На 77-му Каннському кінофестивалі показали феміністичний бодигорор «Субстанція» з Марґарет Кволлі та Демі Мур у головних ролях. Фільм викликав бурхливі обговорення та, здається, не залишив байдужими нікого з глядачів. Врешті журі, яке очолювала Грета Гервіг, відзначило фільм нагородою за найкращий сценарій.
Кінокритикиня Соня Вселюбська переглянула фільм на кінофестивалі та розповідає про його сильні сторони, за які йому хочеться пробачити всі слабкі.
Головна героїня Елізабет Спаркл — суперзірка. Колись вона була відомою акторкою, а останні роки веде телешоу з аеробіки у стилі 80-х. Проте її зірка на Алеї слави, як у прямому, так і в переносному сенсі, дає тріщини. У свій день народження вона отримує порцію пасивно-агресивних коментарів від продюсера-мізогіна, який прямо заявляє, що жінки після 50 — «вже все», та звільняє її. Після низки неприємних подій, повернувшись додому, Елізабет знаходить у своєму пальто дивне запрошення до участі в програмі з обіцянкою стати кращою версією себе: молодшою, красивішою, успішнішою.
Після нетривалих вагань Елізабет все ж вирішує взяти участь у програмі й отримує стартовий пакунок для активації, який починається з уколу яскраво-жовтою субстанцією.
Власне, сам фільм починається з показової схеми, яка описує принцип роботи субстанції, — голка обережно проколює жовток, вводячи всередину нього неонову рідину, і за мить праворуч від жовтка вилуплюється новий, більш округлий і красивий.
За аналогічним патерном після уколу, який вводить у себе Елізабет, з її хребта з’являється створіння неземної краси, відоме згодом як Сью (Марґарет Кволлі). З огидою зашивши тіло Елізабет, красуня Сью вирушає підкорювати світ своєю досконалістю та займає вакантне місце в тому самому телешоу. Але не все так просто. Дуже важливо чітко слідувати інструкціям, постійно підживлюючи спеціальною харчувальною сумішшю анабіозне тіло, допоки живе активоване. Недотримання цих інструкцій призведе до страшних незворотних наслідків для Елізабет.
Французьку режисерку Коралі Фаржа кінофестивальна бульбашка пам’ятає за фільмом «Помста» (2017). Це картина, яка грає на високих нотах абсурдної кемп-естетики й глобально належить до жанру rape-revenge. Фаржа запам’яталася сміливістю та впевненими феміністичними висловлюваннями, які вона проявляє через любов до гіперболізації та бодигорорів.
Бодигорори якнайкраще паруються з феміністичними мотивами в кінематографі, оскільки надають інструменти для переосмислення ролі жінки у суспільстві, ставлення до зовнішності та гендерних норм. У «Субстанції» режисерка витримано працює у знайомій структурі жанру, де всі тілесні метаморфози послідовно виходять на все більший рівень божевілля. Це добре відомо за фільмами Девіда та Брендона Кроненбергів, Андрія Жулавського, Даррена Аронофскі та Джуліан Дюкорно. Однак Коралі Фаржа будує настільки деталізований і реалістичний світ, що креативність побудованої дієтетики заворожує.
Режисерка не соромиться приділити значну частину хронометражу майже безмовній експозиції, щоб у всіх нюансах показати шприци, колбочки та інструкції до застосування речовини, від яких залежить життєдіяльність кожного тіла. Фільм навряд чи можна назвати балакучим, оскільки кричущою там є форма. Так режисерка малює гіперболізований і суперзакритий світ на дві вулиці з однією квартирою та знімальною телестудією. Цей світ вона знімає на цифрову камеру, підкреслюючи буквальність своїх меседжів риб’ячим оком, екстраблизькими планами, сліпучим світлом із сильно відредагованою колірною палітрою.
В той самий час візуальна естетика та кути камери витримані за правилами телевізійних реклам, з якими сьогодні бореться феміністичне суспільство. Тільки режисерка настільки перегинає з цими технічними виразами, що в якийсь момент глядача починає нудити від ідеальності кадрів, які гіперсексуалізують частини тіла Сью.
