Багато сказано про те, як складно поєднувати материнство і роботу. Але ми недооцінюємо внесок мам, які працюють, у наше майбутнє. Кетрін Дітріх, оглядачка Huffington Post, розмірковує про те, як багато мами роблять для своїх дітей, для кар’єри й для тих, хто колись наважиться повернутися до роботи після народження дитини.
Дорога мамо, яка працює
Я не знаю, як ти це робиш.
Нещодавно ми всі сміялися з інтерв’ю на BBC. Тато розповідав по скайпу про демократію в Південній Кореї, аж раптом до кімнати зайшли двоє дітей — і щось пішло не так. Це було моє улюблене відео на YouTube за весь рік. Аж поки друг не поширив у Facebook відеопародію про те, як усе виглядало б, якби інтерв’ю давала мама, яка працює. Я довго сміялася — це дуже схоже на правду.
Але насправді це не дуже смішно.
Бо я не знаю, як ви, мами, які працюють, даєте собі раду.
Я не знаю, як ви прокидаєтеся вранці й приводите до ладу дітей і себе. Укладка, макіяж, діловий одяг, модельне взуття… Але ви це робите.
Я не знаю, як ви готуєте сніданки й обіди, змушуєте дітей щось з’їсти зранку й водночас думаєте про робочі завдання. Але ви це робите.
Я не знаю, як ви встигаєте добігти до школи, не забувши поцілувати дитину на прощання, а потім їдете через усе місто на роботу — а може, й далі. Але ви це робите.
Я не знаю, як ви даєте раду робочим зустрічам і візитам до педіатра — і ті, й інші можуть несподівано перенести. Як балансуєте між хворими дітьми та конференц-дзвінками. Як справляєтеся з усезнайками, коли вам потрібно піти рівно о п’ятій (я вже чую ці голоси: «О, сьогодні працюєш пів дня?»). Але ви це робите.
Я не знаю, як ви тримаєте в голові довідки, які треба віднести дітям до школи, подарунки на дні народження, які треба купити й запакувати, і водночас проводите презентацію про Цю Важливу Штуку перед повною кімнатою людей. Але ви це робите.
Я не знаю, як ви закінчуєте робочий день і поспішаєте додому, щоб розпочати іншу роботу — важчу й вимогливішу. Ви готуєте вечерю, запитуєте, як минув день, усміхаєтеся, щоб не сумувати за моментами, які пропустили. Захоплюєтеся їхніми шедеврами, перевіряєте домашні завдання, залагоджуєте суперечки, цілуєте там, де болить, купаєте, читаєте казки на ніч. А потім, коли світло вже вимкнене, треба ще зробити хатню роботу. Перевірити, чи на місці спортивна і шкільна форма, перевірити пошту, перевірити щоденник, провести час із чоловіком…
Я не знаю як, але ви це робите.
Значну частину вашої роботи не цінують, бо ви робите її так, наче це легко. Ви ніколи не дасте дітям подумати, що є щось важливіше за них. Наче фокусниці, одним рухом руки ви водночас підіймаєтеся кар’єрними сходами й стежите за тим, щоб на них залишалося місце для решти, щоб ми не відстали.
Я чула, що жінки по різні боки барикад засуджують одна одну. Домогосподарки засуджують кар’єристок, ті, хто вийшли з декрету, — домогосподарок… Мушу сказати: я нікого не засуджую.
З власного досвіду я знаю: що б ми не робили після народження дітей, ми завжди про щось шкодуватимемо або за щось себе звинувачуватимемо. Ті, хто залишається вдома, почуваються винними. За те, що занедбують кар’єру, що освіта не знадобилася, а професійні навички притуплюються. Ті, хто повертається до роботи, почуваються розірваними навпіл.
Тут немає місця для осуду.
Я також чула, що дітей виховують «усім селом», що мама, яка працює, має цілу команду помічників. Але посеред ночі ти все одно залишаєшся мамою. Коли дитина хворіє — ти залишаєшся мамою. Ти маєш знати, хто, де і коли. Саме ти стежиш, чи все гаразд і що потрібно зробити, щоб так і було. Ти заслуговуєш на повагу за цю неймовірну роботу незалежно від того, скільки людей тобі допомагають.
Я не можу звернутися до всіх жінок світу, але на моєму маленькому острівці реальності хочу сказати одне: дякую вам, мами, які працюють. Дякую, що виконуєте найскладнішу роботу у світі так, ніби це легко. Дякую, що вислуховуєте осуд від усіх, хто «знає краще», і просто відмахуєтеся, бо надто зайняті для цього. Дякую, що приходите на ці ранні наради й не зважаєте на людей, яким байдуже, коли ви повернетеся до своїх дітей. Щодня ви балансуєте між роботою та материнством — навіть якщо іноді це коштує вам гордості.
Дякую, що залишаєте для нас вільними наші уявні стільці в офісі. Якщо хтось із нас затримається в декреті довше, то, повернувшись, побачить вас. Ви стежите за тим, щоб шлях залишався вільним і щоб ми не спіткнулися.
Дякую, що показуєте нам: після народження дітей ми вже ніколи не будемо такими, як раніше, але все ж важливо зберегти частинку свого минулого життя.
Я не знаю, як ви це робите. Просто дякую вам.
Ви — мої героїні.
