Як і її мистецтво, Мерилін Монро була сповнена парадоксів: вона була водночас могутньою зіркою та беззахисною дитиною; радісною, зухвалою дівчиною-святом та людиною з глибокою духовністю; чудовою подругою і водночас нарцисисткою; «дурненькою білявкою» та інтелектуалкою. Жоден з її попередніх біографів не помічав — тим більше не намагався аналізувати — більшість цих граней її особистості. Американській історикині, професорці Університету Південної Каліфорнії Лоїс Беннер це вдалося.
Це не просто ще одна книга, що повторює вже відомі факти. Як одна із засновниць жіночої історії як академічної дисципліни, Беннер розкриває Монро так, як це може зробити лише справжній історик та біограф. Репутація Беннер відкрила перед нею унікальні можливості: вона отримала доступ до близьких Мерилін, які раніше не спілкувалися з біографами, а також до приватних матеріалів, які раніше залишалися непоміченими або неправильно трактувалися.
«Мерилін. Пристрасть і парадокс» вийшла у видавництві «Фабула», публікуємо уривок.
Розділ 5
Штурм цитаделі, 1946–1951
…Станом на 1946 рік студія Twentieth Century Fox здобула першість серед голлівудських кінокомпаній, налічувала чотири тисячі співробітників, шістнадцять павільйонів та сімдесят п’ять фільмів у розробці. У центральних будівлях розміщувалися відділи гриму, реклами, гардеробу, фотографії та адміністрація. Утилітарність архітектури згладжували газони та пальми довкола. А от ділянка площею у триста акрів — нині тут розлігся сучасний район Сенчурі-Сіті — містила фентезійну країну, де розташовувалися знімальні майданчики легендарних фільмів студії Fox: як «оазиси» в «райських куточках», так і міста-привиди, гори та велике озеро. Це був край для прогулянок і мрій, край, де зливалися різні часи й місцевості, минуле та майбутнє Голлівуду.
Попри суперництво та напруженість, характерні для студій, у Fox відчувалася сімейна атмосфера. На обід усі заходили до їдальні, а охоронці біля воріт знали на ім’я майже кожного. Працівники грали в бейсбольній лізі та ставили аматорські вистави. Досвідчені кіномонтажники знали Гледіс і Грейс, а деякі навіть стрічали Мерилін, коли та була ще дитям. Вони вважали її членом своєї великої кінородини. Вони давали їй свою підтримку, іноді — акторські поради, яких вони навчилися з багаторічного досвіду на знімальних майданчиках. Мерилін потоваришувала з Гільдою, що працювала в гардеробній, і частенько навідувалася туди, щоб доторкнутись до шовків та атласу, відчути на дотик історію Голлівуду, якою вони просякнуті, й, огорнувшись в цю атмосферу, поринути у мрії. Мерилін знала вміст кожної шафи, як і те, хто і що вдягав у кожному фільмі. Навіть ставши зіркою, вона нерідко позичала одяг у відділі гардероба Fox, особливо нарядні сукні для прем’єр і вечірок.
***
Після того як Мерилін підписала контракт із Fox у серпні 1946 року, її долучили до контрактного пулу, який налічував вісімдесят молодих жінок і чоловіків, які також підписали контракти. Вони відвідували уроки акторської майстерності, співу та хореографії; час від часу виконували епізодичні ролі; позували для реклами та відвідували публічні заходи від імені студії. Але нагорі було місце лише для кількох обраних. Контрактні пули, які існували в більшості студій, були недорогим способом тримати під рукою групу вродливих молодих людей, щоб закривати потреби фільмів. Приблизно через рік більшість таких молодих акторів за контрактом покидали студію.
Упродовж свого першого року у Fox Мерилін не сиділа на місці. Вона ходила хвостиком за продюсерами, дивилася, як знімають фільми, спостерігала за роботою гримерів. Вона багато часу проводила у відділі реклами, жартувала з піарниками, завжди охоче позувала для спокусливих фотографій для преси. Коли ворота студії були зачинені, вона голосно свистіла і піарники її пропускали. За таку палку наполегливість вони навіть подарували їй свою нагороду «Вісімку», названу на честь однойменного новинного бюлетеня. Вона ніколи не пропускала уроки акторської майстерності та жодного разу не спізнилася. Бен Лайон назвав її «найсумліннішим молодим даруванням серед групи». Їй пощастило знятися у кількох сценах фільму «Скудда-у! Скудда-ей!» про життя родини і кількох мулів на ранчо, але згодом їх було вирізано. Та все ж через шість місяців, у лютому 1947 року, її контракт було продовжено.
