Кінець року неможливо уявити без прикрашання ялинок, шарудіння подарунків, запаху мандаринів, заспіву колядок, вертепної ходи, тематичного декору і відчуття дива. Ми віримо, що до нас завітає святий Миколай і залишить гостинець. Байдуже, під подушкою чи під ялинкою… А чи знаєте ви, як ялинка стала чи не головним символом Різдва? І як британська королева стала законодавицею моди на прикрашання ялинок?
У книжці «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят», що вийде друком у видавництві «Лабораторія», фольклористка та антропологиня Дар’я Анцибор досліджує, як і коли утвердилися уявлення про традиційне і сучасне Різдво. А ще відповідає на запитання, які останніми роками хвилюють багатьох із нас. Чому ми чекаємо Миколая і який він має зв’язок із Сантою? Хто такий Дід Мороз і чи правда, що він — продукт радянської культури? Звідки пішла традиція прикрашання ялинок і як література та книги вплинули на розповсюдження різдвяної моди?
Публікуємо уривок.
Традиція ставити різдвяну ялинку зароджувалася з архаїчних звичаїв вибирати обрядове деревце на важливі свята. Додамо до цього підтримку культу рослинності й культу предків, а також пізніші символічні замінники в «райських містеріях», де ялинки символізували дерево пізнання. З німецьких територій звичай покрокував світом.
Прикрашена на Різдво ялинка з Німеччини переважно поширювалася трьома шляхами: через протестантів і окремих католиків, які переселялися в інші куточки світу, через аристократичні верхівки та через новий літературний жанр — різдвяне оповідання.
Заборона на яскраві святкування 25 грудня, яка побутувала з середини XVII століття в американській Новій Англії, свідчить, що в США десь тоді опосередковано й дізналися про ялинки. Раз треба було офіційно заборонити, то, певно, прецеденти були відомі. Але різдвяні дерева все ж просочувалися в Америку з іншими іммігрантами, зокрема тими німцями, які долучалися до війни за незалежність.
У німецьких і нідерландських поселеннях Пенсильванії ще в 1747 році були ялинки на громадських зборах. У 1777 році вперше згадують про встановлення різдвяного дерева в Коннектикуті, 1781 року — у Соррелі (Квебек).
Серед прикрас — уже добре нам знайомі фрукти й свічки. Проте назагал різдвяні ялинки вважалися язичницькими символами і не сприймалися більшістю американців аж до 1840-х років. У середовищі аристократії ситуація була така, що найкраще нові традиції поширювалися через шлюби німецької знаті. Так було у Відні в 1816 році, в Парижі у 1840-му. Вважається, що вперше в Британській імперії ялинку встановили 1800 року за королеви Шарлотти Мекленбурзької (дружини Георга III, яка мала німецьке коріння). У 1832 році її онука Вікторія занотовувала свої враження від королівської різдвяної ялинки, всіяної вогнями, прикрасами й подарунками. Тобто на той момент певна традиція в королівській сім’ї вже була усталена. 1841 року королева Вікторія виходить заміж за принца Альберта Саксен-Кобург-Готського, німця за походженням.
У 1848 році починається ера ялинкової промоції в усьому світі. В Illustrated London News друкують зображення британської королівської родини довкола різдвяної ялинки у Віндзорському замку. Це викликає справжній фурор: королева була законодавицею мод того часу, тож цю традицію масово переймають інші країни.
Два роки по тому змінену версію цього зображення опублікували в Godey’s Lady’s Book у Філадельфії. Це розпалило зацікавлення новою традицією серед американців, і вже за двадцять років встановлення різдвяної ялинки стало звичним явищем у США.
Американці досі не можуть визначитися, хто з їхніх президентів першим встановив це дерево в Білому домі. Одні кажуть, що це був Закарі Тейлор у 1840-х, інші — що Франклін Пірс, імовірно, в 1856-му, але цьому нема серйозних підтверджень. Тож більшість схиляється до Бенджаміна Гаррісона, і тоді відраховуємо від 1889 року. У Нью-Йорку вже 1882 року ставили першу ялинку, яка сяяла електричними вогнями (не без допомоги бізнесмена Едварда Джонсона і відомого винахідника Томаса Едісона). Словом, починаючи з кінця ХІХ століття Різдво в Америці все важче уявити без ялинки.
