у травні вперше провела групу підтримки як ведуча.
«Ви маєте право на всі свої емоції. Ви — мами, і ваші партнери — тати, незалежно від того, що дитини немає поруч. Ви самі вирішуєте, як і кому розповідати про свою дитину. І коли ви усміхаєтеся, це не стирає ні вашої пам’яті, ні любові, ні втрати», — говорить Олена.
Вона хоче, щоб про «Опіку Ангела» знали більше, а стигма навколо перинатальної втрати поступово слабшала. Адже дитина, яка прожила кілька годин, кілька днів або померла ще до народження, не стає менш важливою для своєї родини.
«Підтримка потрібна завжди. Що більше ми визнаємо та говоримо про втрату, то більше це сприяє формуванню суспільної підтримки й бажанню допомогти», — наголошує Олена.
Поради Олени батькам, які втратили дитину:
- Ви мама і тато, і ваше батьківство не стирається. Ви самі вирішуєте, що, кому і як розповідати про дитину.
- Усі почуття нормальні: і сльози, й усмішка. Горе та радість можуть іти поруч. Усмішка не означає, що ви забули.
- Якщо є можливість, попросіть у лікарні час із дитиною, відбитки, фото, бірочку, одяг. Ці речі згодом стають скарбом.
- Якщо вам важливо, щоб було місце, куди можна прийти, подумайте про поховання. Для дітей це місце може стати природною частиною життя.
- Старшим дітям говоріть чесно, без «заснув». Не бійтеся звернутися по пораду до психолога.
- Не ховайте горе глибоко. Шукайте людей, з якими можна його розділити: терапія, групи «рівний рівному».
- Робіть маленькі ритуали: торт на день народження, небо пам’яті, запах, річ.
- Не поспішайте в наступну вагітність, не проживши втрату.
- Не забувайте про партнера: його горе теж потребує уваги, ви можете горювати по-різному.
Де шукати підтримку після втрати дитини
ГО «Опіка Ангела» — організація, створена батьками, які пережили втрату дітей, аби підтримувати інші родини з подібним досвідом. Із 2018 року вона розвиває в Україні систему допомоги після перинатальної втрати. Більшість послуг організації безкоштовні.
«Опіка Ангела» пропонує кілька форматів підтримки:
- Групи підтримки — щомісячні онлайн-зустрічі за принципом «рівний рівному». Їх проводять батьки, які самі пережили втрату та пройшли спеціальне навчання. Є окремі групи для різних типів перинатальних втрат, а також для жінок, які вагітні або планують вагітність після втрати дитини. Долучитися можна незалежно від того, скільки часу минуло.
- Професійна психологічна допомога — консультації психологів і травматерапевтів, які працюють із репродуктивним горем.
- Програми самодопомоги — зокрема, онлайн-програма «Бути батьками Ангела», що охоплює десять тем і містить вправи для проживання втрати та роботи зі складними емоціями.
Організація також створила віртуальний меморіальний простір «Небо пам’яті», де батьки та близькі можуть запалити символічну зірочку на честь дитини, яка померла.
Актуальний розклад груп підтримки, інформацію про консультації та інші корисні матеріали можна знайти на сайті «Опіки Ангела».