У рекламних матеріалах про неї публіцисти Fox стверджували, що запримітили майбутню зірку, коли вона няньчила дітей керівника студії. Історія була абсурдною, але, можливо, її розглядали на роль інженю у комедії «Спритно влаштувався», де роль няні у літах зіграв веселий та чуйний Кліфтон Вебб. Для Мерилін ролі у фільмі таки не знайшлося, але вона познайомилася з Веббом на знімальному майданчику, поки влітку кипіла робота над кінострічкою, й затоваришувала з ним. Їм подобався гумор одне одного; обоє полюбляли дотепні та гострослівні жарти. Ще одним полегшенням для Мерилін було й те, що Вебб був гомосексуалом і не намагався клеїтись до неї. Натомість він, як уже знана зірка кіностудії Fox, усіма силами сприяв її кар’єрі.
А тоді їй випала щаслива нагода. У червні її відправили вчитися акторської майстерності до Actors’ Laboratory («Акторській лабораторії») в Голлівуді, однієї з найкращих акторських шкіл країни, що мала у своєму складі ще й відомий театр, на сцені якого професійні актори могли продемонструвати свої таланти. «Акторська лабораторія» була заснована 1941 року групою бродвейських акторів, які, спокушені високими зарплатами, подалися зніматись у фільмах, але прагнули мати місце, щоб подалі від студійної комерціалізації практикувати свою театральну майстерність. Деякі з них, як-от Фібі Бренд і Морріс Карновскі, приїхали з Нью-Йорка з театрального колективу Group Theatre («Груп-Театр»), заснованого в 1930-х роках театральними діячами з лівими поглядами для постановки п’єс про робітничий клас. Їхнім головним драматургом був Кліффорд Одетс.
Учасники «Груп-Театру» зокрема вивчали техніку Костянтина Станіславського з Московського художнього театру, якого вважають засновником сучасної акторської гри. Класична акторська гра — наприклад, у виконанні Сари Бернар — засновувалася на описаних у посібниках фіксованих жестах і виразах обличчя, які виконували надто виразно. Сьогодні ми б назвали це «переграванням». Станіславський віддавав перевагу більш витонченому, реалістичному стилю, який допускав індивідуальну інтерпретацію. Він заохочував акторів створювати власну версію персонажів, яких вони грали, намагаючись осягнути їхню психіку та спогади минулих подій, що так чи так впливають на цих персонажів.
Великі вчителі акторської майстерності ХХ століття, зокрема Михайло Чехов і Лі Страсберг, ґрунтували свої підходи на ідеях Станіславського. (Згодом Мерилін навчалася і у Чехова, і у Страсберга.) Чехов, племінник драматурга Антона Чехова, навчався у Станіславського в Москві, але відкинув техніку спогадів свого наставника, зосередивши більшу увагу на інтуїції, уяві та містичному підході, за якого актори намагаються встановити духовний зв’язок із персонажем, щоб згодом проявити його у грі на сцені. Він заснував акторські школи в Англії та Новій Англії, а згодом, 1942 року, відкрив школу в Голлівуді. Страсберг, член «Груп-Театру», перш ніж 1951 року очолити нью-йоркську «Акторську студію», грав на сцені та викладав у Нью-Йорку. Він запозичив і вдосконалив техніку спогадів Станіславського, хоча чеховський містицизм відкидав.
«Акторська лабораторія» застосувала еклектичний підхід до акторської гри. Дотримуючись стандартної практики, її викладачі навчали студентів вправ для розслаблення, контролю над тілом і правильного дихання. Студенти також робили імпровізації. Наприклад, Фібі Бренд давала студентам завдання показати тілом і мімікою значення того чи того слова або, скажімо, що вони робили після того, як прокинулися. Також вони читали тексти та розігрували сцени із п’єс. Студенти ознайомилися з техніками Станіславського та Чехова, хоча вчителі ставилися до них доволі критично. Багато вчителів були соцреалістами з колективу «Груп-Театр», і їм не подобалася містика Чехова. Зокрема, вони применшували значущість роботи зі спогадами за системою Станіславського як способу створення персонажа, оскільки серед студентів «Лабораторії» були ветерани Другої світової війни — їхнє навчання оплачувалося державою,— які страждали від посттравматичного стресового розладу (у ті часи цей розлад називали «контузійним шоком») через жахливий бойовий досвід. Якби вони повністю розблокували свої спогади, то могли б схибнутись розумом. Викладачі «Лабораторії» намагалися цього уникнути.
