У часи великих втрат — колективних і особистих — важливо, щоб трагедії не поглинули все життя. Тема смерті залишається табуйованою, надто зараз, коли стрічки соцмереж перетворюються на траурні некрологи, коли втрати переповнюють країну щодня.
В Європі та США, окрім груп підтримки чи психологів, для переживання втрати можна звертатися до «доул смерті», які попри певну містичність назви допоможуть пройти крізь втрату і зберегти любов до життя.
Найчастіше доулами називають жінок-компаньйонок, які проходять відповідні курси та можуть консультувати з питань народження і догляду за дітьми, але зазвичай не мають медичної чи психологічної освіти.
Доула смерті працює з тими, хто помирає, допомагає зробити відхід із життя менш болючим, а також стає опорою для тих, хто втрачає близьких.
В Україні доул смерті поки мало, ми поговорили з двома жінками, які займаються дуже схожими речами, хоч і називають себе по-різному. Марлена — підтримна майстриня, планує пройти спеціальні курси доул смерті та стати частиною спільноти. Ганна — уже сертифікована доула смерті з Києва, яка навчалася в США.
Вони розповідають не лише про професію, а й діляться особистим досвідом втрати та її проживання.
Доули смерті й українські традиції
Українські традиції поховання та проживання смерті допомагають пройти втрату легше. Починаючи від підготовки до похорону та закінчуючи часовими відрізками після — дев’ять днів, 40 днів і рік. Вони спрямовані на те, щоб живі згадували про мертвих і справлялися зі стражданнями.
Марлена, підтримна майстриня, яка працює з темою смерті, згадує обряд «грушки» на Гуцульщині — коли поруч із труною небіжчика чи у сусідній кімнаті влаштовували ігри, співали та жартували. Так люди показували — життя і смерть невіддільні.
Ще одна українська традиція, яка допомагає пережити втрату, — плакальниці на похоронах. Марлена пояснює, що родичам не можна дуже сильно плакати, щоб не зацементуватися у травмі. Для цього наймали спеціальних людей, зазвичай старших жінок, вдів, у яких ніколи не було дітей. Вони знали особливі тужливі пісні.
«Плакальниці за це отримують гроші. І це баланс, як у підтримних спеціалістів, — не пускати горе всередину, а пропускати його на тілесному рівні. Водночас зберігається ритуальність, траур, але це не роблять родичі померлого, їхня психіка, їхнє тіло зберігається. А плакальниці не проживають кожну смерть ридма», — розповідає Марлена.
«Я б дуже хотіла, щоб мені про це раніше хтось розказав»
Марлена відчула, наскільки важливі наші традиції та ритуали через власний досвід.
«Моя найбільша втрата — смерть батька, коли мені було 20 років. Тоді сталося багато травматичних подій: спочатку він раптово втратив зір, потім йому призначили операцію. Тато не дозволив мені побачитися з ним напередодні. А згодом він впав у кому на два місяці.
Батько був моряком — сильний, завжди засмаглий чоловік. І от ця кремезна гора м’язів просто в мене на очах перетворилася на скелет. Та найбільшою моєю травмою було знецінення, з яким я зіткнулася після, нерозуміння, як проживати власне горе», — ділиться Марлена.
Жінці казали, що ховати своїх батьків — природно і нормально. Проте це не допомогло їй пережити втрату. У пошуках порятунку Марлена почала вживати алкоголь. Пізніше в неї почалися неврози, непорозуміння з мамою, яка на той момент уже 10 років жила в Іспанії. Кожна згадка про тата викликала ледь не істерику. Цю втрату вона змогла пережити лише через вісім років.
«Коли почала розбирати історію по дрібницях, по етапах, то зрозуміла, що не знала порядку горювання. І мала дуже багато заборон на проживання своїх емоцій, зокрема на злість. Виявляється, я була дуже зла на свого батька. Але ж у нас як? Про покійних або добре, або ніяк», — ділиться жінка.
Життя після втрати
Крім смерті батька та переживання розлуки з мамою, через дев’ять років жінка втратила бабусю. Потім — розлучення з чоловіком. Але тоді Марлена розуміла, що мусить бути період, коли від себе не треба нічого вимагати — умовних 40 днів.
«Після того був рік трауру за собою. Я не страждала через втрачені стосунки чи людину. Для мене складною була втрата статусу дружини. Це такі неочевидні втрати, з якими ми стикаємося постійно».
Майстриня вважає, що часто люди недооцінюють втрати у власному житті, думаючи, що уваги варта лише смерть близьких. Марлена до переліку втрат додає звільнення, переїзд, особливо вимушений, втрату друзів через різні цінності.
Заглиблюючись в українську культуру, вивчаючи поховальні обряди та ритуали, Марлена почала вести блог. Писала і про свої переживання та досвід втрат, хоч і стикалася з нерозумінням та хейтом. Вважає, що не всі були готові до болючих розмов замість красивих картинок та історій успіху. Проте у своєму блозі Марлені вдалося знайти тих, для кого ці слова були так само важливими.
