«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

від | 16.01.2023 | Дівчина говорить, Війна в Україні, Її історія, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

Досвід цих трьох волонтерок надзвичайно різний і водночас схожий. Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну кожна з них допомагає військовим на шляху до перемоги й підтримує українців, які вимушені залишатися у прифронтових містах, що наразі перебувають під обстрілами ворога.

Волонтерки розповіли, як починали, про труднощі, які доводиться долати щодня, й про те, що найбільше мотивує не опускати рук і продовжувати працювати.

Махнівчанка Ірина Дигай від перших днів повномасштабної війни годувала людей, які евакуювались із країни, й возила пиріжки для поранених у госпіталь, у співпраці з місцевими добродіями налагодила виробництво сухпаїв на фронт. 

Олена Самойленко (родом із міста Антрацит) почала волонтерити з 18 років: допомагала дитячим будинкам, писала репортажі з анексованого Криму, а сьогодні розвозить гуманітарку та ліки по деокупованих територіях Херсонської області й вважає, що волонтерство допомагає їй у житті. 

Киянка Ярина Гордієнко почала з плетіння сіток і власноруч перешивала брендові светри на балаклави, а тепер закриває індивідуальні запити військових і самостійно доставляє гуманітарку в Харківську й Донецьку область. 

Ірина Дигай, волонтерка

Родом я з Луганської області, з міста Сорокине (колишня назва — Краснодон), що окуповане з 2014 року. Мої мама, батько й інші родичі поховані там, та я не можу навіть поїхати на кладовище, з приходом війни у 2014-му втратила зв’язки зі знайомими, з ким спілкувалась ще за маминого життя, з дитячого садка. На жаль, ці люди обрали інший бік, а я зіткнулась із різким неприйняттям через свою проукраїнську позицію, яку, до речі, завжди відстоювала. 

Ірина Дигай, волонтерка 

Ірина Дигай, волонтерка

В перший тиждень повномасштабного вторгнення росії в Україну я перебувала на пікові стресу, який вдавалося долати нічим іншим, як допомогою людям. Українці евакуйовувались, і сільською трасою, що веде до Вінниці, повзли величезні колони машин. Знайомі заїжджали до мене в Махнівку (Вінницька область), щоби помитися, перепочити й рушити далі, а я усіх їх годувала.

Згодом готувала та виносила їжу до дороги для людей, які їхали повз. Продуктів не вистачало, зрозуміла, що одна не потягну, тож почала організовувати сусідів: ми варили обіди й несли їх до місцевого кафе, де проїжджі могли поїсти. Власниця кафе годувала людей з дороги, покриваючи витрати власним коштом. Односельці згуртувалися, чергували, допомагали хто чим міг, ділилися картоплею, молоком, яйцями. А я ловила місцеву молодь на автівках, і вони підвозили провізію в хату самотньої жінки, яка прийняла п’ятьох господинь, котрі ліпили по 300–500 вареників, голубців чи бендериків щодня.

Після того як потік машин на сільській дорозі зменшився, ми почали готувати їжу для тероборонців. Затим багато з них поїхали на передову, і я відчувала, що мушу продовжувати підтримувати військових. 

Я почала пекти пиріжки, готувала голубці, котлети й інші смаколики та везла до Вінницького госпіталю, куди вже прибували поранені, й одним із них був хлопець, який виріс на моїх очах, граючись у моєму подвір’ї. Він захищав країну з 2014-го, був неодноразово поранений, а коли потрапив до госпіталю, я не могла не їздити до нього, бо його мати хворіє і не може відвідувати сина. Також від перших днів повномасштабної війни в Сумах воював мій зведений брат. 

Хоч я не маю синів, усіх тих хлопчиків сприймала як своїх, незалежно від того, скільки їм років. Коли в мене запитували, навіщо я продовжую їздити до госпіталю, мовляв, «наших» вже виписали, я відповідала: «Покажіть мені, де чужі?»

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Прапор на стіні в цеху в Махнівці

Одного дня несла харчі на перший поверх, через два-три дні — на другий тощо. Згодом хлопці вже чекали на мене, а коли в лікарняному коридорі розносився запах їжі, казали, що їм махнівецькі пиріжки пахнуть домівкою. Тепер я доставляю їжу пораненим не лише у Вінницький госпіталь, а й в інші обласні лікарні.

Продуктами мені завжди допомагали: сваха везла борошно з Тульчинського району, подружка доставляла цукор із Калинівського, а місцеві дівчата приносили вишні й домашнє повидло. Водії вінницької маршрутки завжди залишали в салоні місце для моїх ящиків і допомагали з доставкою.

Приблизно тоді ж до мене звернулось молоде подружжя — хлопець та дівчина, які допомагали своїм друзям на фронті. Вони сказали: «Ми знаємо, що ви волонтерите, але ви одна, робімо більше разом». 