У «Лабораторії» Мерилін навчилася акторської гри, а в театрі при школі змогла побачити захопливі постановки таких п’єс, як-от «Прокинься і співай» Одетса. «Тоді я вперше побачила, якою може бути справжня акторська гра у справжній драмі, і то мене неабияк вразило. Це було геть не схоже на “Скудда-у”». Завдяки своїм зв’язкам із Бродвеєм викладачі «Лабораторії» мали змогу запрошувати на лекції таких театральних світил, як Еліа Казана, коли ті були проїздом у Голлівуді. Мерилін стала сприймати Бродвей як мекку для акторів. Вона багато розмірковувала про «далеке-далеке місце під назвою Нью-Йорк, де актори й режисери заклопотані зовсім іншими речами, а не проводять цілий день сперечаючись про крупний план чи кут камери».
У школі Мерилін також познайомилася з афроамериканськими акторами: у ту расистську епоху «Лабораторія» була вкрай прогресивною і приймала студентів незалежно від кольору їхньої шкіри. Вона подружилася з Дороті Дендрідж, яку згодом охрестили «чорною Мерилін Монро», оскільки вона була чимось схожа на саму Мерилін. Через Дендрідж вона познайомилася з іншими темношкірими виконавцями, як-от Семмі Девісом-молодшим, і почала навчатись вокалу у Філа Мура, відомого джазового артиста та викладача, який тоді був ще й коханцем Дендрідж. У той самий час Мерилін закрутила роман із темношкірим чоловіком. Мерилін розповідала, що вони не зустрічалися на людях, адже були чимало налякані. «Я просто прокрадалася до його кімнати, поки ніхто не бачив. Ми подобалися одне одному. Але за таких умов це не могло тривати довго. Це було наче кохати когось, хто сидить у в’язниці».
Під час навчання в «Акторській лабораторії» вона познайомилася з впливовим колумністом Сідні Скольскі — чи то на знімальному майданчику Fox, чи то в крамниці-забігайлівці «Schwab’s», розташованій перед школою на бульварі Сансет. Скольскі був частим гостем у «Schwab’s», а за те, що власник беріг для нього вільним один зі столиків, він раз у раз згадував забігайлівку добрим словечком у своїй колонці. Студенти «Лабораторії» та актори-початківці також проводили чимало часу у «Schwab’s», оскільки їжа тут була дешевою, а завсідники могли «замовляти у кредит» і безплатно читати пресу. Як типовий ньюйорківець, Скольскі не водив автівки. В обмін на згадку у його колонці молоді актори, які мали автомобілі, підвозили його за потреби. У 1930-х він частенько згадував про тоді ще невідомих акторок, як-от Керол Ломбард і Бетті Ґрейбл, які згодом стали зірками. Мерилін мала автомобіль і любила їздити за кермом, тож приєдналася до групки «персональних водіїв» Сідні.
Засідаючи у «Schwab’s», студенти «Лабораторії» балакали не тільки про акторську майстерність, а й про політику. Мерилін дізналася про ліві погляди «Лабораторії» та антикомуністичний рух, який охопив країну. До 1947 року Голлівуд став основною мішенню Комісії з розслідування антиамериканської діяльності (КРАД), і студійних ліваків викликали до Вашингтона, щоб свідчити перед комісією про комунізм у кіногалузі. Щоб уникнути ув’язнення, їм доводилося «зливати» перед комісією імена комуністів, яких вони знали. Але навіть сам виклик до КРАДу для давання свідчень міг зруйнувати кар’єру. На той час Мерилін не дуже цікавилася політикою, натомість зосередилася на своїй акторській кар’єрі. Однак у неї було сильне почуття справедливості та чесної гри, вона ототожнювала себе з робітничим класом і вважала аутсайдеркою.
