Про один із найдавніших українських майданчиків для авторів/ок фантастичної літератури та його можливості для початківців, українську сучасну жіночу наукову фантастику, а також про світи, які створюють українські фантаст(к)и, говорили з Альоною Сіліною — менеджеркою культурних подій, адміністраторкою фестивалю фантастики й уявних світів «ЛіТерра Кон», співкураторкою літературного об’єднання «Зоряна фортеця», укладачкою збірок фантастичної прози.
Цьогоріч «Зоряній фортеці» виповнилось 15 років, це вражає. Як усе починалося?
Я приєдналася до проєкту не від самого початку, значно пізніше. Молоді письменники-фантасти одного дня з’ясували, що конкурсних майданчиків, куди можна надсилати свої тексти українською мовою, дуже мало. Фактично тоді була одна-єдина «Гоголівська академія», і все. Всі великі розрекламовані та популярні на той час майданчики були для російськомовних авторів. Тексти українською там не могли з’явитися за визначенням.
Це ми зараз усе розуміємо. А тоді всі ще намагалися якось організувати цей єдиний конкурсний простір, фантастичний простір конвенту. І тому ставлення до українських майданчиків конвенту, навіть якщо вони з’являлись, було трохи поблажливе — і це максимально м’яке слово: «Ну, український майданчик — кому це цікаво?»
Почалося все з 2008 року, з конкурсу. Були три ініціатори створення «Зоряної фортеці» — Олег Сілін, Михайло Зіпунов і Олексій Голіков (Сергій Торенко). Вони вирішили, що нам потрібен український майданчик, український конкурс для молодих письменників-фантастів. Попервах це був невеликий проєкт, учасників було небагато, конкурси відбувалися доволі спокійно. Але з часом творів більшало, конкурсів більшало, і з’явилась така ідея, щоб з переможцями конкурсу попрацював знаний письменник. Це переросло в наступний напрям діяльності. З часом додавались нові й нові напрями. Команда «Зоряної фортеці» допомагала проводити фестивалі, готувала спеціальні фантастичні програми для «Книжкового Арсеналу» та «Форуму видавців». Були також фестивалі в Києві та інших містах, зокрема, великий міжнародний фестиваль 2006 року в Києві «Єврокон». У рамках майданчика для конкурсів проєкту дуже швидко стало тісно.
Потім почалися проєкти з видання книжок, фантастичних збірок. Також ми довго думали над тим, що потрібно видавати якийсь альманах або фензін. Але в нас дуже активним деякий час був фензін «Світ фентезі», і не хотілося робити те саме. Тому врешті ми почали видавати альманахи.
А що таке фензін?
Це журнал, але фанатський. Видає його не професійна редакція, а фанати жанру. Він може бути друкований, в гарній поліграфії, але він усе ще лишається — не хочеться казати «аматорським», бо деякі фензіни неймовірно якісні, — напівпрофесійним.
Офіційно я приєдналась до «Зоряної фортеці» 2015 року. Тоді її команда допомагала створювати фестиваль фантастичної літератури й уявних світів «Літерракон», який проводили з 2014-го до 2017 року, а потім він припинив своє існування. Під останній фестиваль ми нарешті спромоглися зробити від «Зоряної фортеці» перший альманах «Питання людяності», на який відібрали оповідання з трьох попередніх конкурсів, які відбулись того року. Потім зробили невелику павзу і знову випустили ще один альманах.
Згодом ми вирішили трохи змінити напрям нашої діяльності та створили першу збірку фантастичних оповідань у співпраці з видавництвом.
Розкажи детальніше про збірки «Зоряної фортеці».
Першою збіркою був «Кишеньковий мандруарій. Подорожі фантастичним транспортом». Класична тематична збірка оповідань із текстами, що нагадують антології, які можна було прочитати у дитинстві. Майже весь склад учасників — це колишні конкурсанти «Зоряної фортеці» або ті письменники, з якими ми познайомились на спеціальних програмах «Зоряної фортеці» на фестивалях або спільних подіях. Ми зробили «Кишеньковий мандруарій» 2019 року у видавництві «КМ-БУКС», презентували його на «Арсеналі», а пізніше — на «Форумі видавців».