Сімейна пара зробила ремонт у закинутій хаті, яку викупили раніше: провели воду й каналізацію, залили підлогу, підвезли газові балони та буржуйки. Зібравши гроші, придбали сушарки й почали готувати сухі борщі на фронт. До роботи долучилися інші жінки, утворилася невелика команда.

Нас підтримали місцеві меценати, люди продовжували зносити продукти, і справа набирала обертів. У перші два місяці роботи ми навіть ночували в цеху. В сезон дозрівання томатів наварили аджики, а восени, коли пішла риба, наготували близько 70 відер оселедців. Ще варимо готові до вживання каші й мазь для загоєння ран. 

Наразі ми виготовили три з половиною тисячі сухпаїв, кожен з яких розрахований на п’ятьох людей. Хоча б раз нам вдалося нагодувати приблизно 17 тисяч воїнів, а щоб продукція смакувала солдатам, розробили власну рецептуру сухого борщу, огірчанки, горохового й макаронного супів та інших страв. 

Зі збільшенням обсягів роботи я відкрила офіційний рахунок і зареєструвала волонтерську діяльність, бо різні служби цікавились, скільки й що саме приносили люди. 

Найважче було почути: «Закругляйся, бо заявимо до військової адміністрації про мародерство, про те, що збираєш із людей провіант, а це заборонено, тим більше у воєнний час». 

Бувало, чула, що мої пости у фейсбуці когось «драконять», мовляв, я тільки те й роблю, що прошу. Говорили також, що ми виносимо мішки їжі додому, отримуємо зарплату й шалені пільги. А я відповідаю, що ми працюємо за принципом «із хати — на фронт», а не навпаки. 

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Ірина Дигай та волонтерки

Фотозвіти у волонтерстві важливі. Але буває, що військові не можуть фотографуватися з огляду на безпеку чи просто не бажають робити фото, і це нормально. Траплялося, поранені запитували: «Тьоть Ір, а ви будете нас фотографувати?» Мене це вразило, і я вирішила, що не буду, адже кожна людина має право на збереження чогось особистого, особливо, коли перебуває на реабілітації. 

Я знаю, що таке їсти за графіком, бо жила в дитячому будинку; нас добре годували, однак вечеря була о сьомій вечора, а о дев’ятій знову хотілося їсти. Ми ходили до телефонної будки, просили по дві копійки — «щоб зателефонувати». Восьмеро дітей збирали 16 копійок і купували кілограм тюльки. А старенький сторож їдальні дитбудинку давав по буханці хліба на кожен клас. Так ми вечеряли ще раз — хлібом із тюлькою. В старших класах ми чергували на кондитерській фабриці й консервному заводі. Нам давали продукти, й ми несли харчі в інтернат, щоб поділитися з усіма порівну (молодшим дітям після вечері давали ще якесь печиво чи кисіль, а на «старшаків» це вже не поширювалось). Лише потім ми дізналися, що працівниці кондитерки, складаючи торти, навмисно неправильно розрізали бісквітні коржі, аби віддати їх нам. 

Найбільше в роботі мотивують відгуки військових. У листопаді до нас прибіг чоловік із сусіднього села, повідомив, що сільською трасою буде проїжджати його брат разом із військовою колоною — на Херсон. Запитав, чи маємо, що зладнувати, й попросив братові їжі. Військові не мали права зупинятися, ми попросили їх пригальмувати й на ходу закидали ящики їм у машини. В одній з автівок позаду сидів молодий хлопчина, а я плачучи бігла до тієї машини, зашпорталася, впала й підвелась. А той хлопець встиг взяти мене за руку й сказав: «Мамко, не плач, ми переможемо». 

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Ірина Дигай

Якось до нас заїжджали військові, які прямували на ротацію, привезли харчі, що залишились, щоб ми передали їжу іншим воїнам. Ми їх цілували, дякували й вклонялися. Один із них сказав: «Спасибі за те, що розумієте. Коли знаємо, що в тилу за нас переживають, тоді легше». 

Ці відгуки — чи не найбільший стимул, щоби продовжувати працювати. 

Мене вразила історія волонтерки з Козятинського району, яка допомагала з 2014 року братові, що пішов на фронт, а коли він загинув, пообіцяла, що не залишить його побратимів без допомоги. Ми познайомилися на одній із перших волонтерських зустрічей у червні, коли збирали їжу й необхідні речі для військових, а вона мала доставити все на передову. Я бачила, з якою жагою ця жінка працює, й зрозуміла, що зможу робити те ж саме на своєму рівні. Об’єднавши сили, ми налагодили постачання їжі на фронт. 

