Чому жодна у світі війна, зокрема за участю росії, не обходиться без феміциду та зґвалтувань? Чому і як минуле століття прирікало жінок на мовчання про пережиті жахи насильства? Чому тема воєнних зґвалтувань, тобто таких, що із карного злочину перетворюються на злочин проти людяності, досі лишається табуйованою і стигматизованою? І чи є надія, що світ, просякнутий мізогінними наративами, зробить поступ і замість того, щоб постфактум жахатися свідчень жінок, що постраждали від насильства під час війни, докладе зусиль, аби запобігти цим злочинам і звести їх до абсолютного мінімуму?
Насильство проти жінок — болісна й незручна тема, але з кожним новим військовим конфліктом, з кожною новою війною або з розширенням зони бойових дій людству доводиться наново вчити гіркий урок — жінки завжди платять високу ціну за будь-яку війну.
Сім книжок, серед яких щоденники, покладені в основу творів, наукові розвідки, репортажі та свідчення з перших вуст, розкривають очі на те, чому стигматизація насильства і примус жертв до мовчанки закладають підвалини нових злочинів і нескінченного феміциду.
Ці книжки можуть спрацювати як тригер, травмувати, ретравматизувати і — в окремих випадках — погіршити психологічний стан. Якщо тема фізичного насильства проти жінок болісно озивається вам, будь ласка, зважайте на це, обираючи, читати зазначені книжки чи поки утриматися від них.
Рафаель Гругман, «Злочини проти жінок під час війни»
Чому військові скоюють злочини проти жінок? Американо-український письменник і публіцист Рафель Гругман досліджує брутальні уроки Другої світової війни, зокрема явище «польових дружин» і чому воно було принизливим й неминучим, а також на що офіцерський корпус перетворив жіночу службу в радянському війську. Він детально занурюється в тему насильства і фізичного знищення жіночого населення не лише на німецьких землях, а й на умовно «своїх», коли унормовувалось ґвалтування жінок і на окупованих, і на деокупованих територіях. Автор говорить про жінок, вивезених на примусові роботи, тих, що ледве пережили концтабори, жінок на територіях союзників.
Письменник намагається знайти відповідь на запитання «Чим була спровокована ця хвиля кривавого насильства і ґвалту?» і неспростовно доводить: зґвалтування на війні — це не хіть, не фізичний потяг і навіть не помста, а ще один жорстокий метод ведення війни та залякування противників чи навіть союзників. Зокрема, у такий спосіб, ґвалтуючи німецьких жінок — від маленьких дівчат до старих бабусь, — радянський союз «зачистив» землі Східної Прусії, просуваючись на Берлін, тож на Потсдамській конференції Сталін міг «похвалитися» тим, що жодних етнічних чисток територій, прилеглих до Кенігсбергу, не буде. Авжеж, криваве місиво із жіночих понівечених тіл, що лишали мірою просування «переможці», змусило мирне населення кидати домівки й тікати світ за очі. Ведучи читачок незвіданими чи маловідомими стежками фізіологічних обертонів Другої світової війни, автор пояснює, чому безкарні злочини війн минулого століття озиваються тим самим болем у війнах нинішніх, зокрема тій, що росія розпочала проти України. І злочини в Бучі, Маріуполі, Ізюмі, Херсоні — неминучий наслідок непокараного зла, яке чинили радянські вояки, просуваючись кривавою ходою на Берлін через всю Європу.