У 2021 році реалізували проєкт, яким дуже пишаємось, — «Агенція незалежність». Це збірка з 30 оповідань, кожне з них присвячене одному року незалежної України та одній яскравій події, яка відбулася того року. У цій збірці у нас 30 авторів, і це була справді складна організаторська робота.
Я дуже пишаюсь цим проєктом. Ми зібрали авторів різних поколінь: і дуже молодих, майже початківців, і вже знаних, таких як Світлана Тараторіна, Наталя Довгопол, Наталя Матолінець, і авторів-легенд старшого покоління, таких як Тимур Литовченко, який, на жаль, уже не з нами, і тих, кого ми знаємо за конкурсними оповіданнями, але які ще перебувають на шляху видання першої книжки. Це була така спроба створити «український Марвел» у тексті. Ми, звісно, експериментували, але для нас було дуже важливо створити цей масштабний проєкт.
За всі роки ми прийшли до того, що не важливо, що саме ми робимо — книжки, фестивалі чи спеціальні події, головне — це нетворкінг і комунікація між письменниками. Звести разом знаних авторів і початківців, створити умови, в яких вони можуть якщо не товаришувати, то принаймні знайомитися і спілкуватися, робити якісь спільні проєкти, дізнаватись один про одного, щоб не було такого, що кожна бульбашка закривається і не пускає до себе нові імена. Бо, на моє переконання, що більше автори і авторки комунікують між собою, що більше роблять спільних проєктів, колаборацій, презентацій, то активнішим у нас буде весь літературний процес і люди більше дізнаються про це, більше читатимуть і купуватимуть книжок. Нетворкінг, на мій погляд, в основі всього. Не тільки маркетинг важливий.
І вже цього року вийшла книжка «Легендарій дивних міст» — збірка фантастичних ретелінгів відомих казок, події яких відбуваються у справжніх українських містах і головними є саме героїні. В авторок (у проєкті задіяні лише письменниці) було дуже складне завдання — розкрити внутрішній світ казки через психологічний стан своїх героїнь.
Від збірки до збірки ми змінюємо піджанр, формати, склад учасників, теми. Наразі «Зоряна фортеця» — це проєкт, який проводить конкурси, об’єднує письменників, знайомить їх між собою, проводить спеціальні програми з фантастики на багатьох книжкових фестивалях, намагається показати, що фантастика не є якимось маргінальним жанром. Це цікаві тексти і до того ж якісно написані. Бути жанровиком і досягти успіху як письменник можна, бути жанровиком — не соромно. Ми розповідаємо про молодих авторів видавцям і читачам, намагаємось дати перший поштовх, можливість влитися в письменницьке коло. Іноді автор/ка просто не знає, як це зробити, це складно, якщо ти ще ні з ким не знайомий — ми намагаємось допомогти.
Звідки сором бути жанровою автором/кою в українській літературі?
Жанровим авторам і авторкам складніше тому, що якщо вони хочуть, щоб їхній твір був промаркований як жанровий — фантастика, містика, горор, — видавець навіть не подумає просувати таку книжку як «високу полицю». Тобто на премії така книжка майже не буде подаватись, хіба що на спеціалізовані.
Останні три роки я була в комітеті державної премії імені М.В. Гоголя. Не знаю, чи буду там наступного року, але мені здається, що це був успіх, бо ми три роки підряд намагалися так чи інакше відзначити, зокрема, і жанрові твори. Коли, наприклад, перемогла Наталя Довгопол із «Мандрівним цирком сріблястої пані», ми дуже сперечалися, у нас були справжні дебати в комітеті. Один з аргументів був саме про те, що дати премію жанровій книжці — це нормально, те, що вона належить до жанру, не робить її автоматично неякісною.
Літературний критик Євгеній Стасіневич, відповідаючи на моє запитання, коли фантастика як жанрова проза перетнеться з «високою полицею», зробив припущення, що, можливо, ніколи. Оскільки, за його спостереженням, сучасна «висока полиця» і фантастика, обидві народжені в модернізмі, отримали різновекторне направлення. «Висока полиця» стала літературою скепсису, це сприкрена література, яка ні в що не вірить, між тим фантастика — це література, яка ще не втратила віру у щось світле. Чи згодна ти з ним? Але він також передбачає розквіт фантастики — як реакцію літератури на наше сьогодення.