Нещодавно волонтерка повернулась із Херсону, я запитала, як вона почувається, жінка відповіла, що стала злою, й злість перероджує в енергію добра, в те, щоб робити більше. Разом з іншими волонтерами вона заїжджала в село, яке було під окупацією, там залишилися лише старенькі люди. Вони цілували їй руки, дякуючи за квашену капусту, сушені яблука й смалець, що ми передали для них.

Мені 2022 рік приніс багато болю та бачення того, як маю жити далі, я переосмислила свої цінності й відносини з людьми. 

Кожного дня думаю про тих, хто сидить у холодних окопах, про тих, кого бомбардують. Ми мусимо працювати, ми не маємо морального права припинити, бо як всі сядемо, перемоги не буде, нас просто окупують і зроблять рабами. Я не можу допустити навіть думки, що, наприклад, моя онучка не матиме права розмовляти українською мовою, чи співати українських пісень, чи носити вишиванку. Знаю, що цього ніколи не станеться, бо ми вільний народ, вільна нація. 

Коли війна закінчиться… я вийду в поле і буду дуже голосно кричати від радості. Я продовжу жити своє життя, старатимуся відбудовувати все й допомагати іншим чим зможу. Я буду вирощувати картоплю й передавати її туди, де випалена земля, а далі — життя план покаже. 

Олена Самойленко, журналістка, волонтерка

Я волонтерю з 18 років, гадаю, бажання допомагати іншим — це як нейровідмінність, не суперприродна людська поведінка. Я не вважаю це якоюсь чеснотою, просто так склалося. Волонтерство допомагає мені «зібрати раму» і краще комунікувати зі світом. Це мій спосіб «не схибити». 

В Антрациті я допомагала дитячим будинкам, згодом переїхала до Запоріжжя, там очолила групу з пошуку дітей. Переважно ми шукали дітей, які зникали з інтернатів. Я співпрацювала з поліцією, мені дозволяли розвішувати орієнтування. Пошукова робота складалась з інформування, опитування, поширення інформації. Коли знаєш останній маршрут, яким ходила дитина, просто йдеш і розпитуєш усіх, хто міг її бачити. 

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Олена Самойленко, журналістка, волонтерка

В Запоріжжі разом з Яною Сасіною я заснувала театр (бо ми дуже хотіли мати театр). Там акторки- й актори-аматори грали вистави для дітей із вадами слуху жестовою мовою. Наша жестова мова була посередня, а часом відверто жахлива. Але діти-глядачі на цих виставах могли відчути себе більшістю, повчити нас правильним жестам. 

Для мене війна почалась у 2013 році. Я була на Майдані, сортувала ліки у Михайлівському соборі й час від часу допомагала в хірургії того ж Михайлівського і готелю «Україна» на рівні «принеси-потримай-посортуй». 

Проте одного разу мені довелось зашивати людині рану на нозі. На Грушевського беркутівці використовували світлошумові гранати, до яких примотували різні уламки й цвяхи. І часом траплялися дійсно складні поранення.

Цього року я мала вступати до медичного коледжу, однак через повномасштабне вторгнення це довелось відкласти.

Після Майдану я поїхала писати про анексію Криму. Від перших днів була в Перевальному як кореспондентка (до Майдану я працювала в пітерській газеті, тож могла називатися журналісткою російського ЗМІ). Я робила репортажі з усіх військових частин Криму, приїжджала туди, вдаючи пітерську журналістку: «Хлопчики, а що у вас тут відбувається, розкажіть, бо ми ж там нічого не знаємо…»

Також я писала про Крим на своїй сторінці у фейсбуці, возила українським військовим ліки й цигарки, передавала їх у закриті частини, перелазила через паркани, билася з росіянами, «зкентувалася» з грузинськими журналістками й пробивалася на важкодоступні локації, як-от базування 55-го зенітно-ракетного полку (55 ЗРП, в/ч А4519). 

Росіяни поставили полковнику Андрію Матвієнку вимогу здати зброю, а після його відмови почали провокувати: погрожувати життю мирних жителів, закидати українців камінням, влаштовувати проросійські мітинги перед військовою частиною. Полковник Андрій Матвієнко ухвалив рішення здати зброю на склад та стати живим щитом на його захист і захист техніки. Там, під час цілодобової вахти, ми й записували з ним інтерв’ю.

В Криму було зрозуміло, що ця історія триватиме довго. Там все вже було в триколорі: від банерів і прапорів до графіті й розфарбованого транспорту. Навіть кабінки на псевдореферендумі були завішені російськими прапорами.

Підготовка до анексії виглядала навдивовижу детальною. Мабуть, тоді я вже знала, що потрібно готуватися до російського вторгнення на материкову частину України.

Я повернулася з Криму до Києва у березні 2014-го, а в травні росіяни окупували моє рідне місто Антрацит. 

