Якщо вранці не видалити телеграм-повідомлення, відправлене колишньому після другої випитої пляшки вина, то таки можна з ним зустрітися та поговорити. Бо кажуть, що з закритими гештальтами жити легше.
Після майже п’яти років не-розмов і не-зустрічей бажання з’ясувати, що ж насправді сталося, здається ідіотським. Бо в мене вже давно нове коло спілкування, робота, стосунки – і все з переліченого справді радує. В нього ж, мабуть, уже давно обручка на правій руці, гідна робота й зустрічі зі старими друзями щоп’ятниці. Але на побачення з колишнім усе ж іду. Вдягаюся підкреслено стримано, але вишукано: так, як йому тоді подобалося. Не розігрую подумки жодних діалогів – усе одно знаєш, що все піде геть не так.
«Нове тату. Та ж зачіска. Таки не схуд», – сканую його впевненим поглядом, замовляючи американо з молоком без цукру. І ловлю себе на думці, що мене до нього вже розмагнітило. Тепер навпроти подвійне лате замовляє не близька людина, а чувак, який був близьким. І завдяки цьому відчуттю ти ставиш усі запитання, на які весь цей час вигадувала його відповіді.
[adrotate banner=”8″]
«Я був мудаком. Багато за що перед тобою соромно». Ні, мені не почулося. Ні, ці слова не полоскотали моє самолюбство. Просто щойно чувак зізнався, що той один пазл, якого не вистачало в нашій спільній картинці, – завжди був у його кишені. Просто не вистачило сміливості дістати його в потрібний момент. Тоді, коли я була готова почати з ним жити.
«Мене тригерила кожна думка про те, що ти можеш так легко створювати емоційний простір іще з кимось, крім мене». І я радію, бо рішення завершити ці стосунки було правильним. На його слова лиш усміхаюся у відповідь: йому зайве знати імена людей, які зараз не прагнуть контролювати кожен мій рух. Але завдяки йому зрозуміла, наскільки ціную власну свободу, – за це вже дякую вголос.
Після другої кави помічаю, що його трохи попускає. Взагалі дивно, як він погодився зустрітися й нарешті поговорити по-дорослому. Бо тоді, коли стосунки вже пліснявіли, йому навіть не вистачило духу нормально розійтися: дочекався, поки сама зрозумію, що якісь деталі між нами намертво заклинило й час це все просто лишити в спокої.
Він, зрештою, розповідає більше, ніж просила. Що відчував тоді, як відчуває це зараз, про що шкодує, чого вже не зміниш. Що за час, поки живе зі своєю новою дівчиною, став добре готувати, що його тато досі мене згадує, а мама підстьобує, що кращої кандидатури невістки їй уже не знайти. І я розумію: могла подякувати й піти пів години, годину тому, коли візерунок калейдоскопа в дитячій підзорній трубі врешті склався. Офіціантка незграбно прибирає посуд, в кав’ярні стає якось промовисто безлюдно, і тільки ідіотська музика нагадує про реальність. «Давай, дівчинко, прощайся вже, ти завершила», – кажу собі. «Ще хвилина. Я ж не з колишнім зустрілася, а з собою», – відповідаю, ледь помітно усміхнувшись.
[adrotate banner=”12″]
«Так, коли ти пішла, знову почав», – закурює, вийшовши з кав’ярні. І поки він затягується, я собі думаю: у скільки таких історій я ще маю вляпатися? І, навіть якщо знатиму це, чи відмовлюся від них? У життєвій грі чоловіки не завжди настільки сильні, як про себе думають, та з часом, як не дивно, приймаєш і це. Чи то дорослішаєш, чи то просто так втомлюєшся, що стає байдуже. А потім навіть ловиш дзен – у новому колі спілкування, роботі й стосунках – усе з переліченого, звісно, радує. Колишнє з колишнім більше не муляє і не сниться. І все йде звичним ходом: тролейбуси зі сварливими кондукторами, автівки зі втомленими людьми й запилені вагони метро, які везуть тебе нині додому, де вже розігрівають вечерю.
