За пів години їзди від міста Лева, на околиці величного лісу — сучасна стайня з гарним, критим манежем. Тут панує спокій та врівноваженість, не почуєш галасливих викриків та не побачиш натовпу — це ж не іподром! В цьому магічному місці все живе у ритмі глибокого дихання, і саме тут проводить заняття з реабілітації військових іпотерапевтка, психологиня, волонтерка Олександра Хандогіна.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з Олександрою про те, як коні допомагають у реабілітації військових, про створення професійної спільноти та іпотерапію — як крок до відновлення.
Мабуть, ми були одними з перших, хто в Україні займався дослідженням цієї теми
Я з дитинства займаюся верховою їздою та кінним спортом, а іпотерапію почала практикувати років 20 тому. Чіткої миті, коли вирішила присвятити себе цьому напряму, не згадаю. В мене була племінниця з порушеннями опорно-рухового апарату, саме для неї я вирішила спробувати проводити заняття з верхової їзди — це корисна практика. Коли побачила на власні очі, що це допомагає, вирішила заглибитись в тему і пішла вчитись на корекційну педагогиню, а потім на клінічну психологиню. Далі воно понеслось…
Нині я сфокусована на уроках верхової їзди для військових після ампутацій та інших поранень. На меті — їхнє відновлення. Цей волонтерський проєкт «Верхи в майбутнє» почався для мене у 2018 році. Мій чоловік — військовий, воював ще в часи АТО, зараз у ЗСУ. Вже тоді, після повернення додому з «нуля», він мав діагностований ПТСР. Тож ми вирішили посадити його на коня — чоловіку це допомогло, захопило. Згодом він сказав: «Давай і з побратимами попрацюємо?» Чоловік підтягнув побратимів, тоді ампутацій було набагато менше, ніж зараз, але ПТСР був скрізь. А вже ті бійці запрошували ще когось — компанія в нас була весела. Ми тоді й змагання для них проводили. Мабуть, ми були одними з перших, хто в Україні займався дослідженням цієї теми.
Чітко пам’ятаю відчуття, коли не могла рухатись так, як звикла
Іпотерапія — це не лише фізичні навантаження та вправи. На фізичному рівні вона, звісно, впливає, проте я не фізична реабілітологиня, відповідно не маю права працювати за цим напрямом. Моя спеціалізація — це психологічна реабілітація. І, як на мене, це про «я можу». Попри всі свої поранення, попри травми, що заважають, — я можу це!
Колись я мала важку травму після ДТП — перелом таза, пошкодження кульшового та колінного суглобів. Певний час взагалі не могла ходити. Тож чітко пам’ятаю відчуття, коли не могла рухатись так, як звикла, і вимушена була використовувати милиці або крісло колісне. Якщо людина звикла вести активний спосіб життя, травму важко прийняти психологічно. Мені було непросто. Але я почала їздити на стайню і поступово, крок за кроком, повернулась до стану, в якому змогла верхи робити все те саме, що і до травми. З часом їздила верхи на прогулянки в лісі, займалась на манежі, й це дало мені можливість забувати про свою травму. Відповідно я все більше відновлювалась.
Нещодавно на занятті був хлопець, в якого ампутована нога. До поранення він мав справу з кіньми, це не перший досвід для нього. Ми гарно попрацювали, й коли він зліз із коня, то сказав: «Слухай, я й забув про свою травму, поки їздив». Людина забула, що в неї немає ноги! Я вважаю, що це ознака успішного заняття. Це шлях до прийняття.
Ми впроваджуємо стандарти надання цієї послуги, стандарти професії
В будь-якому селі, де кінь стоїть по пузо в лайні, а на паркані написано «Іпотерапія», хтось може вважати, що це є іпотерапія. Проте чи дійсно в нас достатньо фахівців? Я вважаю, що іпотерапією має займатись людина, яка має освіту психолога, фізичного реабілітолога, корекційного педагога, соціального працівника, лікаря. Тобто фахівець, який знає людей, з якими працює. І, певна річ, іпотерапевт має бути дотичним до коней.
Нещодавно ми з колегами з різних регіонів України створили «Спілку спеціалістів з іпотерапії, іповенції та адаптивного кінного спорту». Наразі ми впроваджуємо стандарти надання цієї послуги, стандарти професії. Ми свідомі, що це непростий і нешвидкий процес. Потрібні дослідження та багато бюрократичної роботи. Але ми лупаємо цю скалу, і в нас вже є комунікація між різними регіонами, ми проводимо заходи та намагаємось дійти до спільного знаменника. Відповідно можна сказати, що наш напрям і шлях вже визначені. Я вірю, що з часом у нас все вийде. На мою думку, жодна країна світу не має такого досвіду реабілітації методом іпотерапії, як Україна. У нас йде війна, відповідно кількість воїнів та воїтельок, що потребують реабілітації, вражає. Саме у зв’язку з цим запитом весь реабілітаційний напрям потужно розвивається.