«Одного разу мені написала дівчина. Її стосунки з татом не склалися через розлучення. Але, прочитавши мої тексти про втрату батька, зрозуміла, що як не запросить свого тата на весілля, то буде жалкувати все життя. Так я зрозуміла, що все ж людям потрібна ця інформація», — каже жінка.
Практика підтримки і війна
Марлена називає себе підтримною майстринею, яка допомагає іншим прожити власне горе. Вона прослухала окремі лекції в Українському інституті когнітивно-поведінкової терапії «Ускладнена реакція втрати», лекції з гештальт-терапії в Київському гештальт-університеті та не є психологинею і не називає себе так.
Свою роботу з людьми Марлена починала з жіночих кіл — це простір, у якому учасниці діляться власним досвідом, обговорюють спільні проблеми та вчаться одна в одної. Також Марлена запустила проєкт «Життя після втрати» — серію вебінарів про те, якими бувають втрати і як їх переживати.
«Основна ідея вебінарів у тому, що після кожної втрати ми все одно виживемо і все буде добре. Але як ми це будемо все проживати — інша історія. Ми говоримо про традиції, про те, як підтримати людину, яка переживає втрату. Доповнюю це й особистим досвідом. Як показує практика, деколи людині дуже важливо просто почути досвід іншої людини, як вона впоралася», — пояснює Марлена.
Минулого року через повномасштабну війну вона припинила всі заняття аж до липня. «У період гострої втрати з людиною заборонено працювати згідно з протоколами психології підтримки. Наші предки теж це знали. Чому так багато ритуалів після смерті людини? Сім’я зайнята рутиною, ритуал змінюється ритуалом — які рушники треба готувати на похорон, які калачі. Люди в цей перший період найбільше зосереджені на побуті, на рутині, і це дуже опорова історія. Перші 40 днів люди мають лишатися недоторканими. В їхню психіку заборонено лізти. Тож до кінця травня навіть деякі психологи не проводили терапії, а лише підтримувальні сесії», — пояснює Марлена.
Зважаючи на весь попередній шлях, жінка вирішила стати доулою смерті. Вже подала заявку на курс і чекає на початок навчання в організації Lifespan Doulas (США). Щоби стати доулою смерті, необхідно пройти 50 годин навчальних матеріалів та 10 годин практичних занять. Для Марлени важливе це навчання, щоб побачити, як працюють інші фахівці та отримати приналежність до спільноти.
Курси доул смерті
Ганна вже пройшла той шлях, до якого Марлена лише готується. Жінка мешкає у США, куди виїхала після повномасштабного вторгнення. Уже на новому місці вона освоїла нову професію:
«Коли померла моя бабуся, всі дорослі в сім’ї переживали, були зайняті, й не було нікого, з ким можна було просто поговорити. Тож коли я дізналася, що є така професія, як доула смерті, вирішила, що хочу цього навчитися, і записалася на курси у міжнародну організацію доул кінця життя».
Курси тривали близько місяця, раз чи двічі на тиждень, заняття — по шість годин. Були лекції, вправи у групах, домашні завдання.
«У людей є така особливість, вони вважають, що їхні переживання унікальні й ні в кого такого не було. Тож побачити, що таких людей багато і вони відчувають ті самі емоції в усіх точках земної кулі, — дуже важливо для мене», — каже Ганна.
Багато завдань на курсі були націлені на відчуття тих, хто помирає. Жінка пригадує, треба було уявити себе на місці людини, яка помирає, і подумати над запитаннями: «Чого ми досягли в цьому житті?», «Чим пишаємося?», «Якими б ми хотіли, щоб нас пам’ятали, після того, як ми помремо?»
Саме останнє запитання Ганна вважає основним у своїй роботі. Адже говорити і думати про смерть — це не обов’язково уявляти страшні картини загробного життя.
Вона розповідає, що кожен, хто проходить курси, отримує сертифікат, а після цього можна стати членом асоціації, пройти додаткову сертифікацію — для цього треба мати 40 годин доульської роботи і скласти іспит. Курси пропонують різні — універсальні для доул смерті, для доглядальників, опікунів, тих, хто хоче допомогти своїй близьким, курси для медсестер, спрямовані на паліативну допомогу.
Ганна каже, щоб потрапити на заняття, не треба мати додаткових знань, важливо написати про свою мотивацію. В асоціації доул смерті прагнуть, щоб знання були доступні якомога більшій кількості людей, хочуть знімати табу з теми смерті, вчити людей того, як приймати смерть частиною життя, а не чимось, на що заплющують очі.
Чим займається доула смерті
Тож доули смерті можуть працювати з людьми, які помирають, тими, хто вирішили добровільно піти з життя, та з тими, які переживають втрату. Доули переймають психологічні техніки, але психологами не є. Це швидше людина, з якою можна поговорити про наболіле.