Можу посперечатися. Адже ми вже давно відчуваємо сплеск інтересу до літератури, в якій є «нова щирість», а в фантастиці — величезний запит останні 10 років на соларпанк, хоуппанк. Український і світовий літпроцеси десь перетинаються, але ще не встигли і не зможуть повністю злитись, у нас трохи різна історія.
Хоуппанк — це література надії, фантастика про такий світ, де все гарно, чудово і панує добро. Це утопічні світи, але на них зараз шалений запит у західній літературі. Таку літературу — особливо з хепіендом — у нашій літературі трохи тяжко сприймають, тому що в нас є бекграунд комуністичних утопій у фантастиці. А світ потребує і такої літератури.
Наприклад, минулого року я спілкувалась з одним німецьким викладачем, він готував новий альманах фантастичних оповідань і просив саме хоуппанк, соларпанк, сонячну, світлу фантастику. Але…
«Чорнушні» дев’яності. Потім одна революція, друга, Майдан, анексія, весь цей екзистенційний жах, війна. З одного боку, здається, що наш читач теж має потребувати затишних книжок.
З іншого — ми в постійній боротьбі. Ми не втомились від ситого життя з постмодерними іграми і, може, трохи тверезіше дивимось на реальність. Тому писати такий утопічний текст зараз я навіть не знаю, хто наважиться і зможе. Бо як ти можеш писати утопічний текст, коли гинуть друзі, рідні, щодня якісь жахливі новини. Я не уявляю, який потрібен рівень абстрагування, щоб сісти і написати якісний утопічний текст. Тому нам і не вдалося попрацювати з тим німецьким викладачем — я просто не змогла підібрати гарні утопічні тексти, оптимістичні на сто відсотків.
Але мені здається, що «висока полиця» теж рухається в цей бік, вони теж ніби втомились від цинізму.
Якщо говорити про книжки Кадзуо Ішіґуро — це «висока полиця» з елементами фантастики?
Все залежить від того, як сам письменник себе ідентифікує. Якщо автор чи авторка говорить: «Я пишу фантастику» — це жанровик. А якщо він чи вона говорить: «Я використовую фантастичний метод» — можна говорити, що це не жанровий/ва письменник/ця. Володимир Єшкілєв, наприклад, не позиціює себе як жанровик, але використовує фантастичний метод дуже активно.
Фактично у нас, якщо говорити про космоопери, серед авторів буде Ігор Сілівра і Володимир Єшкілєв. У Єшкілєва абсолютно класична космоопера — «Фаренго». У Володимира Кузнєцова теж космоопера («Заколот. Невимовні культи»), але не в класичному розумінні. Бо він грається з лавкрафтіанським жахом. Це гарна наукова фантастика, але вона на межі піджанрів.
І є ще суто маркетологічні штуки, які теж стосуються того, чого жанровиком у нас не всі хочуть бути. Старші за сорок років і близькі до цього віку, гадаю, ще пам’ятають книжки в м’яких обкладинках, що розсипалися після одного читання, переклади в жахливій якості, видані на жахливому папері. Для тих, хто ці видання не застав, може бути відкриттям, що саме так переважно і видавалася фантастика в 90-х.
Я колись спілкувалась з українським письменником, перекладачем і видавцем Олексієм Жупанським та запитувала, чому він випускає фантастичні книжки винятково у твердій обкладинці. Тоді він пояснив, що видавнича різниця бюджету видавця у випадку із м’якою і твердою обкладинкою не настільки велика, але якщо зробити м’яку обкладинку, усі ці конотації поганої літератури 90-х одразу притягуються до цієї книжки.
Ще видавці довгий час взагалі не хотіли маркувати українські книжки як фантастику, бо «а як це продавати», «а як це просувати», «а на премії це ніяк не подати» тощо.
Письменник-фантаст Ігор Сілівра говорить, що тільки на четвертій книжці домігся, щоб її промаркували як «фантастичний роман». Раніше могли позначити як завгодно: «химерна проза», «містичний реалізм», «метаекзистенційна драма» тощо. В нас зараз бум фентезі, і, якщо промаркувати книжку «фентезі», вона, найімовірніше, гарно продасться. Але раніше так не було.
