«Що, болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда, —
Щоб не плакать, я сміялась».
Більшість людей асоціюють Лесю Українку саме з цими рядками. І знають про неї, як про хвору на туберкульоз жінку, що писала вірші.
Від початку повномасштабної війни українці повернулися до вивчення текстів українських класиків зі шкільної програми і не тільки. Про це свідчить зростання попиту на їхні тексти, які видаються і перевидаються. Нещодавно у Vivat вийшла друком робота літературознавиці, культурологині, докторки філологічних наук, професорки Тамари Гундурової «Леся Українка. Книги Сивілли» про іншу Лесю — талановиту жінку-бунтарку, яка випередила свій час.
Творчість як самотерапія
1898 року Іван Франко опублікував у «Літературно-науковому вістнику» статтю, в якій кілька разів назвав Лесю Українку «хорою, слабосильною жінкою». Тож хворобу стали вважати прикметною рисою поетеси. Хоча Франко сформував концепцію пов’язаності хвороби із творчістю, згідно з якою митець здатен виходити за межі власних переживань.
Ключовими в ній стали опозиції «тіло хворе» / «душа здорова і думка ясна»; «власне страждання» / «бажання волі й добра для всіх інших людей»; «власне горе» / «загальний порядок фактів і ідей».
Леся Українка хворіла з десяти років і аж до смерті, називаючи свої відносини з хворобою «війною» або «великою битвою». Безумовно, хвороба вплинула на її особисте і творче життя. Леся багато часу проводила вдома, на курортах, на самоті. Але водночас хвороба загартувала її, загострила бажання писати.
Як зазначає Тамара Гундурова, творчість стала для Лесі формою самотерапії, морфієм, і це допомагало їй «переборювати втому й болі та компенсувати нервові «припадки». Проривається хвороба в оповідання «Жаль» та «Над морем», які були написані під час курортно-санаторного лікування. Однак Леся вміла виходити за межі власних переживань і фізичних страждань. Бо не лише несамовито писала, але й перекладала тексти Вільяма Шекспіра, Джорджа Байрона, Генріха Гейне. Вивчала іноземні мови — вільно спілкувалася французькою, італійською, польською, німецькою, добре знала латинську та давньогрецьку. Вела інтелектуальні дискусії, зокрема, з Іваном Франком. Записувала народні пісні — зібрала близько 500 композицій. Під впливом дядька Михайла Драгоманова, який був її «куміром», поширювала ідеї європеїзації.
Нові теми в літературі
У своїй першій драмі «Блакитна троянда», яка стала викликом старій літературній традиції, Леся Українка порушує теми втечі в ідеальну любов, заперечення сексуальності й репродуктивного материнства. Експериментує з моральними і психічними нормами, переносить на український ґрунт модні теми, зокрема долучаючись до дискусій fin de siècle, започаткованих Фрідріхом Ніцше та Зиґмундом Фройдом. Ці дискусії точилися навколо того, що жінка, яка понад усе хоче стати матір’ю, через материнство компенсує свою неповноцінність у порівнянні з чоловіками.
«Леся Українка включається в дискусії навколо нової, модерної епохи, удаючись до викликів біографічного, психологічного та сексуального характеру», — пише Тамара Гундорова.
Міркує про роль фізіології та біології в житті людини, про місце жінки у світі. Так, після прочитання роману Агатангела Кримського «Андрій Лавговський», її цікавлять не стільки неестетичні сцени, які присутні в тексті, а трактування образу жінки, «котра є сексуальним об’єктом і якій не дано жодного голосу й права бути ідентифікованою». Текстом «Одержима» мисткиня нарешті виводить жінку з тіні. Тепер вона має місце в житті, літературі, культурі, історії.
Особливе місце у творчості Лесі Українки займає драма-феєрія «Лісова пісня», яка входить до шкільної програми. На жаль, часто її сприймають як незвично красиву, але трагічну історію кохання. Однак це перший твір в українській літературі, де поєднуються два світи — світ людей і світ природи. Лукаш дає Мавці душу, «у якій захована спроможність творити». Так мистецтво набуває символічного, чудотворного значення.
«“Лісова пісня” не лише про кохання, це екокультурний міф письменниці, де “лісова пісня” стає метафорою творчості, а Мавка виступає медіумом культури й посередником між людським і природним світом, вона вмирає тілесно й народжується духовно та естетично», — пише авторка у своїй роботі.
Леся Українка не боялася порушувати незручні теми, відходити від традиційного погляду на проблеми. Сформулювала власну концепцію новоромантизму (бажання свободи, протест особистості проти середовища, устремління за межі реальності, злиття з ідеалом) на противагу натуралізму, який збіднював літературу. Розвинула ідею модерністської «високої» культури. Багато подорожуючи за кордон через хворобу, мисткиня досліджувала культурно-літературний простір Європи. Тож розуміла, чому українська література «поневіряється» і чого їй бракує. І тому її модернізм був іншим.
За своє коротке життя Леся Українка зробила так багато всього для української літератури та культури, що просто не може асоціюватися із хворою жінкою. Передовсім вона геніальна письменниця та поетеса, перекладачка, новаторка, «дочка Прометея», яка вивела нашу літературу на європейський рівень. Саме тому її тексти, які я раджу вам прочитати або перечитати, позачасові та глибокі.
