Я заборгувала цей матеріал тобі — людині, всередині якої зараз вирує пекло. З цим пеклом треба йти на роботу, підтримувати діалог із колегами, їхати у громадському транспорті, марно намагатися заснути, забирати дітей зі школи, писати статтю чи планувати новий проєкт, виконувати сотні та тисячі повсякденних дрібниць… Коли тебе в лещатах тримає тривожний розлад, переслідує нескінченний страх та лякають панічні атаки, то навіть похід у продуктовий магазин здається нездійсненною місією.
О третій годині ночі після чергової найсильнішої панічної атаки я плакала на кухні й шукала підтримки та допомоги на форумах для людей із тривожними розладами. Їхні історії зі списками медикаментів, які вони приймають, побічними ефектами, частковою або повною втратою працездатності, лікуванням у психіатричних клініках і щогодинною боротьбою з особистими жахами тільки підживлювали мої власні страхи. Від них віяло глибоким розпачем та безнадійністю без жодного променя світла. Саме тоді я пообіцяла собі, що якщо колись впораюся з пеклом усередині, то обов’язково напишу про це, щоб під час панічного запаморочливого падіння ти знала — воно не може тривати вічно, і навіть у найглибшої чортової кролячої нори є дно.
Ііі… у кролячу нору
Я не можу назвати точний час появи перших ознак мого тривожного розладу. Епізодичні панічні атаки за симптоматикою нагадували швидше хворобу травного тракту. Найчастіше це відбувалося так: я прокидалася серед ночі з нудотою, напругою в м’язах, печінням у грудях і потилиці, поколюванням і онімінням у руках, сильним тремтінням у всьому тілі та калатанням серця. Жах через нерозуміння причин змушував розум підозрювати у себе найнебезпечніші захворювання, від чого панічні атаки лише посилювалися і йшли строєм — одна за одною.
Скрутившись над унітазом у блювотних спазмах, я пов’язувала свій стан із проблемами органів травлення, з отруєнням, з усім, крім того, що попередній місяць жила в умовах колосальної нервової напруги та стресу через проблеми на роботі.
Я відповідально проходила медичні обстеження, здавала всі аналізи та на якийсь час заспокоювалася, отримавши «здорова». І не замислювалася, що можливості психіки не безмежні й не можна безтурботно ставитися до свого емоційного тла, пережовувати образи, страхи та власні комплекси в голові до нескінченності, що неможливо все контролювати та бути ідеальною для всіх.
Такий стан речей із періодичними панічними атаками міг би тривати довго, організм намагався щосили «вирулити», але сталася подія, що була каталізатором: смерть близької людини. Я полетіла шкереберть униз: невідступний страх смерті своєї та близьких, страх хвороб, страх збожеволіти, страх того, що мене замкнуть у спеціалізованому медичному закладі, просто безпричинний тваринний переляк довели мене до того, що навіть нейтральна думка про прання відгукнулась хвилею жаху. Усередині відбувся колосальний збій.
Ніколи не забуду зустрічі та свята у колі колег, друзів, сім’ї, від яких мені не вдавалося відвернутися. Їсти нічого не можеш — п’єш тільки воду, у горлі пересохло і нудить до запаморочення. А в голові крадеться думка, що ти зараз закричиш на всю горлянку при всіх або що раптово трапиться панічна атака. Від гострого відчуття дереалізації у голові легкий туман. Але треба не зірватися, терпіти, щоб ніхто не запідозрив, що ти божевільна, тому всі сили, що залишилися, витрачалися на те, щоб синхронно з усіма усміхатися і сміятися з жартів. Я переводила погляд з обличчя на обличчя і не могла зрозуміти, як хтось може бути щасливим, легким, спокійним, жити без паніки, що роз’їдає нутро і кожного разу вивертає мене навиворіт у блювотних спазмах.
За кілька місяців до весілля у мене, «щасливої» нареченої, траплялося кілька панічних атак на добу, а тривожність не відпускала ні на хвилину. Моя помилка була в тому, що успішно поставивши собі діагноз за допомогою інтернету, я не готова була звернутися до професіонала по допомогу, вважаючи це повною капітуляцією та визнанням, що я божевільна.
Сповіді форумців, які десятиліттями безрезультатно змінювали антидепресанти (це слово, до речі, символічно скорочують просто до АТ) і страждають від побічних ефектів, підживлювали мої судження щодо лікування.
Я ненавиділа себе через те, що зі мною відбувалося. Було нестерпно соромно за те, що я, така жалюгідна і слабка, не можу взяти себе в руки й перестати «ось це ось все», адже по суті моє життя прекрасне — хороша робота, сім’я, яка любить, чудовий чоловік, друзі, які мене розуміють, і все те, що має робити людину щасливою.
Сигнал, який змусив мене звернутися до психіатра, пролунав на краю мальовничого урвища над океаном під час медового місяця. Стоячи там, я усвідомила, що єдине, про що думаю цієї миті, — чи достатньо високо, щоб, зістрибнувши, одразу померти, а не залишитися інвалідом. Не впевнена, що мені справді хотілося стрибнути. Але думка була така нав’язлива, буденна і водночас страшно холодна і протверезна, що одразу ж після повернення додому я звернулася до фахівця.
«Випий мене!»
Рішення приймати антидепресанти далося нелегко. Бонусами до них ішли нейролептики, транквілізатори, вітаміни та психотерапія. При тривожних розладах найефективніше показала себе когнітивно-поведінкова терапія, але психіатр з якоїсь причини направив мене на аналітичну терапію за Юнгом, де пів року раз на тиждень ми «обсмоктували» мої дитячі травми, сни, причини тривожного та панічного розладів. Якихось інструментів для роботи з тривожністю, страхом та панічними атаками я не отримала.
