Канадська письменниця, авторка культової «Оповіді служниці» Маргарет Етвуд відома безліччю текстів, зокрема романів, п’єс, поезій тощо. За своє життя вона написала майже 18 книжок, за які отримала Букерівську премію та величезну кількість інших нагород.
На Youtube-каналі українського проєкту «Фантастичні talk(s)», що опікується літературою в жанрах фентезі та наукової фантастики, вийшло live-інтерв’ю з авторкою.
Чому саме жанр постапокаліптики — основний метод вираження творчості Маргарет Етвуд?
Ще підліткою я страшенно любила наукову фантастику та фентезі. Уже підрісши, коли стала студенткою, вивчала вікторіанську літературу. Саме література 19-го століття — це момент, коли багато жанрів або зароджувалися, або отримали першу хвилю відомості. Якщо говорити про космічно-наукову фантастику, то зразу пригадаємо безсмертний твір Герберта Велса «Війна світів», якщо про давні футуристичні книги — то пригадується Жюль Верн. Готичне фентезі — усі ми пам’ятаємо величезні тексти, серед яких «Франкенштейн», «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда». І зрештою дедалі більше текстів ставали популярними саме у той період.
Утопії стали популярними, зокрема тому, що люди вірили, що життя може стати кращим. В утопічних текстах 19-го століття ми бачимо світ, позбавлений певних статевих проблем, однак водночас всі жінки красиві та голі, адже писали цих жіночок мужчини. А після 19-го століття прийшло 20-те, і ми отримали низку важливих для нас уже антиутопій, текстів зі стилем, апокаліптичними та постапокаліптичними елементами. Почалася Перша світова війна, за нею Друга світова, і все менше люди вірили про те, що надалі життя ставатиме ліпшим. Важко було ігнорувати апокаліптичний присмак низьких шансів виживання. Саме цей період дав нам одні з найважливіших текстів постапокаліптики або певних знакових текстів, що деконструюють утопію.
Читаючи утопії «Ми» Євгена Замятіна, «1984» Джорджа Орвела, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі, «441 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері, коли вони тільки-тільки виходили, я розуміла, що хочу написати щось схоже, але не з чоловічого погляду. Мені хотілося написати щось із погляду жінки, показати ту грань у цьому жанрі, яка представлена ще не була, але я переживала, що немає достатньої навички, адже якщо уже взялася за таке велике завдання, то це треба зробити не абияк, а добре.
Певні аспекти фантастичних жанрів були не до душі. Найкращі дракони, на мою думку, в Урсули Ле Ґвін, космічні кораблі, як у Велса, теж не зовсім моя сильна сторона. Заразом хотілося написати щось жюль-вернівське, щось і пригодницьке, і прив’язане до нашої планети, і щось на кшталт «1984» та книжки Гакслі.
Зрештою матеріал сам прийшов у руки — і це була концепція США. Адже Сполучені Штати не одразу стали демократією: на самому початку, у 17-му столітті, це була демократична диктатура. І я запитала себе: «А що ж буде, якщо насправді Америка потрапить у руки поганих людей?» Раз по раз в історії лунали заклики «Поверніть жінку на її місце!», «Місце жінки вдома!» І я задумалась: «А як же повернути жінку додому? Як взяти сучасну жінку і змусити її повернутись додому?» Відповідь прийшла одразу — потрібно забрати у неї роботу, унеможливити доступ до неї, потрібно унеможливити доступ до розваг і залишити лише одне — дітородну функцію. Саме про це я думала у 1984 році, коли, власне, і почала писати «Оповідь служниці».
Що за книжка «Оповідь служниці»?
Це той тип книжки, яку ти пишеш, сподіваючись, що вона ніколи не буде релевантною. У моєму житті був момент, коли я направду вірила, що, можливо, книжка вже не буде такою болючою та релевантною. І це були 90-ті — впала Берлінська стіна, розвалився радянський союз. Здавалося, що людство ступило крок у нове тисячоліття, і все насправді буде краще. Однак так не трапилось, і полем так званої битви для релевантності книжки стала Америка, власне, США, які й стали натхненням для тексту.
Я дуже добре пам’ятаю мить у 2017 році, коли відбулися вибори президента Америки. Тоді саме знімали перший сезон екранізації «Оповіді служниці», і люди прокинулися, прийшли на знімальний майданчик і зрозуміли, що щось змінилося. Коли виграв Трамп, люди все зрозуміли. У разі перемоги Гіларі Клінтон вони могли б сказати на книжку: «Яке прикольне фентезі! І таке нереалістичне!», а тут зрозуміли, що виграв Трамп, і усвідомили, що вони тепер у цьому живуть. Серіал вийшов у квітні 2017-го, аудиторія не була розважена цим серіалом, вона була направду налякана.
Поговорімо про «Пенелопіаду».
