Рік тому здавалося, що цей день ніколи не настане. На часовій відстані 24 лютого 2023 року лежало десь за межами цього всесвіту. Не те щоб не вірилось, що повномасштабна війна триватиме аж цілий рік (або й довше?), просто горизонт планування звузився до мікрозавдань на кшталт «пережити цей обстріл, Господи, ну, будь ласочка», перебути ніч, доповзти до світанку наступного дня, протривати тиждень, а потім ще один, потім ще. В торішній темряві життя вимірювалось короткими проміжками між повітряними тривогами й підживлювалось сподіванням, що наступний ранок для тебе все ж таки настане.
Хтось тримався за надміру оптимістичні «два-три тижні, і все скінчиться» (маю надію, що глибина розчарування не засмоктала тих людей у темряву зневіри). Хтось стискав зуби й рішуче грібся собі з одного дня в інший, крок за кроком, хвилина за хвилиною, потрохи, не загадуючи наперед, не малюючи собі в уяві обнадійливих картинок чи якихось «візій на перемогу».
Ми впадали у відчай, підупадали на віру, знесилювалися, донатили на ЗСУ, годували вуличних тварин, які ще вчора були чиїмись хатніми улюбленцями, ночували у підвалах і «в калідорах», сиділи без світла, води та вай-фаю, ціпеніли від страху, стресували, втрачали апетит, заїдали цукерками кожен жахливий день обстрілів, сивіли, обіймали друзів і вчилися жити посеред війни.
«Ми стали старшими на цілу війну», — нещодавно сказала моя близька подруга. «І мудрішими на цілу війну теж», — погодилась із нею я. Війна насправді навчила багатьох нових речей, але не всі з тих знань та уроків я б хотіла понести з собою і далі. Набута нами навичка на слух розрізняти «приліт» та відпрацювання ППО або назви всіх тих смертоносних машин, ракет і дронів, якими російські злочинці намагаються знищити якомога більше людей — що робити з цим? Яким боком прикладати ці знання до мирного життя, коли воно таки настане?
Та все ж дещо зі знань, усвідомлень і навичок повномасштабної війни я хочу забрати із собою в моє подальше життя, бо ці уроки коштували мені дуже дорого, щоб легковажно розкидатися ними навсібіч.
Уроки війни
Урок 1.
У житті може статися що завгодно. Хоча б тому, що сталась сама війна, цей цивілізаційний атавізм, якому, здавалося, вже не місце у 21-му столітті! Можна спакувати хоч десять тривожних наплічників, набити повну комору запасів, павербанків і теплих ковдр, розуміти головою, що війни не уникнути, але все одно вірити, до останньої миті вірити й сподіватися, що великої, руйнівної, виснажливої війни ну просто не може бути, бо… ну, не може, і все! Але війна прийшла в наш дім, хотіли ми цього чи ні, готувалися до неї чи заспокоювали себе обіцяними «шашличками», вірили чи заперечували, жили війною з 2014 року чи «втомились» від неї, п’ючи свій флет-вайт у затишній кав’ярні. І якщо вже в цьому всуціль диджиталізованому, космічному і технологічному світі можлива настільки дикунська і злостива річ, як війна, що вже казати про все інше?
Цей урок, мабуть, дається найтяжче. Бо ти вже більше не можеш легковажно відмахнутися: «Голод? Розбитий ракетою дім? Убита вся родина? Десять родин? Сто? Ціле місто? Геноцид? Епідемії? Виживання на межі? Тортури? Технологічний відкат на десять, п’ятдесят, сто років? Та ну, не може такого бути!!»
Але чому не може? Якщо сталася війна, отже, може статися будь-що, включно з ядерним вибухом. Нема більше жодного запобіжника, який забезпечив би тобі порятунок від найстрашніших злочинів і найтемніших часів. І ти більше не маєш розкошів заспокоювати себе тим, що сам факт життя у 21-му столітті якимось дивом гарантує лише приємні плюшки цивілізації та космічні звитяги.
