«Що будете пити?» – питає офіціант у хорошому ресторані. Місце славиться винною картою, було визнано найкращим винним рестораном країни минулого року. Мій супутник віддає перевагу червоному сухому, йому легше, адже в кожному «шановному» винному ресторані є мальбек.
Непорушним тоном ставлю питання, відповідь на яке знаю наперед: «У вас є напівсолодке?». Будь-який ресторан, що «поважає» себе, не тримає у своїх шляхетних підвалах напівсолодкого. На мене незрозуміло дивиться офіціант. “На жаль, ні”, – відповідає він. У його тоні – співчуття, в очах – зневага, а в думках на суфлері читається тільки одне: «Яке позорище».
Звичайно, така реакція людини, яка десяту годину на зміні, трохи гіперболізована, проте суті це не змінює – напівсолодке вино в «хороших» ресторанах не подають. Чому? Напевно, така ресторанна політика кожного окремого закладу. Можливо, цьому є якесь і більш осудне пояснення.
Мене, середньостатистичного відвідувача, це мало хвилює. Десь чула, що напівсолодкі не вважаються повноцінним вишуканим видом вина, тому у закладах, що поважають себе, їх не пропонують. Вважаю, що якщо ресторан називає себе винним, у ньому мають бути представлені різні види вина, а не тільки ті, які вважаються благороднішими в гуртку снобічних поціновувачів зі смаковими рецепторами, спрямованими виключно в один бік. Що за дискримінація у гастрономії? Адже насправді напівсолодке вино відрізняється від сухого лише процесом бродіння.
У ресторані мене всі намагаються заспокоїти рислінгом, інколи допомагає. А іноді доводиться брати просік – бульбашки прикрашають неприємний кислий смак (доводиться брати просік – от вам і буржуазія!). Може здатися дивним, але я віддаю перевагу ламбруско або фраголіно – під настрій. На їдкі зауваження «експертів» у стилі «та це просто компот» навчилася практично не реагувати. Якось взимку в компанії поціновувачів вина (природно, червоного сухого) я замовила біле напівсолодке. На мене з подивом подивилася знайома і підмітила, що не розуміє, як це – замовляти взимку біле вино. Я промовчала, хоча не зовсім зрозуміла, якого біса мої уподобання у вині повинні відповідати порам року. Аргументи в стилі «багатший і насиченіший смак» не вразили.
Розвиток гастрономічної культури позитивно впливає на суспільство, адже надає значення не лише факту наявності їжі, а й її якості та правил споживання. Тільки ось знати та робити – це різні речі.
Хто знає, як правильно чистити банан? Здавалося б – дрібниця. Мавпочки, первісні споживачі, роблять це з верхівки, а не з корінця, яким банан кріпиться до грона. Цей факт просто вбив наповал знайомого американця, який все життя думав, що правильно чистив банани, і за годину доводив мені, що я роблю це ненормально. У результаті я за фактом виявилася права, але що це змінило? Нічого. А знаєте чому? Та тому що похер, як правильно чистити банан. Якщо людині хочеться чистити його так – будь ласка. Нехай хоч у шкірці його їсть – чому це взагалі когось має хвилювати? Чомусь у нашій «тусовочці» всіх хвилює все.
Зауважую, що з розвитком моди на гурманство з’явився і новий тип людей – гастросноби. Гастроснобізм як явище для мене втілюється у зневажливому ставленні до людей, що ґрунтується на їх гастрономічних уподобаннях чи смаках.
Так, я люблю напівсолодке і тому віддаю перевагу ламбруско. І мені начхати, що ламбруско дешевше, а просік дорожчий і «шляхетніший». Якщо вино кисле та несмачне – яка мені різниця, скільки воно коштує?
Тобто я всім своїм нутром, чуттям і спинним мозком розумію всі зусилля і старання, вкладені в сорт вишуканого французького вина, ні в якому разі не кажу, що воно погане або не достойне своєї ціни, але особисто для мене в плані смаку воно менш цінне, ніж «Алазанська долина» з Грузії. І я не хочу цього соромитись. І я не хочу виправдовуватися і почуватися ніяково.
Гастроснобізм живе у кожному з нас, у кожного просто своя больова точка. Вася може вважати, що пити горілку без пива – гроші на вітер. Мені, наприклад, боляче дивитися, коли хтось їсть хачапурі по-аджарськи вилкою та ножем. Або хінкалі. Просто. Фізично боляче. Та й взагалі вся грузинська кухня, як на мене, створена для рук, половина смаку в тому, що ти їж це руками.