Чи не прогледіли видавці те, що є велика авдиторія читачів, яка читає фантастику загалом і фентезі зокрема?
Для сучасних читачів і видавців дійсно важливі Goodreads, букстаграм, блогери, букток і такі речі, як «золото буктоку», проте скільки всьому цьому років? Вже важко пригадати, як було до того, коли соціальні мережі стали «продавати» книжки.
Був момент, коли інформацію про новинки фантастики люди шукали винятково на спеціалізованих форумах або у виданнях, де можна було подивитися новинки фантастичного ринку.
Тобто коло тих, хто читає фантастику, могло бути великим, але коло тих, хто може дізнатись про новинки фантастики й одразу ж їх купити, було значно вужчим, відповідно, не було у видавця і впевненості в тому, що фантастика добре продаватиметься. Плюс, у нас не було видавничих понять «янгедалт» і «ньюедалт», як одних із найприбутковіших. Перший суперуспіх такої літератури на вітчизняному книжковому ринку — «Голодні ігри», «Сутінки», які продавалися і завдяки успішним екранізаціям, а згодом підросли покоління, яке читали це, коли були підлітками чи дітьми, вони хочуть і можуть тепер самі купувати книжки, дуже часто саме фантастику.
Дехто з видавців за інерцією ще згадує старі часи, а дехто вже перемикнувся на нові формати і нові виклики — стежить за букстаграмом і буктоком, цікавиться результатами премії читачів Goodreads. Проте загалом видавці тепер купують права на книжки, які люди точно хочуть читати, тому ми і бачимо багато закордонної фантастики на полицях книгарень. Механіка ринку змінилась.
Як змінювались за весь час існування «Зоряної фортеці» її конкурси?
Спочатку ми не мали чіткого довгострокового плану, як це відбуватиметься. Було мало учасників, надходило до 20 текстів. Бум стався, коли ми долучили майстрів. Для конкурсанта можливість, що його твір розбере відомий автор, була дуже важливою. Ми запрошували іменитих письменників. Коли оголосили першу майстриню — Марію Галіну, відбувся шалений стрибок — кількість творів одразу дуже збільшилась. Після цього майстрів стали запрошувати на кожен конкурс. Наприклад, у нас майстрами були Володимир Єшкілєв, Олександр Михед, Олеся Стужук, Дара Корній, Юлія Джугастрянська, Міла Іванцова, Наталя Тисовська, Володимир Арєнєв.
Стало більше майстер-класів — побільшало учасників, конкурсів. «Зоряна фортеця» почала проводити по три конкурси на рік: один восени, один навесні й один проміжний конкурс мініатюр. Зазвичай наші майстер-класи проводились відкрито — люди могли їх відвідувати. Через ковід у нас почались проблеми з майстер-класами, два з них провели в онлайні.
Механіка у нас була проста: переможець попереднього конкурсу обирає тему і дає коротенький опис до неї. Ніколи не було жанрових обмежень: наукова фантастика, фентезі, «магічний реалізм», ми абсолютно лояльні до всіх піджанрів фантастики. Конкурс завжди був самосудний — учасники читають твори інших учасників і голосують за них згідно з певною системою оцінювання. І це щастя, що ця самосудна система всі ці роки працювала.
Було кілька спроб завалити сильних конкурентів, але це, зазвичай, одразу видно. Коли якомусь із найкращих творів ставлять одиницю — махінації очевидні. Проте вся система побудована так, що кількість балів однієї людини ніколи не була вирішальною.
Також у нас завжди є бонус від організаторів — якщо раптом сильне оповідання не перемогло, не пройшло в трійку лідерів, ми все одно автора/ку запрошували на майстер-клас.
Останній із конкурсів мав відбутись навесні 2022 року, але ми поставили його на павзу і досі не провели наступний.
Як щодо фемоптики у сучасних українських фантастичних оповіданнях? Як із такими темами працюють автор(к)и «Зоряної фортеці»?
Звісно, на українську фантастику впливає час, в якому ми живемо. У 2019 році, коли вийшла книжка «Кишеньковий мандруарій», ми отримали легку критику через те, що у цій збірці немає яскраво феміністичних текстів. Є жіночі героїні, але вони не проактивні. Мовляв, збірка нагадувала умовну «фантастику золотої доби».