Анонім, «Жінка в Берліні»
Історія написання і доля видання не менш болісні, ніж те, що довелося пережити авторці за вісім тижнів у весняному Берліні 1945 року, коли місто брутально плюндрувала червона армія. Книжка видана без вказання імені авторки, бо таким було бажання Марти Гіллерс, яка наприкінці війни вела щоденник у берлінському бомбосховищі, докладно фіксуючи все, що сталося із нею в період між 20 квітня і 22 червня 1945 року. В цей час їй випало пережити групове зґвалтування, голод, поневіряння, ґвалт і знову ґвалт. Книжка вперше побачила світ у 1954 році, спершу — англійською, у 1959-му надрукували німецькомовне видання, авторка в обох випадках була підписана «Анонім». Більше прижиттєвих видань «Жінки в Берліні» не було, а сама книжка, замість того щоб викликати співчуття і спровокувати детальне розслідування брутальних злочинів радянської армії в Європі, спричинила осуд, критику і тогочасне «не на часі», що прирекло авторку на мовчання до кінця її життя. Про Марту Гіллерс як про людину, що написала «Жінку в Берліні», світ почув тільки у 2003 році, за два роки після її смерті. Після завершення війни вона жила в Женеві, бо Берлін перетворився на її особисте нічне жахіття. Психолог порадив зафіксувати травматичні спогади на папері, так і народилась одна з найбільш відомих нині книжок про злочини над жінками, що їх чинила червона армія на шляху до Берліну. Це правдива оповідь про трагедію тисяч жінок Східної Німеччини, яким, окрім пережитого жаху, довелося співіснувати із власними спогадами й нав’язаним соціумом мовчанням — надто багато ран, надто багато трагедій, щоб дослухатися ще й до жінок! І мовчання тривало понад пів століття, перш ніж «Жінку в Берліні» почали згадувати, перекладати, видавати й знімати фільми.
Мартина Бунда, «Байдужість»
В центрі оптики — доля польської родини кашубів, матері та її трьох доньок, що вибудовується довкола родинного обійстя, кам’яниці в селі Дівоча Гора. По родині катком пройшлася війна, «визволителі», від яких дівчат місцевий ксьондз врятував, сховавши їх у башті костелу, несли смерть і наругу. Майстерно написана книжка, де епізоди насильства, що чинили над жінками росіяни, заходячи у випалені війною польські села, не графічні, а досить уривчасті, мов притлумлений біль, що зрідка проривається назовні. Болем було не лише насильство як вчинений акт ґвалту, а й памʼять про нього, шрами, патьоки крові, що лишаються на підлозі. І нема жодної можливості ані витерти, ані знищити ті плями, бо вони просотали дошки й пішли глибоко під землю, щоб залишитися там назавжди. Книжка про війну як травму, про досвід, який не до снаги перетравити самотужки за ціле життя, але жіноча підтримка, відчуття посестринства полегшують біль. Цей дебютний роман авторки став сенсацією у Польщі, упевненою спробою називати насильство над жінками за часів Другої світової війни — насильством, і у 2018 році був відзначений премією Gryfia.
Славенка Дракуліч, «Ніби мене нема(є)»
Інша війна, інші жінки, той самий злочин. Переклад українською вийшов у видавництві «Комора» за два роки до повномасштабного вторгнення і, на жаль, став текстовим провісником та нагадуванням про те, як блискавично війна змінює людські долі. Ще вчора ти — красива, освічена молода боснійська жінка, яка має кар’єру, повагу, мрії, друзів і життя, а наступного ранку у твої двері гупає солдатський чобіт, і сербський солдат ґвалтує тебе з усією затятістю ката. Книжка заснована на реальних історіях жінок, які стали жертвами воєнного насильства, і зачіпає ще один замовчуваний аспект — а що ж ставалося з дітьми, народженими від брутального ґвалту? В книжці, зокрема, йдеться про ґвалтування і катування боснійських жінок у сербських тюрмах, але авторка фіксує не лише болючі, часом нестерпні спогади, що випали на долю жінок, — вона висвітлює той шалений спротив, який колишній кат чинить, аби за жодну ціну не вшановувати пам’яті жертв, аби уникнути покарання, аби зам’яти, стишити, заткнути жіночі голоси, які вимагають справедливого покарання для злочинців. Ці жінки прагнуть бути почутими, але все частіше ті рідкісні справи про насильство, що дійшли до міжнародних судових інстанцій, закривають «через смерть потерпілої». Книжка Славенки Дракуліч — чергове нагадування про те, що непокаране зло повертається.