З іншого боку, якби я не знала, як правильно її вживати, хапав би мене напад у кожному другому грузинському ресторані? Навряд. До речі, у самій Грузії я помітила, що люди якось не ділять вино на солодке, напівсолодке чи сухе. У них є «хороше» та «погане». Коли ми запитали продавця з місцевої крамниці, яке у нього є вино, він відповів, що біле. На наші уточнення, яке біле: солодке, сухе, напівсолодке, він глянув на нас, як на ідіотів, і незворушно відповів: «Ні солодкий, ні кислий, ні сухий – смачне вино!».
Останній яскравий приклад гастроснобізму – випадок у кав’ярні, яка стала одним із локомотивів кавової культури у Києві. Каменем спотикання став злощасний цукор, який “справжній поціновувач” ніколи не покладе у каву.
Заклад, де кавове зерно зводиться у культ, ніколи раніше не славився доброзичливим сервісом. Після ребрендингу надія бути обслуженим, а не отримати позику в офіціанта, повернулася. Я належу до тієї касти грішників, яка вживає каву з цукром. Щоб остаточно погіршити мій образ: кави чистою не люблю – надто гірка. А альтернатива – це взагалі не моє, кисле і незрозуміле. Однак на роль поціновувача я ніколи не претендувала, лише суб’єктивного споживача капучино.
Мене завжди манив секрет чистого смаку напою, тому я потихеньку намагалася привчати себе зменшувати частку цукру, і через рік капучино з гарної кави я можу смакувати іноді без цукру. Іронія в тому, що коли я побувала в горезвісному закладі, то також отримала каву без цукру, але на відміну від відвідувача, що прославився, з фейсбуку попросити його у офіціантки, яка вже дуже по-снобськи на нас дивилася, посоромилася.
Чому я, дівчина з вищою освітою, яка заробляє собі на життя і на каву по 70 грн за чашку, яка вміє поставити на місце недбайливих підрядників і вламати на угоду повільного клієнта, соромлюся попросити цукор у офіціанта?
Чому мені повинно бути соромно за те, що мої смакові рецептори воліють споживати цей продукт у такій комбінації? Чому я маю червоніти та побоюватися того, що мій відгук про кав’ярню може заскринити та викласти до себе на сторінку піар-стратег цього закладу?
Мені набридло соромитися. Я їм суші без васабі та імбиру, тому що не переношу гостре, але я не бажаю пояснювати це кожному гордовитому гастроснобу. Я не люблю бобів. Взагалі. Тому всі ваші хумуси-шмумуси для мене – це перетерта каша, не більше. Не люблю зелень, тому всі витончення у вигляді руколи, естрогану, петрушки чи кінзи (яка для мене насправді просто гостра) у 90% випадках не ціную. А за це ваше вічне «і кропчика трохи зверху» у кожній другій страві взагалі готова вбити. Часник та цибуля – теж не моє. А ще каші… крім рису, можу раз на рік приготувати гречку. Проте готова вживати макарони в будь-якому вигляді щодня. І ще я їм майонез. Це з моїм гастритом. Яким би хорошим не був би віскі, я, швидше зе все, віддам перевагу «золотому» рому. І незважаючи на те, що віддаю перевагу чистим коктейлям у кращих барах міста, я не зомлюю від ром-коли. Чи пишаюся я цим? Зовсім ні. Але є одне «але»: я не хочу чути чийогось засудження.
Я знаю як правильно. Я знаю як мені подобається. А ще я знаю, що добрий віскі не прийнято пити холодним, а мартіні навпаки – вживають дуже холодним, але без льоду. Проте я не тикатиму цим кожному в ніс, хоча із задоволенням поділюся цими мінімальними знаннями.
Я «за», коли мені в ресторані радять правильне вино під мою страву, розповідають, як обробляти лобстера чи їсти устрицю. Я була б вдячна, якби кожен грузинський ресторан пропонував гостю спробувати їсти хачапурі руками і розповів би, чому хінкалі їдять саме так. Але я «проти», коли мене засуджують за те, що маю свої звички та побажання. Мені не хочеться почуватися Джулією Робертс із фільму «Красуня», коли вона була на зустрічі в ресторані. Тільки сукню=х, як у неї, хочеться.
Хочеться від закладів гарної кухні так само сильно, як і сервісу, почуття такту по відношенню до гостя. Хочеться від тих, хто розбирається, розуміння та підказок, а не зауважень та засудження. Хочеться належати самому собі, знати, як правильно, але чинити, як хочеться, і не почуватися двієчником у школі за порушення дисципліни.
Що таке снобізм?
Снобізм — це зверхнє ставлення до людей, яких людина вважає «нижчими» за себе за соціальним статусом, освітою, доходом, культурними вподобаннями чи способом життя. Сноб зазвичай прагне асоціюватися з тим, що вважає престижним або елітарним, і демонстративно знецінює те, що вважає «простим» або «непрестижним»