Ми намагались пояснити, що це був своєрідний експеримент — відтворити саме таку фантастику, яку всі пам’ятають. Збірки досі не дуже хочуть видавати видавці — це комерційний ризик.
А чому?
Тексти нерівні. Коли людина купує роман, вона розуміє, що це роман певного автора, конкретного жанру. Навіть якщо текст посередині десь провисає, це більш-менш рівний текст. Коли купуєш збірку, ти точно не знаєш, чого очікувати. Тобі може сподобатися п’ять відсотків тексту, може шістдесят, а може не сподобатися нічого. Це важко продавати, важко позиціювати. Тому всі наші збірки мають якусь надбудову, якусь центральну ідею — це не просто збірка фантастичних оповідань якогось року, а це збірка фантастичних оповідань, присвячена певній темі або є спільний наскрізний сюжет.
Як, наприклад, у «Легендарії»: це не просто ретелінги, це ретелінги про Україну, з дівчатами в головних ролях, написані авторками. Тоді можна принаймні зрозуміти, як її представити читачу, чим зацікавити.
Після критики «Мандруарію» наші збірки виходили дійсно іншими. У нас вийшла «Агенція Незалежність», де порівну в оповіданнях представлені чоловічі й жіночі персонажі, є «Легендарій», де всі авторки і головні персонажки — жінки. Ми також рахували конкурсну статистику за всі роки, у нас приблизно однакова кількість переможців жінок і чоловіків. Хоча на перших конкурсах перемагали здебільшого чоловіки, бо їх було більше серед учасників. Останні три конкурси перемагають вже жінки. Конкурс повністю анонімний, тобто учасники не знають, кому належать тексти аж до підбивання підсумків. Тому певні соціальні зміни можна побачити навіть у цьому.
Переможці конкурсів пізніше видавались у наших збірках. Так ми познайомились з Іриною Пасько, яка перемагала у наших конкурсах. Коли я прочитала її оповідання, зрозуміла, що дуже хочу пізніше з нею співпрацювати. Її оповідання у «Легендарії» — ретелінг казки «Кобиляча голова» — дуже феміністичне, як на мене.
Яскравих феміністичних мотивів на наших конкурсах не аж багато — можливо, їх складно вписати в коротку форму. У першому альманасі «Питання людяності» у нас був дуже сильний текст від Любові Базь. Історія про тоталітарний світ майбутнього, в якому жінкам ставлять спеціальні імпланти, що пригнічують їхню силу, а тоді тримають у підвалах, називають відьмами. У кожному будинку є такий підвал, і в ньому — відьма на ланцюгу. Діти знають про це, бояться цих відьом і не розуміють, що це їхні мами. Врешті імпланти вимикаються і відьми повстають. І виявляється, що вони дуже-дуже сильні. Й оці імпланти були реакцією чоловіків на те, що жінки стали дуже сильними. Текст дуже добре написаний, але думки щодо нього під час голосування на конкурсі розділились. Дехто говорив, що це гарна фантастика, а хтось вважав, що занадто прозора метафора.
Є й інша проблема: у нас немає поки що великого корпусу фантастичних творів, написаних української мовою, без нашарувань класичної фантастики, де жінка — другорядна персонажка. Є інша крайність — де жінка Мері С’ю, тобто всесильна, найгарніша персонажка, під яку прогинається світ. І всі в неї закохані — і принц, і злодій, і антагоніст, і протагоніст.
І нібито можна було б узяти переклади за зразок, але у нас зараз дуже багато перекладають тексти, де головна героїня — воїтелька в оточенні ельфів, близька до Мері С’ю. Хоча це комерційно успішні книжки. Я теж чекаю, що буде більше фантастичних жіночих текстів про жінок.
Хто зараз пише українську фантастику: жінки чи чоловіки?
Порівну. Розрив дуже незначний, у межах статистичної похибки. Але чоловіки і жінки займають різні ніші. Жінки, за рідкісними винятками, майже не пишуть наукову фантастику. Частіше вони пишуть фентезі або, як Світлана Тараторіна, експериментують і пишуть постапокаліптику з елементами горору, чи як Дарія Піскозуб — технофентезі на межі постапоку.