Проте найбільшу увагу режисерка приділяє болісним процесам своєї головної героїні, яка виступає в ролі занепалої жертви індустрії розваг, що досі існує під тиском male gaze. Досягти ідеального тіла — єдина мрія Елізабет, і це те, чого хоче її оточення. Її відчай не викликає у глядача нічого іншого, окрім жалю та емпатії. Питання прийняття себе, зовнішніх змін, які зумовлює дорослішання, — головні у фільмі. «Субстанція» — один із найточніших фільмів, що говорять про дисморфофобію, і Фаржа екранізує цей психічний розлад, знайомий багатьом жінкам. Люди, в яких діагностували це обсесивно-компульсивне захворювання, сильно занепокоєні певними дефектами своєї зовнішності, які інші люди навіть можуть не помічати. Розлад впливає на якість життя, спотворюючи сприйняття свого реального образу, та змушує бачити в дзеркалі різні версії себе.
У фільмі є сцена, коли Елізабет намагається зібратися на побачення, але постійно кидає погляд на свої фотографії, розставлені по дому, і також на портрет Сью на величезному білборді, який видно з панорамних вікон її вітальні. І це змушує героїню втрачати залишки впевненості. Вона десятки разів змиває та наносить макіяж, в кінці роздирає своє обличчя і залишається вдома. Вона не сприймає свій фактичний образ і водночас не розуміє, якого саме результату зовнішнього вигляду хоче досягти тут і зараз. Глядач, своєю чергою, бачить прекрасну героїню з обличчям Демі Мур, маючи можливість лише здогадуватися, як та бачить себе. Власне, на такому ефекті порівняння, якому взагалі немає кінця, побудований весь фільм. «Субстанція» — це задушлива ненаситність бути кращою, з дзеркалом, яке завжди бреше, і постійним поглядом когось красивішого і молодшого, що фактично псує життя.
Елізабет, розділяючи свою душу на додаткове тіло, починає все більше ненавидіти себе, розігруючи лаканівську діалектику, де самовідчуття формується через погляди й бажання Іншої (Сью). Тяжіння до платонівського ідеалу призводить до відчуження від власного «Я», що врешті-решт обертається трагедією, яка, власне, і є неминучою у недосконалостях програми «Субстанція». В певний момент Сью та Елізабет, перебуваючи в періоді активності свого тіла, починають телефонувати до технічної підтримки та скаржитися, називаючи одна одну «вона». Анонімний голос із телефону спокійно нагадує, що немає ніякої «вона» — є тільки «ви».
Одержимість зовнішнім виглядом Фаржа майстерно переносить у форму самого фільму, хоч і робить це зовсім не тонко. Дійсно, можна критикувати режисерку за наївність, яка навіть не намагається приховати свій жирний символізм, сповнений відсилань до іконічних референсів, що видають її як праведну сінефілку.
Наприклад, прізвище Елізабет — Спаркл, з англійської — «сяйна, блискуча», а ім’я її начальника — Гарві (тобто Вайнштайн). У структурі кіномови полягають оди Стенлі Кубрику, чию симетрію та отруйний червоний колір Фаржа безсоромно переносить у свої мізансцени. «Субстанція» також нагадує фільми класичного Голлівуду, які ще в 50-х намагалися говорити на тему зів’ялої слави, що за законами індустрії пов’язана з зовнішністю. Йдеться про фільм «Бульвар Сансет», «Що сталося з Бебі Джейн?», «Стриптизерки», і цей список можна довго продовжувати, заповнюючи блокнот референсами під час перегляду фільму.
Водночас надто глибокого розгортання психологічних проблем у фільмі шукати не варто. Глядачеві не пояснюють ретроспективні передумови поведінки Елізабет із тонким портретом її минулого. Натомість фільм дихає божевільним теперішнім, яке рухається спрагою до моментальних змін зовнішнього вигляду, що, згідно з наративом, втратить контроль. З кожною сценою фільм стає все абсурднішим, смішнішим і огиднішим, поки в кінцевому підсумку не перетворюється на вуаєристське монстр-шоу, ставлячи жирну крапку у параді референсів, демонструючи свою любов до фільму «Керрі». Все це зроблено з такою жвавістю та гумором, що Фаржа хочеться пробачити всю її наївність та прямолінійність.
Окреме захоплення варто висловити неймовірній Демі Мур. Зрозуміти, яку величезну сміливість та самоіронію проявила акторка, можна лише переглянувши фільм (який, до речі, вийде в український прокат протягом року).
Демі Мур — пряма конотація «краси 90-х», чия кар’єра різко злетіла до небес після фільму «Привид» та назавжди привернула до її персони надмірну увагу. Медіа ніколи не припиняли розглядати кожну нову зморшку на обличчі зірки, і така нездорова фіксація знецінила її якості як актриси й особистості загалом. Мур своїм перформансом нагадує всім, що вона насамперед талановита професіоналка, та від імені всіх акторок її покоління показує жовтій пресі середній палець.