11 травня мені зателефонувала мама і сказала, що вони заїхали танками. Через Антрацит пролягає зручна для пересування «ростовська траса» — автошлях М-03 міжнародного значення, і багато військової техніки йшло саме нею.

Поки їхала додому, 11 разів проголосувала зі своїм українським паспортом і луганською пропискою на псевдореферендумі в різних містах. Голосуючи, я фотографувала процес, щоб показати, що референдум не мав жодної легітимної ваги. Бюлетені, надруковані на лазерному принтері, ніхто не рахував, — будь-яка людина в будь-якому місті могла голосувати скільки завгодно. 

Коли зараз пишеш про російські танки деінде, всі вже знають, що ті танки потрібно якось ліквідовувати. Тоді, коли я писала про танкову колону біля школи моєї доньки, в українському місті Антрацит, люди сприймали інформацію так, ніби це відбувалося десь дуже далеко, і відповідали: «Ну то вони самі Путіна накликали». Це про те, яку дистанцію ми маємо з Донбасом.

Відтоді працювала разом із командою місцевих волонтерок. Я винаймала місцевих водіїв, адже тільки з місцевими номерами можна було проїхати на окуповані території. Машини розвантажували вночі, ящики з ліками і харчами переховували на складах. Потім місцеві розвозили все людям, а ми писали тим людям листи. 

Щоб достукатися до жителів окупованих територій, із ними треба багато говорити. Ми розповідали, хто ми такі, чому допомагаємо й що відбувається насправді. Усім літнім людям разом із пакунками передавали листи, з кимось зав’язувалось листування.

Волонтерки рік працювали на окупованій території, поруч із підвалами, в яких катували людей, поруч із «казаками вєлікого войска донского», які влаштовували показові побиття людей на площі: місцевих шмагали нібито за пияцтво чи щось подібне. В таких умовах перебували дівчата, які зголосилися допомагати і мати майже офіційні контакти з українською стороною в окупації.

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Олена Самойленко

У волонтерстві я не порушую особистих переконань і намагаюсь не ранжувати людей: хто більше страждає, наскільки людина нужденна і чи збігаються її погляди з моїми. В більшості випадків, якщо починаєш прискіпливо оцінювати людину і думати, чи варта вона допомоги, знайдеш спосіб їй відмовити. Якщо людині важко ходити і потрібні ліки й гречка, якої вона не бачила кілька місяців, — я відвезу їй гречку і ліки. Можливо, потім ми поговоримо.

Мені не байдуже, яка у них політична думка. Ні, мені не байдуже, — я хочу повернутися додому, в український Антрацит, і зробити там кінофестиваль. Я стежу за тим, щоб мої слова і дії збігалися з думкою мого кола спілкування та з людьми, котрі донатять і допомагають мені. Я не беру допомогу від усіх, наприклад, не приймаю її ні від кого з росіян. Маю єдину подругу, яка колись жила в росії, а зараз мешкає в Бельгії й розмістила багато українців у своєму будинку, це єдиний виняток. Навіть якщо громадяни росії пропонують мені значні суми на допомогу тому ж Херсону, я відмовляю.

Я багато допомагаю літнім маломобільним людям, яким потрібні ліки, котрі неможливо дістати без рецепта. Я не можу детально розповідати всі історії у фейсбуці, наприклад, про бабусю, яка має велике горе в родині й вживає нейролептики. Я бачу, що у бабусі є старі рецепти на препарати, яких ніде в Херсоні зараз немає: ні в аптеках, ні в місцевій психлікарні. Якщо всі легальні способи дістати таблетки вичерпано, далі мені не принципово, звідки з’явиться, наприклад, пачка циклодолу, аби не від русні. Такі «відхилення» я дозволяю собі тільки тоді, коли впевнена в результаті й можу показати всю історію з таблетками для бабусі, щоб довести, що все чесно. 

Якби я мала спосіб натиснути не знаю на що, аби в херсонських психлікарнях з’явилися препарати, і їх почали видавати людям, я б це зробила.

Зараз ми в таких умовах, що я не можу навіть закидати комусь із чиновників чи з МОЗу, що «отут ви не допрацювали», бо вони мені покажуть, де працюють дуже багато. 

У перші місяці повномасштабної війни я працювала на гарячих лініях МОЗу, відповідала на прості запити, як-от де оформити інвалідність, як бути з рецептами на інсулін, й краще зрозуміла масштаби проблеми з медикаментами. Я бачила, як відчайдушно працюють лікарі, котрі не сплять по 20 годин, тому я б не хотіла робити проблеми з пачки циклодолу й кричати: «Зрада!». За час війни всі запитання я навчилася адресувати собі.