Наша конкурсантка Олена Красносельська пише наукову фантастику, але поетичною мовою, і видавцям було непросто зрозуміти аудиторію цієї книжки (роман «Солпік» вийде друком у видавництві «Фенікс»). Або нещодавно Наталка Ліщинська випустила «Нагострені леза», зараз відкрите передзамовлення. Це наукова фантастика, та ще й утопія, де є наш світ та віртуальний, і події відбуваються в обох. Уже згадане оповідання Світлани Тараторіної «Мова Вавилону» — теж, до речі, наукова фантастика. Але воно зав’язане на лінгвістичній теорії про те, що життя навколишнього світу залежить від мови, якою ми розмовляємо. І суть там у тому, що є певне суспільство, в якому є хранителі мови, котрі знають певний перелік найважливіших слів, що є основою всього. Спотворюючи ці слова, ти спотворюєш реальність.
Якщо спробувати подивитися на це ширше, то є проблема: видавці розуміють, як продати фентезі від жінки. Вони не розуміють, як продати українську наукову фантастику від жінки.
А чому?
Можна озвучити припущення, але без великого дослідження ринку відповісти складно. Видавці завжди думають про цільову аудиторію і, на жаль, досі цільовою аудиторією наукової фантастики бачать переважно чоловіків. Тож цій аудиторії треба довести, що жінка може написати класну наукову фантастику. І тут ми впираємось у те, що в нашому суспільстві досі можуть бути упередження щодо можливості жінки написати наукову фантастику. Чоловіки менш активно купують книжки, написані жінками, — отут вже є кілька досліджень, що це дійсно підтверджують.
Чи може бути глибша проблема в тому, що для твердої наукової фантастики потрібна відповідна освіта? І жінки рідше опановують фізико-математичні та природничі дисципліни? Адже закордонні автори, які пишуть тверду наукову фантастику, є за сумісництвом науковцями — Пітер Воттс, наприклад, за фахом — морський біолог.
Раніше це було суттєвим. Зараз, коли є можливість домовитись про зустріч і поговорити онлайн майже з будь-якою людиною чи знайти потрібну інформацію в інтернеті — не аж так. Доступні наукові знання, є університетські курси у відкритому доступі. Та й ніхто не очікує, що в художній книжці буде розписано технологію, за якою можна буде узяти і зробити тестовий зразок якогось винаходу. Проблема в тому, що наукових знань стало так багато, ми до них так звикли, що вигадати щось, що б вразило, — дуже складно.
Є ще така легенда, що українські автори не писали, наприклад, про море. Бо море — стихія імперії. І, можливо, з боку імперії були свідомі тематичні обмеження. От у нас є перший мариністичний роман — «Майстер корабля» Юрія Яновського, якого репресували. Є романи Трублаїні, але виняток часто тільки підтверджує правило. І все. І так само не писали про космос. Бо про море і космос пишуть країни, налаштовані на експансію, захоплення нових територій. Ми не мріємо про космос, бо держава не має космічної програми?
Коли ми говоримо, чому мало пишуть наукову фантастику, мусимо говорити, що наука в Україні невидима. Навіть якщо відбувається наукове відкриття, ви про це не дізнаєтесь, найімовірніше. Бо в нас не популяризують науку для широкої аудиторії. Є чудові наукові розробки, про які широкий загал взагалі нічого не знає, прориви в агропромисловому комплексі, технологічні досягнення. В українському суспільстві заведено вважати, що наші науковці нічого не роблять, а тільки розкрадають землі, які були віддані науковим інститутам. Це не так. Але як би нам не хотілося вважати, що це не так, у масовому сприйнятті в Україні науки немає.
Я припускаю, що це свого часу було зроблено свідомо, мовляв, все українське — другорядне і нічого не важить без великої російської науки. Проблема ще й в тому, що як у 90-х відбувся злам — коли культура опинилась на маргінесі, наука теж, — так це і лишається. Немає українських науковців-зірок. Всі знають, хто такий Стівен Гокінг та Альберт Айнштайн. Пояснити суть їхніх теорій, може, і не кожен зможе, але вони відомі, їх знають.