У багатьох країнах розвинена реабілітація із залученням коней. Зокрема, США мають багатий досвід реабілітації ветеранів методом іпотерапії та іповенції. Нам варто вивчати практику інших країн, але не копіювати наосліп. Україна має свій унікальний досвід, тож добре було б писати власну історію іпотерапії, ділитися нею зі світом.
Дивлюсь, як відбувається реабілітація в Штатах, і навіть іноді дивує, що вони дають потужні навантаження. Тобто ми боялися, думали: «Пів години верхи для вершника, якому ампутували кінцівку, — достатньо». А потім бачимо, що в США роблять прогулянки в лісі на дві, а то й три години, й це працює.
Є ще дуже цікавий напрям реабілітації, який набуває популярності зараз, — іповенція. Це про те, що кінь — не тренажер, а партнер. Тобто цей напрям реабілітації працює з урахуванням психології коня, його темпераменту і поведінки. Тож це більше про спілкування з твариною, а не про верхову їзду. Певна річ, я завжди коня вважала за партнера, але мій напрям все ж таки ближчий до адаптивного спорту, адаптивного туризму.
Іноді буває, що машину немає за що заправити, але цей проєкт із реабілітацією дуже важливий для нас
Посадовий оклад мого чоловіка в ЗСУ йде на розвиток цієї чудової справи. Коли ще коханий був на «нулі» й отримував ті славнозвісні 100 тисяч, їх «з’їдали» коні. Зараз він за станом здоров’я вже не на бойовій посаді. Коні все так само «з’їдають», але ми з родиною стали їсти менше. Іноді буває, що машину немає за що заправити, але цей проєкт з реабілітацією дуже важливий для нас.
Ще я працюю в державному центрі реабілітації, в нас там підібралась бригада колег — наша психологічна служба. Разом ми вирішили створити громадську організацію, адже, окрім роботи в реабілітаційному центрі, кожен із нас додатково займається своїм напрямом реабілітації у волонтерському форматі. Стефан, один із наших колег, створив ГО «Віднова». Тепер Стефан, як я кажу, «ходить із простягнутою рукою», себто збирає благодійні пожертви на нашу діяльність.
Мій напрям, певна річ, — це коні. Ще у нас є гори, арттерапія і вогнева терапія. Це теж ми в Україні, напевно, перші почали. Ми вивозимо поранених військових на полігон, на стрільби. Це також дуже цікаво, бо навіть без кінцівки, з положення лежачи можна стріляти. Не кожен ветеран поїде, але ми тестуємо і ведемо розмови, щоб зрозуміти, чи людина готова. І що ви думаєте? В нас купа охочих! Я навіть не знаю, куди більше — на полігон чи до коників.
До нас може прийти будь-хто, і ми допоможемо
Багато військових приходять до мене на заняття з нашого реабілітаційного центру, проте не лише вони! Часто працює черезтинне радіо. У нас є соціальні мережі, куди може написати будь-який військовий або військова, що потребує реабілітації. Ми скажемо, коли набираємо групу і коли почнуться заняття. Якщо людина не у Львові, ми її скеруємо до колег, які займаються іпотерапією в необхідному регіоні. У нас є куди скерувати, колеги є скрізь.
В Києві потужно працює Victory Center, а ще є Катерина Щербина — спортсменка з кінних пробігів, з військовими працює також за спортивним напрямом, а її син воює. В Дніпрі дружина військового має проєкт «Тримайся за гриву». Ще є в Луцьку, в Харкові. Здебільшого займаються цією справою люди, що дотичні або до військових, або до ветеранів із пораненням. Дружини військових, мами військових, волонтери — це все одна бульбашка.
Не кожен хоче йти в кабінет до психотерапевта. Побутує думка: «Мене ніхто не зрозуміє». Простіше, коли психолог сам військовий і викликає у бійців довіру, відбувається комунікація «рівний рівному». А якщо терапевт цивільний або цивільна — складно. Тому іпотерапія, походи в гори, творчі резиденції такі важливі. Не хочеш одразу йти до психолога? Не йди! Поїдьмо на кониках покатаємось! З мого досвіду — якщо починаються будь-які активності, то наступним кроком стає і запит на психотерапію.