Думати про цю книжку я почала, коли ще підліткою читала «Іліаду» та «Одіссею», адже на той момент вивчала латину, а щоб її вчити, треба читати «Енеїду». А щоб прочитати «Енеїду», треба, своєю чергою, зрозуміти, що ж було до того. Прочитавши ці епоси, я була максимально негативно вражена ставленням до жінок. Наприклад, в «Одіссеї» групу служниць викрадають, ґвалтують і вбивають, розвішують їх на мотузці, ніби вони були білизною, і пояснюють нам, мовляв, їх же забруднили, вони тепер нечисті, то що вже з ними робити? Давайте їх уб’ємо!
Саме історія Пенелопи, дружини Одіссея, стала історією, яку я хотіла переказати. Адже, зрештою, що ми знаємо про Пенелопу? Вона не те щоб робила так багато, вона робить жертви богам, вона тче, молиться, а також приймає десятки прихильників, що прийшли до неї свататися замість Одіссея. І хтось же повинен був управляти королівством. На той момент Телемах, син Одіссея, був надто юним, а свекор Пенелопи на іншому боці острова вирощував персики. Саме тому я додала в «Пенелопіаду» те, що насправді в той момент жінка керувала всім королівством. І оті служниці, які так жахливо були вбиті, у творі є хором, бо це була грецька драма. Вони були розлючені, вони співають, вони стоять певною мірою на задньому фоні розповіді, щоб розказати про свою лють на чоловіків.
Чи вплине війна в Україні на формування трендів у літературі, зокрема фантастичній літературі?
Звісно, це вже змінило світ, це змінило те, як люди думають про війну. У другій половині 20-го століття думати про війну стало не модно. Війна була чимось, що ми вивчаємо з психологічного погляду. Можливо, з історичного, однак точно не щось, що ми відчуваємо. Для мого покоління, а народилася я 1939 року, Перша та Друга світові війни ніколи насправді не зникли. Відчувалося, що вони певною мірою продовжувались і заморожувались, розтягувалися аж до падіння Берлінської стіни, після якої на карті світу утворився певний вакуум. А де є владний вакуум, там рано чи пізно починається війна.
Насправді я ніколи не припиняла думати про це і не відчувала спокою, адже, зокрема, є великою прихильницею мілітарної літератури. В мене вдома є величезна бібліотека мілітарних книжок, які я отримала від свого свекра — генерала канадської армії.
Тепер війна знову цікава, однак не в сенсі, що ми, наче мавпочки, дивимося, як щось відбувається у зоопарку, а в тому сенсі, що світ показав, що він з Україною, показав, як можна із набагато меншими силами та меншими тактичними ударами перемагати у такій війні. На мою думку, росія досі б’ється у курській битві, в якій вони історично виграли, однак це коштувало їм дуже багато людських втрат. Тоді як зараз уже не той світ, у нас є дрони.
Ми побачимо як наслідок війни в Україні переосмислення багатьох моментів процесу війни. І багато в чому саме із наукової фантастики ми взяли певні аспекти, які зараз є частиною цієї війни. Скажімо, дрони, роботи — вони з’явилися у науковій фантастиці задовго до того, як стали частиною війни, зокрема війни росії та України.
Думаю, що насправді знищення веж близнюків в Америці 2001 року — це ж щось таке наче із «Зоряних воєн», от тільки там Ган Соло однозначно вибрався вчасно. Якби такий напад трапився нині, він би був неможливий, адже завдяки засобам протиповітряної оборони такий напад точно б відбили. І ми можемо навіть говорити про те, що саме зараз, у 2023 році, ми з вами живемо найбільш науково-фантастично. Наша реальність стала саме тим, про що ми раніше читали у цьому жанрі. Дуже важливо, які ідеї наукової фантастики надалі будуть реалізовані у цій війні.
Що Ви думаєте про боротьбу жінок за свої права у світі? Яка перспектива у цих прав?
Фемінізм — це певною мірою поняття «ковдри», як і наукова фантастика. Є дуже багато інтерпретацій, які залежать насамперед від вас, від того, де ви народилися, у якому соціальному прошарку, в якій країні чи на якому материку, яка ситуація зі старшими у вашій країні, яке економічне забезпечення. Адже, наприклад, у великій кількості країн саме старші жінки мають моральні комплекси. Жінки не всі однакові. Це може бути для когось шоком, однак направду так воно і є. І оскільки не всі жінки однакові, то і погоджуватися на всі рішення однаково вони не зможуть. Водночас всі вони є громадянками, і саме всі жінки, враховуючи певні свої права і можливості як громадянок, і доводять нам, що саме ці права — найважливіші.