У серпні 1947 року Дерріл Занук не продовжив контракт Мерилін після перегляду результатів за перший рік, хоча на початку того ж серпня вона добре впоралася з маленькою роллю офіціантки у фільмі «Небезпечні роки» про неповнолітніх злочинців. На жаль для неї, то був малобюджетний і не дуже популярний фільм. Зануку і далі не подобалася її акторська гра, а в контрактному пулі білявок вистачало. Крім того, Мерилін не вразила викладачів «Акторської лабораторії». Фібі Бренд вважала її сором’язливою і невпевненою в собі, та не покладала на неї багато надій. Але Мерилін не здавалася. Після того як її звільнили з Fox, вона впала в глибоку депресію і тиждень пролежала в ліжку, однак узяла себе в руки — настав характерний для її моделі поведінки період енергійного піднесення після глибокої депресії. Вона продовжувала ходити до «Лабораторії» й сама оплачувала своє навчання. Невдовзі вона потрапила до невеличкого місцевого «Театру Блісс-Гейденів». Восени 1947 року вона зіграла кралечку-білявку у тривіальній комедії «Ми обираємо гламур». Ліла Блісс-Гейден, яка керувала театром, запам’ятала Мерилін як «милу молоду дівчину» зі скромним талантом, хоча у наступні роки вона зіграла ще у кількох її постановках.
Щоб утримувати себе, Мерилін продовжувала працювати моделлю і знайомилася з заможними чоловіками, які купували їй одяг та водили до ресторанів. Також вона не припиняла навідуватися до офісів продюсерів і згодом їй таки вдалося влаштуватися тимчасовою помічницею на одній зі студій. Актор Родді Макдавелл познайомився з нею на знімальному майданчику кіностудії Columbia, коли вона була «задавакою темпу»: показувала танцювальні кроки, які він мав відтворити на сцені. За увесь час кінознімань вона жодного разу з ним не заговорила. Коли він запитав когось, чому вона не розмовляє з ним, йому відповіли, що Мерилін не любить чоловіків, бо вони намагаються затягти її в ліжко. Однак надалі, щоб посприяти своїй кар’єрі, вона займалася сексом із впливовими чоловіками. Вона вдалася до легендарного «кастингу через ліжко», який був поширеним у 1950-х роках.
Протягом року, який вона провела у Fox за контрактом як акторка-початківиця, і навіть після того, як Занук випровадив її в серпні 1947 року, Мерилін розважала важливих іногородніх гостей, виконуючи роль ескорт-дівчини. Не всі акторки-контрактниці так робили. Меріон Маршалл і Феліс Інгерсолл Ерлі розповіли мені, що не мали жодного відношення до подібних справ, а Феліс зокрема додала, що не була такою амбіційною, як Мерилін. Однак Мерилін була ще тим ласим шматочком для чоловіків. Вона вже з’являлася майже оголеною у чоловічих журналах. Була розлучена, тож її вважали за сексуально обізнану та охочу до сексу, і вона не могла відпекатися від завзятих залицяльників, ніби береже невинність для чоловіка, як то у 1950-х роках зазвичай говорили молоді незаміжні дівчата. Сексуальне насильство, якого вона зазнала в дитинстві, запрограмувало її догоджати чоловікам. І в неї не було наполегливої матері, яка б захистила її, або походження з вищого класу чи акторського досвіду на Бродвеї, щоб справити враження на керівників студії. За словами Джин Тірні, зіркової акторки Fox, саме ці три якості свого часу вберегли її від «кастингу через ліжко».
Актриса Джин Пітерс була в контрактному пулі Fox водночас із Мерилін. Вона пригадує, як Мерилін одягнула блакитний светр з ангори, білу спідницю прямого крою та білі туфлі-човники. Пітерс сказала, що у тому вбранні вона мала чарівний вигляд. То була невинна Мерилін. Пітерс також описала студійний контрактний пул як гуртожиток коледжу, сповнений поважними молодими жінками. Хоча вона і словом не обмовилася, що голлівудські чоловіки жартівливо звали це «стайнею». Дизайнер Олег Кассіні, один із групи ловеласів, відомих як «вовча зграя», зазначав, що головне скупчення «кобилок» можна було запримітити поблизу керівників студії. Молоді акторки, включно з Мерилін, начебто випадково прогулювалися біля керівників, поки ті обідали, у такий спосіб демонструючи свої тіла та сподіваючись привернути увагу якогось продюсера. Одного дня під час обіду Бен Лайон дорікнув Мерилін за те, що вона одягла рожевий светр з ангори без бюстгальтера. «Мерилін,— сказав він,— я весь час тобі кажу, що тут ходять дуже важливі люди. Хіба важко одягнути щось краще?»