Доули більше слухають, ніж говорять, каже Ганна. Їхнє завдання — поставити запитання, відповідаючи на яке, людина може відчути та зрозуміти щось нове. Доули не висловлюють свою думку, але можуть скеровувати розмову. Важливо те, що робота з доулою завжди відбувається за бажанням клієнта, вона не може нічого нав’язати чи наполягати проживати втрату саме так, а не інакше.
У практиці кожна доула вибирає для себе, які саме послуги надаватиме. Наприклад, для того, щоб доглядати за людиною, яка помирає, у США треба мати медичну освіту. Тоді доули можуть облаштувати місце, де людина помирає, та організувати похорон. Така спеціалістка може в рамках традиції проводити релігійні ритуали, якщо має відповідну кваліфікацію. Деякі доули проводять медитації для близьких, спрямовані на заспокоєння, працюють зі страхом смерті.
Ганна каже, така практика доволі поширена у США. Доули смерті працюють у центрах паліативної допомоги, у будинках для людей похилого віку. Часто це не окрема професія, а додаткова навичка, тобто медсестра може пройти курси та отримати таку додаткову роль.
Тривалість сеансу чи розмови з доулою — до двох годин. Але залежить від ситуації. Якщо ж йдеться про супровід людей, які помирають, то час тут не може обмежуватися.
Досвід консультацій
Всі клієнти Ганни — з України, зараз доула смерті консультує онлайн. Поки ще не мала досвіду з людьми, які помирали, працює з тими, хто відчуває втрату з різних причин:
«Втрата близьких, втрата дому, втрата відчуття цінності життя. В мене була людина з особливим відчуттям втрати, вона пережила втрату української культури, їй боліло через культуру, яка була знищена, яка знищується зараз, самі твори мистецтва, які були спалені чи зруйновані».
Найскладніше для Ганни в практиці — це те, що вона далеко і не може підтримати людину фізично, обійняти чи взяти за руку.
Жінка зауважує, що психологічний стан доули смерті не менш важливий, аніж стан клієнта. Адже це заняття, що потребує чимало сил та співчуття.
«У США теж вважають смерть табуйованою темою, іноді не задумуються, що можна попросити про допомогу і зробити смерть більш комфортною, менш травматичною. Проте доули тут займаються і просвітницькою роботою — наприклад, влаштовують “смертельні кафе”. Збираються поговорити про смерть з усіма охочими», — розповідає вона.
Щодо поширення такої практики в Україні Ганна налаштована позитивно, адже доули смерті — це ті, хто зможуть бути поруч у складну хвилину, підтримати, дати простір для горювання. Жінка наголошує, що доули смерті ніби кажуть — ви не одні, ви — цінні, я поруч.
Поради Марлени та Ганни щодо втрати
Ти не одна або ти не один. Треба не боятися просити про допомогу. Це не написання диктанту на контрольній, ніхто не прийде з червоною ручкою перевіряти. Те, як ти даєш раду, — правильно. І дуже важливо берегти себе. Коли ми не вигрібаємо ментально, необхідно підтримувати власне тіло теплою їжею, чаєм, масажем, довгими прогулянками.
Жодна втрата не є кінцем. Кожну втрату можна прожити. Після кожної втрати є життя, навіть після найбільшої трагедії. І це нормально, що в момент, коли болить, ти подальшого свого життя не бачиш. Що робити? Просто жити! Без встановлення мети.
Просити про допомогу, бути причетним до життя і проживати все у своєму ритмі. В горюванні немає правил, немає чітких етапів. Виділяють стадії горя: заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття. Але це може відбуватися не в такому порядку.
Не обов’язково залишатися на самоті. Треба шукати людей, які з тобою в одному контексті. Зараз багато випадків, коли жінки, які залишилися в Україні, розсварилися з давніми подругами, які виїхали за кордон. Бо у них абсолютно різні контексти.
Максимально намагатися бути серед живих. Людям, які проживають втрату, дуже важливо бачити, що життя триває. Це як те, що засуджувалося минулого року, — жінки в березні ходили на манікюр. Серед усього хаосу, коли весь світ ламається, ти маєш знати, що в тебе є хоч якась маленька опора, за яку ти можеш вхопитися.
Спитати, чим можна допомогти. Якщо близька людина втратила когось і хочеться підтримати її, варто спитати про той спосіб, який буде найкращим. Для когось це довгі розмови, для когось — просто обійми, чи спільні посиденьки, чи виїзд на природу.
Уникати банальних фраз. «Все буде добре», «Не переживай», «Він\вона би не хотів\ла, щоб ти страждав». Особливо остання фраза доволі шкідлива, адже говорити про померлого і відповідати за його бажання — не дуже коректно. Краще, наприклад, сказати: «Мама тебе любила».