Я почала займатися херсонським напрямком, бо знала, що точно зможу закривати потребу людей у ліках, адже робила це багато разів. 

Мені не дуже імпонує організація роботи штабів, де людям із деокупованих територій швидко з кузова видають пакети, а там — умовні уніфіковані крупи.

Так постраждалі навчаються приходити за пакетами, а не робити щось для себе, й не розповідають про свої головні проблеми. Тому я ходжу в Херсоні по квартирах і розмовляю з людьми. Наприклад, коли в сім’ї є людина, яка майже не ходить, я можу знайти додаткове обладнання, запропонувати евакуацію або ж знайти лікаря, який продіагностує та надасть сучасніші препарати.

Я розповідаю людям, як у нас справи, що в мене вдома теж немає світла, але ситуація в Києві краща, тож кажу, що у них теж буде краще, адже зараз все для цього робиться. 

А ще розповідаю, скільки людей тут збирають гроші, щоб їм допомогти.

Я не закликаю усіх їхати в Херсон, але, якщо є можливість і немає страху, туди варто поїхати, щоб походити вулицями й відвідати, наприклад, кав’ярню, що якимось чином відкрилась і працює на генераторі. Купуючи каву й роблячи якісь звичайні дії, ми створюємо там нормальне життя. А спілкуючись із людьми на ринку, можна зібрати купу реальних запитів на допомогу. 

Важливо казати херсонцям, що ми розуміємо, що їм гірше, допомагати верифікувати їхній стан — тоді від них можна отримати зворотний зв’язок. І щойно ти даєш людині верифікацію її стану, у неї з’являється воля щось робити. Я говорила з однією жінкою, в неї обидва брати лежать після інсульту з епілепсією, вона дбає про них і про свою матір. Я надала жінці ліки для братів, а вона запитала, чи може віднести препарати знайомій бабусі й іншим хворим. Тієї миті я розуміла, що вона дійсно хоче рознести ліки хворим, а не взяти собі більше на три пакети, тож видала все необхідне, а ввечері вона мені відзвітувала. 

Я пробую підтримувати людей у відчутті, що вони все можуть самі, що вони «залізні» і суперкруті, самі здатні на велику роботу. Саме тому я допомагаю горизонтальним ініціативам, наприклад, родині, яка живе в гуртожитку й ще під час окупації налагодила систему допомоги стареньким людям. Бо насправді я мало що роблю: приїжджаю, роздаю ліки й гуманітарку, а потім їду в комфортні умови: мити голову й прати речі, і вважаю це великим привілеєм. 

А от, наприклад, через село Східне, куди я везтиму ліки, пролягає розбита дорога, а місцеві засипають шлях самостійно, аби волонтери змогли дістатися. 

Ще я говорила з місцевою жителькою, яка має первинну медичну освіту, й запитала, чи зможе вона роздавати ліки, які я привезу на все село, контролювати, щоб люди брали їх за призначенням, щоб, наприклад, не приймали безконтрольно антибіотики чи щось подібне. І вона погодилась цим займатись. 

Якоїсь миті людині потрібно побачити, що хтось вірить в її добрі наміри, в її силу і в те, що вона здатна. 

Я живу з постійним відчуттям, що щось недоробила, намагаюсь планувати безпосередньо перед датою поїздки, я розвантажую машини й пакую все сама (чоловік допомагає тим, що дбає про дітей і встигає працювати, поки я відсутня). 

Донатять мені люди, які мені довіряють. Часом допомагають незнайомці й інші волонтери, наприклад, із Великої Димерки, куди я возила ліки. Тепер можу запитати в них: «Як там у вас із запасами?», бо зараз мені потрібно. 

Коли я вперше їхала в Херсон, ці волонтери знайшли для мене машину й водія, які тепер везуть мої вантажі. 

Коли закінчиться війна, я зателефоную людям, котрі увесь час стояли поряд, обійму тих, хто поруч, і дочекаюся тих, хто має повернутися. Я закурю, зроблю собі каву, приготую дітям обід, заберу Марту з дитсадка. Глобально для мене нічого не зміниться, бо я не маю жодної відкладеної справи.

Думаю, всім нам варто дбати про себе і бути в порядку. Допомагати виходить, коли закриваєш власні базові потреби. Можна частіше запитувати в себе, що відчуваєш, чи любиш когось, і, якщо маєш якісь слова, — говорити, писати, шерити без страху.

Людей у деокупованих містах я люблю бачити самостійними й упевненими. Що можна зробити для них сьогодні, — донатити тим волонтерським спільнотам, яким не байдуже до людської гідності, яким довіряєте або можете перевірити результати їхньої роботи. Зі свого досвіду знаю, що невеличкі горизонтальні ініціативи дуже ефективні.