Також різдвяна мода розповсюджувалася через бум тематичної літератури. Звісно, до початку ХІХ століття видавалася різна святкова продукція: пісенники, біблійні притчі, містерії, поеми, драми, проповіді тощо, — але справжнє переродження вона отримала, коли розвинувся жанр різдвяного оповідання.
У 1843 році Чарльз Дікенс написав «Різдвяну пісню в прозі» про старого, сварливого й егоїстичного скнару Ебенезера Скруджа, який змінюється після зустрічей із трьома духами на Різдво.
Наступні двадцять п’ять років Дікенс послідовно розробляв постулати «різдвяної філософії» в інших своїх творах. Перші п’ять творів склали цикл «Різдвяної історії», інші публікували в грудневих номерах журналів того часу. Особливістю цих оповідань стало використання художніх можливостей сакрального часу, щоб глибше розкрити соціальні механізми історичної дійсності.
Дікенс задає формальні жанрові ознаки різдвяних оповідань в англійській літературі 1860–1880 років: очікування дива, надзвичайні події, трактування євангельських притч і заповідей Христа (любов до ближнього, покаяння, всепрощення тощо), моральне перевтілення героя, що зазвичай відбувається в три етапи (як у Скруджа під час зустрічі з трьома духами), особлива композиція за схемою «хаос — диво — гармонія» тощо.
Серед інших відомих авторів, які писали різдвяні оповідання, — Ернст Теодор Амадей Гофман («Лускунчик і мишачий король», «Володар бліх», «Фантазії в манері Калло»), Ганс Крістіан Андерсен («Дівчинка з сірниками», «Ялинка»), О. Генрі («Дари волхвів»), Микола Гоголь («Ніч перед Різдвом») та інші.
Любов до різдвяного оповідання швидко просочується і в українську літературу. Із середини ХІХ — початку XX століття цей жанр активно освоюють Олена Пчілка («Сосонка», «Чад», «Збентежена вечеря», «Маскарад», «Три ялинки», «Забавний вечiр», «Тарасове свято»), Василь Стефаник («Святий вечір», «Лист. Політичним арештантам-мужикам на Святий вечір»), Леся Українка («Святий вечір»), Степан Васильченко («В хуртовину», «Відьма»), Гнат Хоткевич («Різдвяний вечір»), Марко Черемшина («Сльоза»), Осип Маковей («Заробок на свята»), Михайло Коцюбинський («Ялинка»), Модест Левицький («Наградні», «Таємниче вбивство», «Коляда», «Хрест і півмісяць», «Союзниця», «Страшна ніч», «Стаття 182»), Панас Мирний («Морозенко») та інші автори. Оце щойно подумала, як було б цікаво видати всі ці твори під одною обкладинкою…
Можливо, з погляду сучасного читача ці тексти не завжди видаються різдвяними за тематикою — скоріше інколи навіть антиріздвяними. Ми вже маємо певне сформоване уявлення про стилістику й естетику таких оповідань як світлих і обнадійливих, що не завжди знаходиш в українських текстах. Натомість ці оповідання акцентують на соціальних проблемах, як-от зубожінні селян і безпросвітності майбутнього, що переходить у релігійні роздуми.
Літературознавиця Марта Демчик зазначає: «На початку XX ст. жанр “різдвяного” оповідання зазнає відчутних змін. Митців слова вже не влаштовує мета цих творів — розважити читача пригодами, що неодмінно щасливо закінчаться. Літератори вносять у стару форму нові проблеми, створюючи антисвяткові соціально-проблемні оповідання».
Однак ці твори допомагають відчути проблеми епохи, людські потреби й бажання. Вони поглиблюють зміст різдвяного оповідання етнографічними описами, змальовують ідилію і дають надію або, навпаки, занурюють у соціально-побутові й психологічні проблеми того часу, змушують співпереживати, підтримувати й співчувати.
Святкування Різдва з ялинкою поширилося Європою протягом другої половини XVIII — у XIX століттях. Як ми вже зрозуміли, найперше за це треба дякувати німецьким переселенцям, які активно відтворювали свої традиції, хай де опинялися. Так із прикрашанням ялинок на Святвечір знайомилися інші культури, з часом бажаючи відтворити цей звичай і у власних вітальнях.