«Технічну воду ми набирали в річці, коли щось треба було випрати. І ти переш на вулиці, руками на морозі, і полоскати ходиш на річку — і кухонні рушники, і свій светр, в якому вже другий місяць у стодолі сидиш, і менструальні ганчірочки. У мене із собою в окупації була рівно одне паковання прокладок. Під час перших місячних у березні я її використала. А потім настала друга менструація, і в мене вже не було прокладок. Що я робила? Дістала стару наволочку, порізала на шматки і вже їх собі підкладала. А ввечері гріла трохи води, прала, розвішувала…. Пригадую, я стояла на березі, ганяла в холодній воді свої труси і плакала від того, що у 21-му столітті мені доводиться прати руками в річці своє шмаття, щоб не ходити брудниськом…», — Катя, Чернігів.
Урок 2.
Оскільки статися може що завгодно, треба бути готовим до всього. А в ідеалі мати продуманий план подальших дій. Це війна, і те, що сьогодні у твоєму місті працюють кав’ярні, продають квіти і печуть свіжий хліб, на жаль, не убезпечує тебе від прикрощів війни і не гарантує, що завтра будуть кава, квіти та хліб. Все може змінитися за секунду. Тому треба бути готовою і морально, і фізично до швидкої втечі, до евакуації, до виїзду за кордон, до бойових дій у місті, до блекауту, до втрати дому, до втрати майна, готовою кооперуватися з рідними, друзями, сусідами, не соромитися проговорювати з ними плани дій на випадок, якщо з вами щось станеться, знати свої паролі від пошти, онлайн-банку, коди карток, обмінятися ними з найдовіренішими людьми. Вміти розкладати вогнище, знати, де у твоєму місті бювети з питною водою, де працюють гуманітарні пункти, вміти надавати першу допомогу або хоча б мати базову уяву, чого робити точно не слід. Так, ми завжди віримо в найкраще, ми тримаємо всі на світі кулачки, щоб лихо оминуло нас і наших близьких, але треба завжди мати план Б. Про всяк випадок. Завжди.
«Я ще до війни сказала своєму хлопцю: “Ми живемо в Україні, нам треба автономну «криївку» вдома, тобто і сонячну панельку, і свою систему очищення води, конденсації, запас продуктів, ліків». Перед війною я відкрила кредитну лінію в банку і зробила на всю родину запас медикаментів. Зрештою на початку війни у нас не було лише сонячної панелі. Ми готувалися. І ця підготовка дала змогу мені потім годувати вдома велику кількість людей — волонтерів, журналістів, друзів, сусідів. У мене навіть був такий план, кому із моїх друзів я передам усі наші запаси, якщо мені з дитиною доведеться їхати з міста. А також план, куди мої гроші підуть, якщо мене раптом не стане, — я хочу, щоб вони не пропали, а стали суспільним надбанням», — Дарка, Київ.
Урок 3.
Ніколи й нічого не відкладай на завтра чи на потім. Бо потім може і не настати жодного «потім». Це в мирні часи можна дозволити собі полінуватися сьогодні піти в магазин на закупи чи в аптеку за ліками, пообіцяти собі «завтра» замовити додому питну воду чи перетелефонувати подрузі, домовитися про зустріч чи просто вийти подихати повітрям на вулицю. На війні не існує опції «потім» — і що швидше усвідомити це і взяти за нове правило життя, то менше лишається приводів для жалю. Годі й рахувати, скільки разів я мала необережність отак бездумно відкласти «на потім» вихід за продуктами в магазин, за посилкою на пошту, за котячим кормом у ветаптеку, за шампунем у побутову крамницю, на каву із подругою.
Але в момент цього «потім» в кращому разі крамниця чи пошта не працювали через відключення електроенергії чи довгої повітряної тривоги, котячий корм розібрали до останньої баночки, а кав’ярня зачинилась назавжди, бо не стало грошей платити оренду.
В найгіршому ж разі доводилося тулитися з котами у ванній кімнаті на підлозі та здригатися з кожним вибухом, який рокотів над нашими головами.