Цього року для мене все стало прозорим і зрозумілим. Це про те, якщо ти хочеш когось побачити чи обійняти, — просто береш і робиш це. 

Контакти потрібні, щоб оновлювати інформацію. Уявіть, що маєте проєктор і ехолокатор. Проєктор проявляє образ людини, базуючись на тих даних, що є в наявності: ваше минуле, спільні спогади, ваші власні перенесення на людину. А ехолокатором може бути будь-що: від зустрічі до короткого меседжа. Це допомагає оновити образ людини, створити додаткові зв’язки, додати іншому глибини, полігональності.

На тих, кого ми дійсно любимо, ми витрачаємо більше когнітивного ресурсу, краще їх знаємо, надаємо їм більше інформаційної ваги і більше місця в пам’яті. Вони для нас «більше» існують. Тому для мене стало надважливо говорити з усіма, кого я дуже люблю, й запитувати про те, які історії вони мають, як минув їхній день. І новими свідченнями оновлювати образи всередині, щоб любити їх сильніше. 

Сили і підтримку я теж знаходжу в друзях. Зі мною складно дружити. Я зазвичай овершерю, нию, мене всюди забагато, я погано відчуваю особисті межі.

І я завмираю від захоплення, коли хтось це все витримує і не відвертається, не дистанціюється. Коли для тебе знаходяться надточні слова й будь-яке потрібне тепло: від листів, моря і газового котла до раптових канікул. Я щаслива, що маю таких друзів. Власне, вони — першопричина того, що мене вистачає на це гіперманіакальне волонтерство.

Ярина Гордієнко, акторка, волонтерка

24 лютого мені зателефонувала мама й попросила приїхати з сестрою додому, в Суми, а на другий день вона сказала, що всі обласні дороги окупували через шість годин після вторгнення, і в Суми вже неможливо було потрапити. Я пам’ятаю момент, коли в кінці березня зібрала в Києві гуманітарку, але не могла нічого доправити рідним братам і сестрам. Ми змогли побачитися лише у травні, коли Київщину й Сумщину звільнили. 

В мене жодного разу не виникало думки кудись виїжджати з Києва, я відчувала, що якщо кину свою квартиру, то ніби скажу: «Окей, русня, забирайте все, що у мене є, живіть у моїй хаті». 

На секунду я уявила, що в нас будуть рублі, проєкт «ВСІ.СВОЇ» просто зникне, в Києві не проводитимуть Atlas Weekend, ми втратимо своє кіно, а українські вулиці імені Тараса Шевченка стануть імені якогось Лермонтова. 

Я не могла нічого віддати: ні свого ліска, що розкинувся біля будинку, ні житла, яке щойно придбала, доклавши великих зусиль. Київ став для мене домівкою, тут я вивчилася, тут всі вулиці для мене стали рідними.

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Ярина Гордієнко, акторка, волонтерка

Зоставшись одною на під’їзд у великому житловому комплексі, який до кінця не ввели в експлуатацію й звідки поїхав навіть вахтер, я ходила на дах і роздивлялась, чи там немає ворожих слідів або міток. Спершу було страшно, та в мене на перетримці жив пес, який постійно гавкав, коли я поверталась додому, він чекав на мене. Так я жила до кінця квітня, а коли в ЖК повернулись вахтер та інші люди, мої двері ледь не зламали, гадаючи, що тварину кинули напризволяще.

Від першого дня повномасштабної війни я пішла в шпиталь і сказала, що буду робити що завгодно, аби допомогти. У шпиталі відмовили, адже я без медичної освіти, тож почала плести сітки разом з іншими волонтерами, які працюють ще з 2014-го. Потім готувала їжу в одному з київських кафе разом із 30 жінками — варили борщ для тероборонців, пожежників, стареньких людей.

До нас щодня приходила дівчинка-волонтерка й казала: «Борщу потрібно 60 літрів» (готували для близько 300 людей щодня). Одного дня та дівчина прийшла й мовчала. Я запитала, скільки замовлятиме цього разу, а вона відповіла, що тепер борщу не треба, всі до одного хлопці з підрозділу загинули… Увійшовши на кухню до інших жінок, я тихо сказала: «Тепер без борщу». Це стало першим найважчим потрясінням, котре збило з ніг і загнало в дуже важкий емоційний стан.

У волонтерстві є багато речей, які можуть деморалізувати й про які не говорять публічно.

Щодня я писала у фейсбуці про все, що бачила й робила, тексти виходили агресивними, та, публікуючи їх, я давала собі відчуття, що досі жива. Люди почали мені донатити, і мій телефон став моїм порятунком, це було ніби єдине, що у мене залишилось: я могла комунікувати з іншими, збирати гроші й рятувати людей за допомогою телефону. 