У нас є зірки-спортсмени, естрадні зірки, відомі музиканти, зірки-політики. Але в нас немає зірок-науковців, тим більше немає зірок-науковиць. Широкий загал про них не знає. А вони є.
Зовсім трохи писали про Марину В’язовську, яка 2016 року отримала премію Салема — престижну світову нагороду, яка з 1968 року відзначає найбільші прориви в галузі математики. Марині її присудили за розв’язання відомої геометричної задачі «Про пакування куль» для восьмивимірного простору. Та чи запрошували її на ток-шоу, чи повідомляли про її досягнення в топовий час скрізь? Ставили у приклад для дітей, робили якісь постери з нею для шкіл? На жаль, немає практики робити з науковців і науковиць зірок. Тому в масовій свідомості наука і не варта вливань коштів і не вважається чимось, де можна досягти успіху.
Це ще одна, неочевидна, проблема, яка напряму впливає на те, що у нас мало української наукової фантастики. Є думка, що в Україні неможливо це написати, бо це неорганічно виглядає саме в нашому сучасному просторі. За кордоном можуть бути наукові лабораторії та героїня-науковиця, яка щось відкрила, і коли ти читаєш переклад, то питань не виникає, а у нас це неорганічно для читача вже на рівні сучасної лабораторії. І з цим треба працювати, але це завдання не для рівня «Зоряної фортеці», на жаль.
І так, нам не вистачає корпусу текстів наукової фантастики, написаного сучасною українською мовою, події яких відбуваються в Україні. Тоді ми зламаємо цей стереотип, мовляв, в Україні неможливо написати сучасну наукову фантастику, а не фантастику про далеке майбутнє. Отоді у нас з’явиться більше і авторок, і творів.
Коли наші фантасти починали працювати, вони стикались із тиском, що фантастика українською мовою — це щось другорядне. Вже написано багато текстів, і це хороші тексти. Але ще треба зламати багато стін.
Як «Зоряна фортеця» планує відзначати 15-річчя? Ламанням яких стін? Розкажіть про мрії і плани.
Ми вирішили зробити ще один фестиваль жанрової прози — «Букон.Бета», подія відбулась у Чернівцях у жовтні цього року. Фестиваль ми вирішили зробити ширшим: не просто об’єднали авторів-фантастів, а запросили авторів горору та авторів, які пишуть трилери і детективи. Що більше жанровиків — то краще. Плануємо зробити цей фестиваль традиційним і проводити щороку.
Також у планах — робити по одній книжці на рік, але все залежить від нашого книжкового ринку, бо дуже важко щось прогнозувати. І авторам важко писати нові тексти. Навіть не абстрагуватися від того, що відбувається навколо, а просто писати. Бо це творчість, і хтось може писати під час війни, а хтось — ні. Можливо, саме зараз ми втрачаємо цілий масив текстів. Багато авторів зараз у ЗСУ і не мають фізичної змоги писати.
Ще ми маємо цікавий проєкт на павзі. Це навчальний курс для блогерів, читачів, які пишуть відгуки, та культурних журналістів про те, як аналізувати саме жанрову прозу. Які є особливості, на що варто звернути увагу тощо. Зараз ми в процесі пошуку найоптимальнішого формату і найкращих спікерів. Коли зробили перший план цього проєкту і розписали тематику занять — зрозуміли, що це виходить навчальний курс на рівні університету, тому хотілося б скоротити, але і залишити час для практичної частини.
У планах також повернутися до конкурсів. Ми заявили, що вони відновляться після перемоги, але не можемо нескінченно їх відкладати. Можливо, повернемося з конкурсами у новому форматі, а наш класичний конкурс відбудеться після перемоги.
Наша найновіша збірка «Легендарій дивних міст» — це фентезі, але ми хочемо попрацювати з науковою фантастикою. Обговорюємо можливий проєкт із партнерами. Якщо це вдасться, ми зробимо збірку наукової фантастики. І проведемо конкурс наукової фантастики, автори можуть взяти будь-які наукові припущення, написати оповідання, а потім їх прокоментують науковці. Ми хочемо показати, що наукова фантастика — це все ще про науку, а не про антураж. Бо «Зоряні війни» — це антураж, наприклад. І будемо намагатись відкрити нові імена!