Урок 4.
Ми більше ніколи не повернемось у 23 лютого. І з цим треба змиритися, це треба прийняти і жити далі. Так, життя розділилося на «до» і «після». До виття сирен, бомбувань мирних міст, обстрілів, катувань, окупації, братських могил і після. До бомб, скинутих на театр у Маріуполі, і після. До іранського дрона, що влучив у середмістя столиці, і після. До Бахмуту, Херсону, Рубіжного, Ізюму, Енергодару і після. Але це не значить, що попереду самі лише злидні й безвихідь, війна і морок.
Колись, я вірю, українське небо знову заповниться гудінням пасажирських лайнерів, а над головою дзижчатимуть лише ті дрони, що фільмують красиві весілля чи дитячі свята. І сигнали повітряної тривоги не зриватимуть із робочих місць чи з тепленьких ліжечок вдень і вночі, щоб загнати нас у прихисток між «умовно безпечних» двох стін, у метро, в бомбосховище чи у підвал. А слово «приліт» повернеться до свого первісного значення на аеропортовому табло і більше не означатиме вирви на місці дитячого майданчику чи руїни на місці цілого під’їзду з живими людьми. Буде багато хорошого, буде і чимало такого собі. Далі щось-таки обов’язково буде, але вже як було — ніколи, хай би того хотілося понад усе на світі.
«Ми не можемо поставити життя на паузу. Ми не можемо навічно думками залишатися в 23 лютого, і ніяк не жити. Наше життя іде, незалежно, ставимо ми його на паузу чи ні, і треба пам’ятати, що ніхто нам не поверне цей час. Нам можуть компенсувати якісь гроші за втрачене житло або речі, але твій життєвий час, твої роки ніхто не поверне. Насправді росіяни у нас не тільки роки життя вкрали. Вони вкрали у нас море, гори, степи, ліси, і поки все це не розмінують, це вкрадене у нас. Але від тебе залежить, як ти проведеш свій час на війні — в очікуванні, коли буде добре? Чекаючи на ракету? Що ти будеш згадувати? Як сиділа і боялась? Чи те, що змогла собі принести трохи радості в темні часи? Треба жити далі», — Мирослава, Київ.
Урок 5.
Війна нищить пам’ять, тому надзвичайно важливо її зберегти. Мова не лише про розграбовані окупантами музеї та музейні фонди, знищені пам’ятки чи розграбовані, побиті ракетами бібліотеки, спалені книжки, потрощені церкви. Важливо зберігати і родинну пам’ять теж: фотографії, архіви, документи. Це, начебто, очевидна річ, тим більше на війні — відцифровані стоси домашніх фотоальбомів і паперів нічим не обтяжить тривожний наплічник і до віку зберігатиметься собі в диджитал-хмарині як варіант на випадок, якщо оригінали будуть втрачені, знищені, загублені чи десь забуті. Але водночас, хоч повномасштабна війна триває вже цілий рік, багатьом людям здається, що продумати варіанти на випадок «якщо щось станеться» — це те саме, що прикликати на свій дім біду й оте саме «щось» у вигляді пожежі, ракети, снаряду чи уламків дрона. Не знаю вже чому: чи то якась забобонність, чи легковажність, чи, може, ірраціональна віра, що «от зі мною такого точно не станеться»?
В будь-якому разі не соромте себе за те, що ви досі не зробили цифрові копії родинних паперових скарбів, не відфотографували, скажімо, бабусині весільні, мамині дитячі чи татові студентські фото. Просто візьміть і нарешті зробіть це.
«Я дуже шкодую за всім, що ми втратили. І за вишиванками, і за книжками, і за фотоальбомами моєї мами, батьків, де вони ще були дітьми, де були їхні батьки, тобто мої дідусь із бабусею. У мене за цим серце рветься. Там були і мої дитячі фотографії. Я все це з дурного розуму не відсканувала. А можна ж було перефоткати, і вони б лежали собі на диску в ноуті. Але ні. Я весь час собі казала, що от краще мати паперові фото. Це ж пам’ять, ми так любили з батьками сідати, роздивлятися, згадувати, і от тепер залишилися без цього. Снаряд прилетів у хату, і все вигоріло. І мені цього дуже шкода», — Таня, Одеса.