У березні-квітні волонтерська робота була хаотичною, у військторгах не було потрібних речей, а ті, що завозили, розмітали дуже швидко. 

Із залишків тактичної тканини, що вдавалось діставати, я відшивала підсумки, а теплі балаклави кроїла з брендових светрів, котрі мені віддали інші жінки, бо потрібної матерії теж не було.

У нас траплялися запити на закупівлю плаского паяльника, який ми знаходили тоді, коли не можна було дістати навіть повербанк.

Якось хлопці попросили мене придбати наколінники, і я знайшла лише садові наколінники в «Епіцентрі». Я розуміла, що військові мали бути забезпечені якісним тактичним спорядженням, але спеціалізованих наколінників не було ніде, тому довелося брати садові. Це був мій особистий біль і жах.

Разом з іншими акторами закривала індивідуальні та групові запити військових. Я не закріплююсь за жодним підрозділом, а допомагаю точково як знайомим військовим, так і іншим воякам, які не мають нікого з родичів і їх не підтримує якась велика спільнота, як, наприклад, об’єднання акторів. 

Люди знають, що я можу закривати дуже різні запити, до мене може звернутися кожен військовий, і я буду допомагати чим зможу. 

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Зараз моя робота й комунікація стабілізувались, вже знаю, де брати потрібні речі дешевше, з ким порадитися щодо доставки гуманітарки і як знайти водія, котрий погодиться везти гуманітарку на щойно деокуповані території. 

Переважно допомагаю людям зі східних областей, а також морпіхам, які воюють зараз на півдні. 

Одним із наймасштабніших моїх «проєктів» став збір на авто для друга — воїна, якого я хочу підтримувати в усьому. Він воював у Бахмуті, і йому була потрібна машина. Я запланувала вести щоденник, куди щодня збиралась записувати, скільки задонатили люди, й звітувати про етапи збору (ставила за мету зібрати гроші за тиждень). У перші шість годин люди задонатили тисячу доларів. Аж ось мені написали фантастичні добродії з Запоріжжя, які представляли компанію, що змогла придбати авто повністю! Вони купили вдвічі дорожчу машину, відремонтували й оформили її на мого друга, а мені залишилось тільки пофарбувати й «перевзути» її на зиму. 

Я пам’ятаю, як телефонувала другові й плакала, тому що я навіть до підсумка, балаклави, рації чи рюкзака ставлюсь як до чогось, що рятує життя. А тут — ціле авто! 

Знаю історію, коли у військовослужбовця потрапила куля через те, що у нього не було тактичного взуття, і він мусив носити жовті кросівки, а я картала себе за те, що не встигла відправити йому черевики. Тому, придбавши автівку другові, відчувала, що якимось чином можу його врятувати, вберегти. 

«Я знайшла своє місце у цій війні»: Історії трьох волонтерок про любов, милосердя й прийняття

Ярина Гордієнко

Починаючи з літа, я активно їжджу до хлопців на фронт. Коли відвідую військових на їхніх позиціях, розмовляю, ночую разом із ними в укритті, їм із ними борщ і чую прильоти снарядів, котрі, здається, вибухають поруч у дворі, — наповнююсь енергією. Може дивно звучати, що адреналін від прильотів надихає, але, по суті, так і є: злість дає енергію продовжувати. А наші військові — джерело натхнення для всіх.

Коли ми заїжджаємо в щойно звільнену Харківщину, під місто Куп’янськ (розташоване за 40 кілометрів від кордону з росією), й бачимо дуже багато вантажівок, підписаних «вантаж 200», чи чуємо історії про те, як у якомусь селі свині доїдають русню, наша ненависть та злість міцнішають. І тоді додається впевненості, що обов’язково здолаємо ворога.

Їдучи прифронтовими дорогами, боляче бачити зруйновані мости, це як сплюндрований символ єдності, адже те, що не з’єднала природа, з’єднує міст. Для мене це про руйнацію якогось зв’язку: між людьми, між містами. 

Одним із моментів, що деморалізують, є «гостинні» зустрічі волонтерів на деяких звільнених територіях Донбасу. 

Везучи гуманітарку в Бахмут на початку грудня, ми здолали дві тисячі кілометрів. Перетинаючи блокпост на межі Донецької області, я відчула, що ніби потрапила в іншу країну. Зазвичай, коли привозимо гуманітарку, дуже багато говоримо з людьми, обіймаємось, плачемо. Але в Бахмуті ми чи не вперше відчули вороже ставлення місцевих: вони мовчки дивилися з-під лоба, ображалися, що ми не підносили пакети й не давали їх у руки, деякі бабці крили нас матюками, а коли ми казали: «Слава Україні!», нам ніхто не відповідав. У майже пусте місто постійно прилітало, вулицями бігали голодні собаки, а коли я насипала одному з псів корм, його хазяїн сердито сказав, що я можу отруїти тварину і замість того, щоб годувати собаку, могла б дати їжу йому. Коли я запропонувала продукти, чоловік відповів, що йому не потрібно. 

