Американський журнал The New Yorker в рамках проєкту The New Yorker Documentary виклав документальний короткометражний фільм «Я не хотіла робити фільм про війну» (I Did Not Want To Make A War Film) української режисерки Надії Парфан.
Стрічку, яка в оригіналі звучить українською, було перекладено англійською, також опубліковано стенограму з субтитрами до фільму.
Повномасштабне вторгнення росії 24 лютого 2022 року застало режисерку та її чоловіка Іллю Гладштейна в містечку Дахаб на Близькому Сході, куди вона полюбляла приїжджати, коли в Україні наставала зима. В особистому фільмі-есе Надія Парфан документує своє болісне повернення додому. Героями фільму є друзі та родичі режисерки, серед яких маріупольський режисер Олександр Суровцов, журналістка Анастасія Станко та мистецтвознавиця Оксана Семенік. На фоні розповіді режисерки у фільмі лунають сирени повітряної тривоги та вибухи.
«24 лютого я прокинулася від маминого дзвінка. Вона надіслала мені відео бомбардування мого рідного міста. росія почала повномасштабне вторгнення до моєї країни. Вся моя родина, друзі та колеги були в Україні. Я не була поруч і не могла допомогти. У Дахабі було безпечно, але я почувалася неначе у в’язниці. Я так хотіла допомогти, але я мало що могла зробити. Я почувалася винною, самотньою і нескінченно безпорадною. Єдине, що залишилося, — це новини з дому», — розповідає вона.
За словами режисерки, однієї ночі їй наснився сон, в якому вона побачила дорогу до якогось нового місця, «місця, яке я ніколи раніше не бачила».
«Раптом я впізнав його. Це була Україна, війна. Як не дивно, я відчула полегшення. Вперше від початку вторгнення, я відчула щось позитивне, наче якась зовнішня сила підказувала мені і витягувала мене з мого паралічу», — згадує жінка.
Водночас її чоловік вважав повернення в Київ «недалекоглядним, імпульсивним і просто небезпечним» та не хотів їхати і відпускати свою дружину. Зрештою Ілля був змушений прийняти вибір режисерки.
«Скрізь на своєму шляху я бачила втомлених жінок із дітьми. Їхні очі не могли цього приховати. Вони пройшли через пекло. Усі вони прямували на захід. Я була єдиною, хто прямував у протилежний бік, додому. Мій дім був за 500 кілометрів від кордону. Мені довелося зробити пересадку і залишитися в моїх родичів», — згадує Надія Парфан.
Першим, кого українка зустріла, повернувшись до України, був її двоюрідний брат. Режисерка розповідає, що чоловік провів п’ять годин у підвалі, коли місто бомбили російські військові. Також Надія Парфан показує свою бабусю, яка виписала імена всіх родичів — як живих, так і мертвих — на листочок паперу, щоб нікого не забути у своїх молитвах.
Коли почалася війна, бабусин будинок став тимчасовою домівкою для друзів режисерки з міст Центральної та Східної України, яким довелося тікати від масованих обстрілів.
«Я була в ейфорії, коли повернулася. На відміну від багатьох людей в Україні зараз, я все ще мала дім. Мій дім був цілий, неушкоджений, готовий прийняти мене як ні в чому не бувало. Ніби війни не було», — говорить жінка, проте згодом її будинок також обстріляла росія.
Попри часті обстріли Надія Парфан не хоче покидати країну.
- Надія Парфан — українська режисерка, зняла фільми «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», «Жінки, що грають в ігри», «Reve ta Stohne on tour».
- Наприкінці 2019 року, у новорічну ніч, запустила онлайн-кінотеатр українського кіно Takflix, оскільки, за її словами, «платформи, які існували, не були готові показувати дебютний документальний фільм української режисерки». В онлайн-кінотеатрі можна переглянути фільм «Я не хотіла робити фільм про війну» українською.
- Короткометражний ігровий фільм Надії Парфан «Це побачення» (It’s a Date) відібрали до міжнародного короткометражного конкурсу 73-го Берлінського кінофестивалю, що відбудеться 16–26 лютого 2023 року.
