Як сісти верхи та назавжди змінити своє життя та ставлення до коней

279 переглядів

«Не існує єдиного рецепта. Усе залежить лише від вас та вашого бажання», – кажу я своїм учням під час класу верхової їзди? –  Проте за 45 хвилин ви зрозумієте, чи захочете повернутись до кінного клубу або навіть придбати абонемент.
Вісім років тому це розуміння прийшло до мене. За цей час я встигла попрацювати на трьох різних стайнях, почати тренувати людей, побути коноводом та взяти участь у перших змаганнях. На той час люди тримали коней або в селі, або зрідка на місто знаходилось декілька кінних клубів. У моїх батьків не було змоги оплачувати заняття, тому я влаштувалася помічником до «Поні-клубу»  у рідному місті, Вінниці. Я доглядала та годувала коней, проводила екскурсії клубом і раз в тиждень їздила верхи. Згодом до мене приєдналось ще декілька дівчат. Зараз це називається кінний табір, а тоді отримані знання ми мали відпрацьовувати.

Із 12 років я почала отримувати гроші за свою працю, а отже, ще менше з’являтись вдома. Мене підвищили до статуса «інструктора», і, хоча моїм батькам це мало подобалось, я своїм хобі пишалась. Згодом я була змушена змінити кінний клуб на новий, що знаходився за містом.
У сільській місцевості все здавалось іншим: простора стайня, багато коней, відкритий майданчик та багацько полей, що оточували клуб. Із першого заняття стало зрозумілим, що звання інструктора мені надали зарано. Мене погодились навчати, а я з радістю проводила вихідні біля коней.
Тоді я вперше і закохалась, але не в хлопця. Це був високий шатен, який стояв поодаль та нікому не дозволяв їздити на ньому верхи. Я хотіла сподобатись йому, тому постійно підгодовувала цукром та морквою; зранку першим ділом бігла чистити, а потім годинами сиділа біля нього. Це були стосунки, побудовані на спільній довірі, і найкраще літо, проведене в оточенні улюблених тварин. На жаль, як у найкращих романах про кохання, він був змушений покинути мене і залишити лише спогади.
Після маленького роману я зосередила увагу на тренуваннях та тренерстві. Мені подобається навчати людей та передавати їм свої знання, а в кінці заняття бачити щасливу посмішку і те саме бажання повернутись ще раз. У перші хвилини знайомства з тваринами я намагаюсь пояснити, що вони відчувають кожну нашу емоцію. Тому на заміну страху ми широко посміхаємося, робимо глибокий вдих та спокійно сідаємо в сідло. Найголовніші правила – це не панікувати та слухати свого тренера. Такими нехитрими маніпуляціями мені вдавалось вмовити навіть бабусь, які все життя мріяли проїхатись верхи на коні.
Коли ти працюєш із тваринами, то почуваєш вдвічі більшу відповідальність: за коня і учня одночасно. У нашій справі ніхто не застрахований, але час має силу приборкати навіть найжвавішого коня. Головне – це збалансованість, поступовість та багато моркви.

Коли прийшов час покидати рідну домівлю, постало питаня вибору нового кінного клубу. Я не знала, як мені бути, і вирішила пустити все на самоплив. Після трьох довгих місяців без коней почалися пошуки роботи на стайні. Мені пощастило домовитись із власницею клубу, що знаходився на території Київської кінно-спортивної школи «Авангард» , про роботу коновода. Я все так само доглядала за кіньми, вдягала їх для заняття та допомагала тренерам. У стінах кінно-спортивної школи все відчувалось інакше, і моїх семи років стажу як не було. Коли ти потрапляєш у коло професіоналів, то вчитися доводиться швидко.
Зі мною декілька разів на тиждень працювали тренери. Я любила спостерігати за іншими, а вдома передивлятись відео та читати статті про верхову їзду.
«У досконалості немає меж», – часто відповідаю я на запитання «скільки часу потрібно, щоб навчитись їздити верхи?»
За два тижні я встигла підготуватись до перших у моєму житті змагань та перемогти у своїй віковій категорії. У кінному спорті є багато дисциплін, але три найвідоміші – це конкур (стрибки), виїздка (виконання різних елементів, коли кінь ніби танцює) і перегони. Я взяла участь у змаганнях з конкуру на двох етапах: 60 та 80 см. Маршрути були однаковими, тобто розташування перешкод не змінилось, їх лише підняли вище. Помилок було жах як багато, але я відчула свою силу і чи не вперше похвалу від батьків. Адреналін, який ти отримуєш від трьох хвилин на полі, не можна передати словами. І твоя головна підтримка – це чотириногий друг, який вибачає малі погрішності та намагається стрибнути вище можливого. Коні встановлюють із тобою емпатичний контакт, і навіть верхи ти розумієш, що в нього на думці.

Через місяць я була змушена звільнитись, щоб встигати навчатись. Я позбулась настирливої думки, що це кінець. Кінний спорт потребує тебе всього без залишку, але повернутись до нього можна будь-коли. У деякому сенсі це як вміння їздити на велосипеді. Я завжди знала, що великий спорт не для мене, але за вісім років прийшло розуміння, що без коней моє життя неповноцінне.
Зараз я маю свого учня та працюю з його конем Принцом. Ми познайомились у Вінниці, коли я тільки починала тренувати, а він починав займатись верховою їздою. Через три роки він купив коня, з яким я до того працювала. Таким чином у нас утворився чудовий тандем: ми вдвох і Принц. Від обох я вимагаю концентрації та плідної роботи, тому можу бути злою, коли вони занадто розслабляються. Але після кожного заняття ми обговорюємо помилки та пригощаємо нашого головного учня морквою. Зараз від тренерства в мене є невеликий прибуток та змога декілька разів на місяць їздити до стайні, де я працюю з Принцом за відсутності мого учня.
Поєднувати навчання та кінний спорт досить нелегко, але вікенд у товаристві коней – це найкраща винагорода за плідний тиждень в університеті.