Я задумалася про це ще тоді, коли вивчала Французьку революцію. Ще тоді жінки задумувалися, що вони теж хочуть бути творчинями державного ладу та державного розвитку, отримати певні можливості, покращити своє економічне становище, голосувати тощо. Однак що ми бачимо? Лише після Другої світової війни у Франції жінки отримали право голосувати. Завжди, коли жінки роблять крок уперед, знаходиться хтось, хто буде проти. Без жінок поки що, оскільки ми з вами не живемо в книжці Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ», неможливо, без жінок не буде майбутнього, ми ж із вами не є дітками із пробірок. Отож, щоб у світі все було простіше, і діти родилися краще, і всі навколо були добрими, треба ставитися краще до людей. Повертаючись до Французької революції, можемо помітити це на метафорі з Наполеоном. Він пропонував жінкам певне покращення прав, однак лише для того, щоб жінки народжували більше, бо йому було необхідне «гарматне м’ясо». Тепер вже люди, які протестують проти певних репродуктивних прав жінок, — це ті, хто насправді просто хочуть, щоб робили більше дітей, аби заробити більше грошей.
Які книжки вплинули на Вас?
Дуже важко відповісти на це запитання, адже я читала дуже багато книжок. Насамперед це був фольклор, і не лише від братів Грімм чи Ганса Крістіана Андерсена, важливою була книжка Ендрю Ленга, який збирав міфологію з усього світу. Я прочитала всі ці книжки до 10 років, після того були грецькі міфи, що неабияк вплинуло на мене.
Опісля був цілий вихор різноманітних жанрів, серед яких і наукова фантастика, і готичні романи, й історії про привидів. Потім були і Чарлз Дікенс, і Джейн Остін, і сестри Бронте, і багато-багато інших. Уже старшою, опановуючи літературу в школі та коледжі, вивчала історію англосаксонської культури. А це ж означало читати від найперших літописів до набагато пізніших текстів. Завдяки цьому я дуже рано, у 16 років, вирішила, що буду письменницею, чому мої батьки геть не зраділи, адже воліли, аби я була науковицею.
Звідки прийшло натхнення для написання книжки «Орикс та Деркач»?
Я виросла у середовищі так званих ранніх натуралістів, адже мій батько був біологом. І ще задовго до того, як з’явився клуб «Сьєрра», чи, скажімо, як Рейчел Карсон написала в 60-х, вони задумувалися про те, що цілі види зникають, про те, що зникають цілі ланцюжки екосистем на планеті. Власне, у моїй родині завжди знали, що насувається якась небезпека, пов’язана зі зникненням певного життя на Землі.
Якось ми поїхали в Австралію, де дивилися за тим, як літають птахи, і я задумалася, як швидко можуть зникнути дитинчата того чи іншого виду птахів, як швидко може у сучасних умовах зникнути певна істота. І так я задумалася про світ, де не просто зникають види, де можна створити таких людей, що не мають певних атрибутів, які маємо ми, або які позбавлені певних проблем, яких позбавлені ми.
Власне, у книжці «Орикс і Деркач» один із персонажів створює людей. І ці люди відштовхують самі собою комарів, скажімо. Вони мають шкіру, що набагато легше обігрівається, що набагато легше захищає їх, а також нема цілої потреби в текстильній індустрії. Нема потреби вирощувати вовну або бавовну, робити з неї тканину тощо. Ці люди також є вегетаріанцями та харчуються листям, тож навіщо створювати ферми? Навіщо вирощувати певних тварин для цього? Також вони не мають такого, як парування, вони не мають пар, тож немає ні заздрощів, ні подружніх зрад, ні пристрастей, немає «Ромео і Джульєтти». Немає також поняття батьківства. Дитина належить усій спільноті, відповідно немає патріархату. Уся ця процедура — це так званий реверсний інженерінг того, що ми бачимо в екологічному процесі навколо нас: у глобальному потеплінні, у зникненні видів тощо.
Я задумувалась і про те, як Деркач собі уявив, що він може обійтися без музики, бо вважає, що це викликатиме зайві думки та емоції. Як він вважав, що необхідно знищити символізм, адже він рано чи пізно призведе до релігій. Як йому вважалося, що цього досить, однак ні — є мова. І якщо є мова, то рано чи пізно з’являться метафори про минуле, теперішнє, майбутнє, що призведуть до запитань «звідки ми з’явилися?», «куди ми йдемо?» Це властиво людському виду. Тож для того, щоб написати такий роман, критично необхідно запитувати себе: «А як би виглядали всі ці логічні зміни на людському виді?»
Що слід знати українським письменницям і всім жінкам, щоб міцно стояти на цьому світі?
На мою думку, для кожного письменника надважливими є три речі — форма, структура та стиль. Перш ніж імплементувати певну ідею, слід зрозуміти, як ти її збудуєш? Яким буде порядок історій? Хто говорить кому? І що відбувається?
Наукова фантастика та фентезі — це тексти з великим соціальним капіталом і з величезною можливістю порушити певну проблематику. Працюючи із проблемами сьогодення, класно виходять так звані практичні утопії, які дозволяють нам рухати питання жіноцтва, чоловіцтва тощо. Якби не наукова фантастика, я не змогла б зачепити тему жіноцтва настільки чітко, адже тема жінок — це завжди про соціальні зв’язки та структури. Це завжди про складні конфлікти між особистостями. Це завжди не тільки про жінок, а і про чоловіків.
Фото: Canadian Screen Awards