Безперечно, цей метод дав мені можливість дізнатися багато про себе, допоміг впоратися зі втратою близької людини, але не розв’язав проблему. Навіть перебуваючи на медикаментозному лікуванні, двічі-тричі на місяць я прокидалася від чергової панічної атаки, а загальний психічний стан ніяк не можна було назвати стабільним.
Близько пів року такого комплексного лікування дали мені тимчасовий перепочинок. Після його закінчення мене направили до когнітивно-поведінкового психотерапевта. Але перерва в прийманні таблеток дуже швидко повернула все на вихідну точку: панічні атаки захльостували, як штормові хвилі. Я боялася, що тепер усе життя приречена пити антидепресанти, аби хоч якось покращити якість свого життя.
Дуже важко було сприймати невпевнені відповіді психотерапевтів на запитання, чи є ймовірність, що я колись зможу жити повноцінно без медикаментів. Вони незмінно відповідали: «Гарантій жодних немає, але є непоганий шанс, що якість вашого життя покращає». Боже мій, та для мене ці слова звучали як вирок: «Ти приречена жити в ПЕКЛІ на віки вічні. Амінь».
Я розуміла, що гарантійний талон лікар не випише і давати хибну надію — непрофесійно, але за своїми внутрішніми муками та словами лікарів бачила лише безпросвітну страхітливу чорноту. Крім того, фахівці в один голос твердили, що тривожний генералізований розлад дуже часто призводить до вторинної депресії, тому до списку моїх панічних страхів додався ще один. Змінивши кількох психотерапевтів, взявши від кожного що могла, я знову залишилася наодинці зі своїм психічним розладом.
Відрубати голову Чеширському Коту
Мені здавалося, що тепер я знаю про генералізований тривожний і панічний розлад усе. Не було такої книжки, статті, документального фільму, форуму чи блогу, який я б не вивчила вздовж і впоперек. Я випробувала безліч різноманітних методик розслаблення, дихальні вправи, медитативні практики, йогу, мантри, відмову від кофеїну, цукру, алкоголю, захищала себе від хвилювань, намагалася більше відпочивати.
Під час чергової панічної атаки мене охопив гнів. «Якого біса! — подумала я. — Що я тільки не робила, щоб позбутися цього пекла всередині, а воно й не думає відпускати!» Я стояла перед дзеркалом і злилася на те, що я, молода жінка, не можу жити повноцінним життям, не можу бути щасливою, приношу біль близьким, які поділяють зі мною ці страждання та напади. Мій гнів був настільки сильним, що панічна атака просто розбилася об нього і схлинула.
Не знаю, що спричинило такий різкий перелом у свідомості, підозрюю, що все зроблене до цього в комплексі, але саме тоді я зрозуміла — хоч біль і неминуча, але страждання опціональне. (Pain is inevitable, suffering is optional — Харукі Муракамі, «Про що я говорю, коли говорю про біг»).
Так, панічні атаки та тривожність дуже болючі, часом вони застигають усередині, як крик жаху, який ніколи не викричати. І якщо тепер мені судилося жити з пеклом усередині, і біль завжди буде зі мною на більшій чи меншій гучності, то вистачить у розпачі шукати причини, вичитувати песимістичні прогнози та постійно вибирати страждання замість життя.
У той період за місяць у мене було більше поганих, ніж добрих днів без панічних атак у лещатах тривожності та страху. В один із «добрих днів» після чергового нічного нападу я спіймала себе на тому, що відчуваю незамутнене щастя та полегшення від того, що їжа дуже смачна, погода прекрасна, думка про зустріч із другом викликає радість, а не жах, життя здається всеосяжним і чудовим.
Після цього я трансформувала «погані дні» у терпляче очікування тих кількох світлих днів, коли мене «попустить». О, як я насолоджувалася кожною хвилиною «доброго дня»: ні дощ, ні сніг, ні зірвані дедлайни не могли зіпсувати настрій.
У «погані дні» я зчіпляла зуби й чекала, коли мине гроза. Допомагало усвідомлення того, що все звичайно, ніщо не може тривати вічно і, як би погано не було зараз, настане день або година, коли стане краще. Ця думка підтримувала вранці та ввечері, а особливо вночі, коли мене мучили безсоння та тривожність. Мені навіть почало здаватися, що без мого персонального пекла, без цього контрасту, я ніколи не навчилася б отримувати таке задоволення від життя.
Згодом «поганих днів» ставало дедалі менше, а світлих — більше. Я продовжувала медитувати, вести здоровий спосіб життя, прислухатися до себе та своїх потреб. А потім якось дуже природно і майже непомітно поганих днів більше не стало.
Я заборгувала тобі цей текст, бо видерлася та обіцяла поділитися, якщо зроблю це. Не вірте невпевненому прогнозу «якість вашого життя може стати кращою». Це не якість життя, це ти станеш кращою, мудрішою, сильнішою, сміливішою і, що найдивовижніше, щасливішою.
Навіть якщо панічні атаки будуть рідкісними дзвіночками нагадувати про минулий жах, ти знатимеш, як зламати їм хребет і змусити забратися геть. Не треба всі сили витрачати на те, щоб рубати голови своїм нездоровим тривогам та комплексам, — страх розтане сам перед твоєю сміливістю та усвідомленістю. Жодні проблеми, складності, форс-мажори більше не страшні, тому що всередині у тебе було персональне пекло, в якому ти зуміла розбити свій маленький райський садок.
Вперше опубліковано у 2019 році.
Читайте також: Панічна атака: як розпізнати, допомогти собі та близьким