Ми дізнались, що гуманітарну допомогу роздають лише раз на місяць, а через обстріли люди не можуть дійти за нею. Знаючи, що на одній із вулиць дуже сильно прилітає, місцеві порекомендували відвезти гуманітарку туди. Ми все ж роздали харчі й інші речі людям, адже там були діти і домашні тварини, хотіли показати, що все одно не кинемо нікого. Нам ніхто не подякував. 

Ми зустріли там різних людей, розмовляли й із тими, хто стверджував, що їм, мовляв, байдуже. Вони казали: «Ви, українці, — хороші». Але тоді незрозуміло, ким себе вважають ті люди. Одна жінка раділа, що ми приїхали, дякувала й плакала. 

Після тієї поїздки я повернулась до Києва спустошеною, спробувала скласти думки в текст — мені потрібно було розповісти про Бахмут. Реакція на мою публікацію була бурхливою, багато хто підписався, незнайомі люди підтримали. Мій пост зрештою допоміг зібрати нові донати.

Мені легше переносити горе й складнощі в роботі, тож я просто почала збирати нову машину гуманітарки. Окресливши для себе не дуже приємну правду, я перейшла на якийсь новий рівень як внутрішньо, так і професійно.

У мене з’явились хейтери в соціальних мережах, які примудряються писати щось кепське в моменти, коли найскладніше. Пишуть в особисті, обговорюють мою «російську» зовнішність і мій щасливий вигляд під час війни, мовляв, у мене все так прекрасно, а війна така класна, що я позерка, а не волонтерка, фотографуюсь на фоні руїн задля піару й краду гроші. 

Пам’ятаю, в березні мені телефонували росіяни й погрожували, потім я боялась брати слухавку з незнайомих номерів, але згодом стало байдуже. Я навчилась відповідати хейтерам гостро, чітко й із «перчинкою». Зараз переписуюсь з одним «сепаром», бо мені цікаво зрозуміти його логіку, а не переконати в чомусь. 

По-справжньому важко, коли хлопці довго не виходять на зв’язок або коли ти ніяк не можеш вплинути на складні ситуації на фронті й розумієш, що, навіть якщо зробиш все від тебе залежне, це не врятує ситуацію. Та мене надихає щоденна робота в круговерті посилок і запитів на допомогу, адже так я перебуваю у постійному русі. Зараз відчуваю, що знайшла своє місце у цій війні, тепер знаю, хто я.

Минулий рік окрім волонтерства приніс мені чимало сміливості. Я стала відвертішою, зустріла багато «рідних» людей — справжніх, а ті, кого потрібно було «зрозуміти й відпустити», відійшли в сторону. 

Коли закінчиться війна, я дуже гірко плакатиму, зателефоную всім рідним, і ми будемо плакати разом, а потім піду обіймати всіх, хто поряд, і надалі «строчитиму» пости в фейсбуці про нові збори, а потім подумаю, як жити далі. В мене з’являться нові завдання: пробігти марафон у Чорнобаївці, відновити втрачені малюнки Марії Примаченко в українських селах, поїхати у свій Крим — в Ялту — й відзняти там численні «документалки». 

Я продовжу допомагати місцевому населенню і застосую всю свою акторську майстерність, щоби психологічно допомогти нашим захисникам, адже після завершення війни триватиме довгий період реабілітації для всіх військовослужбовців, волонтерів і працівників критичної інфраструктури. 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

В Україні запускають проєкт психологічної допомоги GIDNA для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни

В Україні запускають проєкт психологічної допомоги GIDNA для жінок, які пережили сексуальне насильство під час війни

В Україні запускають проєкт психологічної допомоги GIDNA — для жінок, які зіткнулися з сексуальним насильством російських військових або стали його свідками. Ініціатором проєкту є фонд Future for Ukraine, який залучив 11...

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

STEM-кохання: Як любовні романи роблять жінок у науці помітними

Смачно, але соромно — чимало людей соромляться зізнатися, що читають любовні романи. Про цей жанр існує багато стереотипів — мовляв, примітивні історії, написані за шаблонами, які не мають нічого спільного з реальністю....

В Україні держпосадовцям заборонили виїзд за кордон: це може призвести до колапсу самоврядування через масове складання мандатів депутатками місцевих рад

В Україні держпосадовцям заборонили виїзд за кордон: це може призвести до колапсу самоврядування через масове складання мандатів депутатками місцевих рад

В Україні держслужбовцям заборонили виїжджати за кордон без поважних причин. За словами президента Володимира Зеленського,...