Дніпро. Навіщо ми говоримо про війну? Розмова з рідним містом

//
627 переглядів

А зранку випав сніг. Крижані сльози неба падали на зруйновану багатоповерхівку, на зруйновані життя, омиваючи їх, вкривали саваном загиблих, припорошували білим форму ДСНС, поліцейських і медпрацівників. До Дніпра я приїхала на свята, щоб зустрітись із родиною, яку не бачила три роки, і містом. Моїм. Хоча скільки разів уже його зрікалась: все життя Дніпро здавався мені занадто промислово-приземлено-прозаїчним для моєї поетичної душі. Та з часом, коли пошук оригінальних рим стає мукою, проза витісняє поезію, і мені знадобилося багато років, щоб порозумітись і налагодити діалог із рідним, хоч і все ще переважно жахливо російськомовним містом.

  • Дніпре, ти знаєш мене більше, ніж я тебе, і ретельно оберігаєш усі мої таємниці, навіть ті, які я встигла забути.
  • Дніпре, скажи, як тобі вдається залишатися в такій формі під час війни, у чому твій секрет?
  • Дніпре, бач, а я все ще не втратила навичку бігу з перешкодами за маршрутками, це м’язова пам’ять по-дніпровськи…
  • Дніпре, твоя їжа така смачна, а вибір продуктів такий величезний, що здається, наче останні три роки я харчувалась недоїдками.

Я подивилась на Дніпро, як і на всю країну, від початку війни по-іншому, промаркувавши як остаточно своє, бо це важливий момент у самоідентифікації. Ми не маємо у всьому збігатись зі «своїми», але гілка не висить у повітрі, десь вона бере початок, є стовбур і є коріння. Я виросла в Дніпрі, та й якщо вважала, що виросла і з нього, то жодне інше місто, де я мешкала, не стало моїм — ні турецька Анталія, ні китайське Гуанчжоу.

Я їхала у своє прифронтове місто-бідолаху, везучи з-за кордону повербанки, свічки, ліхтарики, а приїхала у цілком впевнений у собі мегаполіс, який точно не чекав моєї жалості. Наповнюючи темряву диханням-торохтінням генераторів, він був не просто живим, а затятим і по-дніпровськи нахабним.

Місто зустріло мене не тільки закритими фанерою вікнами і протитанковими їжаками, а й безліччю кав’ярень, нових закладів, перебудованих торговельних центрів, осучаснених супермаркетів, воно глузливо дивилось на мене вогнями свічок у кафе: ми адаптувались, а ти, незнайома жінко, що? Досі на стадії заперечення чи депресії?

І дійсно, перебуваючи до цього всю війну за кордоном, я залишалась на стадії депресивного заперечення, тоді як моє місто пішло далі. Я продовжила заперечувати навіть тоді, коли почула вибух.

Але дізналась, що можу залишатися спокійною під час завивання поліцейських машин, коли в маршрутці біля мене починає плакати жінка, яка, заглянувши в мій телефон, бачить перші кадри з місця прильоту, а інша захлинається в паніці, і встигла здивуватися маячні, що продукує мозок: я хотіла запропонувати їй водички, але згадала, що вже пила із пляшки — а це ж негігієнічно.

На тлі терористичної атаки в Дніпрі, коли стрічка в інстаграмі була заповнена фото і відео з місця події, в мене зав’язалась цікава дискусія з однією знайомою.
«Навіщо взагалі обговорювати війну? — спитала вона, — всі і так все бачать і розуміють, всі чують вибухи і читають одні й ті самі телеграм-канали, нехай це обговорюється на міжнародному рівні, а між собою навіщо? Це ж так боляче».

А справді, навіщо?

Нехай про це великі дядьки десь між собою десь на високому рівні говорять. А ми будемо грати в нормальне життя. Тільки як? Як про війну не говорити, коли це найбільш глобальне, що відбувається з нами зараз? І як тоді змусити про неї говорити людей у далекій і мирній Європі, якщо ми самі будемо мовчати? Тобто раніше ми були «внє політікі», а тепер давайте будемо «внє войни»?

Так, це боляче, це офігіти яка травма, нам усім потрібні психотерапевти, і психотерапевтам потрібні психотерапевти, які виведуть якогось Головного Психотерапевта, як Вія, що накаже: «Підніміть мені повіки, а ні, закрийте назад…»

Я не кажу про те, що ми повинні розганяти паніку і жалісно голосити, але як же без обговорення того, що болить — це і є суспільна дискусія, яка має консолідувати нас, об’єднати в цьому болючому досвіді переживання горя, що не може бути мовчазним.

Війна — це вже давно частина нас і нашої України, говорячи про неї, відрефлексовуючи її, ми збираємося в один пазл, даючи зрозуміти одне одному: ти не сам, я не сама, ми разом, ми переживемо це.

Війна — це не просто стихійне лихо: тут є чіткий ворог, він має обличчя та ім’я. Як росіяни колись почнуть прозрівати, якщо ми самі будемо мовчати? А вони мають колись прозріти, понести покарання, а ми — не допустити повторення.
З 2014-го багато хто волів мовчати — «всі і так все розуміють», а виявилося, що геть не всі.

Говорити — значить прийняти, замовчування — ознака заперечення, а моє місто давно пройшло цю стадію. Сніг, що випав наступного дня після трагедії, розтане, закінчиться зима, колись закінчиться і війна, а нам ще довго розбиратись із причинами і наслідками, проговорюючи, фіксуючи, вшановуючи і викриваючи. Бо на місці нашої мовчанки обов’язково повстане російська брехня.

Ні, ми з Дніпром будемо говорити про війну.