Ямар Язбек, «19 жінок, сирійська сповідь»
Якщо ви прагнете зрозуміти, що сталося в Сирії — як у широкому геополітичному сенсі, так і в особистісному контексті, і мати хоча б приблизне уявлення, якими методами послуговувалися російські окупанти, стираючи на порох Маріуполь, Бахмут та інші українські міста, — цю книжку важливо прочитати. Журналістка Ямар Язбек на основі зібраних інтерв’ю з медикинями, бійчинями, громадськими діячками й волонтерками, жінками, яким не байдужа доля країни й майбутнє своїх дітей, планувала створити художню оповідь колективного досвіду, пережитого сирійськими жінками. Та зрештою вирішила дати своїм героїням можливість говорити від першої особи. Її співрозмовниці пережили тортури, зґвалтування, ув’язнення, змушені були тікати зі зруйнованих міст — Алеппо, Ідлібу, Ештебраку під перехресними обстрілами як урядових військ, так і бойовиків, багато хто з них зневірилися, почувалися спустошеними, але з усім тим продовжують боротися за права жінок і майбутню Сирію без диктатора. Цей болісний етап сирійської історії влучно схарактеризувала одна зі співрозмовниць: «Ми прагнули волі й справедливості, а опинилися в рабстві». Та попри чорні часи й брутальні утиски прав жінок, посилення радикального ісламізму та переплавлення революції за права на розбірки бойовиків та уряду, попри тортури в державних тюрмах, попри катівні й брутальні зґвалтування, попри спротив патріархальних громад і зрадливість міжнародних організацій, сирійські жінки намагаються підтримувати одна одну. Навчати — і жінок, і дітей — надавати медичну допомогу. І продовжують робити це, навіть коли спецслужби пильно відстежують кожен порух у бік покращення становища сирійських жінок і жінок із національних меншин, що проживають на території Сирії, та придушують або погрозами, або й безпосереднім втіленням погроз у життя.
Валерія «Нава» Суботіна, «Полон»
Особиста, дуже болюча аж до нестерпності книжка Валерії «Нави» Суботіної, журналістки, поетки, військовослужбовиці зі складу пресслужби «Азову», яка потрапила в російський полон у травні 2022 року і завдяки обміну навесні 2023-го повернулась додому. Вона пройшла Оленівку, Таганрозьку тюрму і всі кола пекла — приниження, катування, нелюдські умови утримання, нестачу води та їжі, засобів гігієни, невпинні спроби зламати її морально, фізично, емоційно. Читаючи «Полон», з одного боку, зчитуєш ті самі методи катування (фізичного і психологічного), що його застосовували ще з часів катівень НКВС, коли радянська влада нищила «неугодних» режиму українців, з іншого — достоту вжахаєшся, що ці незмінні тюрми, кати, методи досі існують, навіть цієї самої миті, як ви тримаєте книжку. Історія Валерії — не лише зафіксоване у словах свідчення стійкості й незламності, а й неоціненний доказ проти росії, документ і свідчення епохи про те, що росія — зло, що пустило глибоке коріння і затруїло землю.
Джудіт Герман, «Психологічна травма та шлях до видужання»
Ця книжка — жіночий професійний голос та відповідь на запит про те, як допомагати людям, що зазнали насильства (як у токсичних та аб’юзивних стосунках, так і під час воєнних конфліктів), стали жертвами політичного терору та є ветеранами бойових дій. Великою мірою книжка Джудіт Герман актуальна для кожного, хто прагне зрозуміти, як нам, травмованим війною, виживати, жити, співіснувати й шукати шляхів порозуміння одне з одним. Як будувати стосунки в суспільстві, де біль від втрат і пережитого досвіду більше не є колективним тлом, а є сукупністю індивідуальних болючих історій, як «говорити про невимовне», як гармонізувати публічний та приватний простір у спільноті, що проживає травму війни. Авторка у передмові неодноразово висловлює подяку жіночим ініціативам, які виводять із тіні травми сімейного та сексуального життя, що їх найчастіше зазнають саме жінки, і наголошує на важливості включати в загальний досвід роботи із травмою військове та політичне насильство. І, хоча книжка орієнтована на професійну спільноту, вона дає багато відповідей на те, як допомогти собі та людям поруч відшукати шлях до видужання і подолання травми.