Урок 6.
Людям потрібні люди. Мені здається, що рік перед ковідною пандемією був останнім, коли ще з легкістю вірилось у «звичайну радість самотності». Я маю на увазі не ту самотність, де відсутність чи наявність романтичного партнера або партнерки додає тобі соціальної ваги та легітимності чи таврує в очах соціуму невдахою. Я про самотність як про граничний стан незалежності, коли з легкістю віриться в те, що тобі все до снаги, з усім ти впораєшся сам, і ніхто тобі поруч не треба. А потім приходить ковід, і ти лишаєшся сам на сам зі страшною хворобою, коли в усьому світі нема кому принести тобі термометр чи зварити гарячий суп.
На війні самотність і відсутність близьких за кров’ю чи духом людей страшніша за ракети. Вона лишає мало шансів на виживання — як дослівно, так і метафорично. Мабуть, єдине, за що я особисто могла б подякувати (якщо це слово тут доречне) війні, так це за усвідомлення, що маю справжніх друзів і своїх людей, і розуміння, який це насправді неоціненний скарб!
«Одна моя знайома перші два місяці з 24 лютого взагалі не бачила нікого. Вона сиділа у своїй квартирі сама, ні з ким не говорила, боялась виходити з дому. Я до неї зайшла в гості, бо була поруч в її районі, годувала чийогось кота — мені залишили ключі та попросили доглядати тварину. До війни ця дівчина була дуже активною, у неї була купа друзів. І от я у неї побачила на кухні дошку для нотаток, порожню, з єдиним папірчиком, на якому був мій номер телефону. Це був єдиний контакт, який вона залишила на випадок, якщо з нею щось трапиться. В ситуації війни вона виявилась абсолютно самотньою. Чи то всі решта її друзів роз’їхалися, чи щось сталося… І я зрозуміла, що вона залишилась настільки сама, що мій візит для неї був значущою подією, хоча ми не були близькими подругами, просто знайомі…» — Ольга, Київ.
Урок 7.
Ми насправді дуже сильні. Дуже. Навіть коли ми не вигрібаємо, навіть коли нам здається, що ми робимо мало, треба більше, а на більше нема ні сил, ні завзяття, коли ми втомлені, коли нічого не вдається, коли темрява війни висмоктує всі сили і лишає нас безпорадними, безпомічними посеред битого шляху без жодних вказівок, куди рухатися далі.
Нам страшно, нам боляче, ми втрачаємо віру в себе, але ми тут, ми пережили перший рік повномасштабної війни, ми тримаємось, ми донатимо, читаємо страшні новини, почуваємось втомленими, безпорадними, мізерно маленькими в цій каламуті історичних й епохальних подій, але ми піклуємось про дітей і котів, про батьків і друзів, печемо хліб, працюємо між відключеннями світла, даємо собі раду або не даємо собі раду, тримаємось «своїх», ми ідемо повільно, іноді настільки непомітно, що здається, наче завмерли на місці, але навіть дуже повільний рух — це рух уперед.
«Уся моя родина була впевнена, що виїзд з України з дитиною з інвалідністю я не потягну. Типу, я така творча людина, я ж у світі білому просто не виживу! Ну, в сенсі, я не виживу? Звісно, коли тебе з усіх боків опікають, ти собі можеш дозволити розслабитися, а коли нема кому опікати, то ти береш все на свої плечі, і це нормально! Для всіх був такий сюрприз, що я впоралась. А ти собі не можеш дозволити не вижити, коли в тебе дитина. Тому я не здивована своєю здібністю до виживання. На жаль, «дівчина-ромашка» в умовах війни неможлива, треба бути скелею, і ти нею стаєш — для себе і для дитини», — Світлана, Паневежис, Литва.
