У третьому епізоді нового сезону «Чому їй не байдуже» лікарка-неврологиня, директорка центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» Ксенія Возніцина розповідає про те, як змінилося ставлення до психічного здоров’я за останні десять років, потребу в працівниках у різних сферах та постравматичне зростання.
Повний випуск дивіться на Youtube або слухайте на Apple, Google Podcasts, Spotify, NV та MEGOGO.
Цей випуск подкасту DIVOCHE.MEDIA створили як учасники мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі.
Про зміну ставлення до ментального здоров’я
Я завжди кажу, коли людина отримує фізичне поранення, ні в кого не виникає сумніву, що треба піти до лікаря — до хірурга, травматолога, судинного хірурга, а з психічними травмами знайти мотивацію складніше — ніби щось турбує, але не так легко звернутись одразу.
Проте за 10 років з ветеранською спільнотою все ж таки попрацювали деякі психотерапевти, психологи, громадські організації, трохи привчили до цієї роботи. І вони (ветерани) вже передають ці свої відчуття побратимам і діляться з ними. Це дуже важливо, адже довіра у спільноті відіграє величезну роль. І в «Лісову поляну» вони, власне, їдуть, бо знають, що сюди можна звернутись із таким запитом.
Інший момент — скільки психічному здоров’ї приділяється уваги завдяки програмі першої леді. І ми щасливі від того, що ментальне здоров’я стало видимим, що ми вже про нього говоримо.
Про це говорять юристи, фахівці соціальних служб, будь-яке міністерство зараз долучено до програми. Всі в межах своїх повноважень роблять якісь кроки в напрямі психічного здоров’я, що воно вже не виглядає стигматизованим у суспільстві, але роботи ще вистачить, треба продовжувати це.
Дуже важливим є те, як у громадах приймають своїх людей додому. Часто всі очікують, що прийдуть якісь незрозумілі люди. А це ж ваші люди, які у вас і жили раніше. Просто вони пішли захищати країну і прийшли дещо іншими — не гіршими і не кращими, просто іншими з певним досвідом. Із громадами треба працювати, навчати всіх фахівців травма-інформованому підходу, тобто правильній комунікації.
Це стосується персоналу у сферах обслуговування, у соціальних службах, у юридичній сфері. Зараз багато навчають сімейних лікарів, це ж первинна точка входу — багато людей звертаються і знають свого сімейного лікаря, тож він має бути обізнаний щодо поширених розладів.
Навіть ми торік записували курс щодо нашої так званої контузії, легкої черепно-мозкової травми. Це теж невидиме поранення саме для лікарів, тому що часто ветерани, а зараз і цивільні люди, можуть звертатись до лікаря з неспецифічними скаргами — головний біль, тиск скаче.
Лікар має бути обізнаним, бо ми тепер будемо жити в країні людей, які мали бойовий досвід, їх буде дуже багато, дуже багато буде людей з ампутаціями, дуже багато людей, які зазнали полону, тортур. Тому вчитися треба всім постійно та багато: громадам, родинам, лікарям.
Коли ми відкривалися у 2019 році, то думали, що це має бути не просто лікарня, де правильно лікують, ми мали об’єднати усіх. І зараз це дуже спрацьовує, коли ти знаєш фахівців із Кривого Рогу, зі Львова, а вони знають нас. Ми можемо з усіма там переговорити, перенаправити свого пацієнта. І коли ми навчаємо фахівців, створюємо таке ком’юніті, і це дуже класно, це підтримка одне одного. Ми можемо обмінюватися досвідом, долучати до якихось навчань, які є безплатними, бо навчання для психологів і психотерапевтів зазвичай такі дороговартісні. І завжди намагаємося знайти донорів, щоб організувати такі навчання і залучити багато людей. Ми вже п’ятий рік дуже активно підтримуємо нашу тренінг-платформу.
Ми й самі навчаємося, коли до нас приїжджають люди з регіонів і розповідають про те, які в них є складнощі, які виклики, — нам це дуже допомагає в роботі з нашими пацієнтами.
Про кейс-менеджерок
У 2019 році, коли відкрилася «Поляна», ми одразу взяли соціальних працівників. Це високоспеціалізовані фахівці, які мають певну освіту, знають різні деталі щодо виплат, пільг тощо.
Про кейс-менеджерок (кейсів) ми дізналися в американських шпиталях, де в одній клініці може бути 15–20 таких співробітників, у нас наразі їх працює п’ятеро. Це найуспішніший пілотний проєкт, який ми тільки робили, бо я просто не уявляю, як би працював зараз заклад без цих п’яти жінок.
У лікаря, психолога дуже завантажений робочий день. Вони виконують свою високоспеціалізовану роботу, і в них не вистачає часу постійно щось нагадувати, контролювати, стежити, особливо коли багато пацієнтів. Цим займаються кейс-менеджерки. Вони також організовують додаткові активності в позалікувальний час, супроводжують достатньо важких пацієнтів, які мають когнітивні розлади, тобто забудькуватість.
Наприклад, людині написали: «25-й кабінет на другому поверсі», але вона навіть не знає, де другий поверх, що це за 25-й кабінет. І їй краще залишитися в палаті, ніж це виясняти, якось воно буде. Тому ми в такий спосіб вишкрібаємо дуже багато проблем із палат, і це надзвичайно класна робота.
Соціальні працівники зараз впроваджуються й у заклади охорони здоров’я. Ми думаємо про те, що могли б трохи довчити соціальних працівників, які приходять у клініки, саме клінічному кейс-менеджменту, роботі саме в стаціонарах із людьми, які мають певні розлади здоров’я. Це дуже класна практика, яка зменшує напругу для лікарів, для психологів, психотерапевтів. Пацієнти знають, що у 36-му кабінеті — всі п’ятеро, що не спитаєш, вони все вирішать: де купити шкарпетки, як дружині придбати квиток.
Всі наші п’ятеро дівчат отримують зарплату — нас підтримав фонд «Відродження», коли ми таку ідею запустили. Зараз ми шукаємо фінансування на наступний рік, все ніяк не можемо це організувати. Але якщо у нас зникнуть кейси, я взагалі не знаю, як «Поляна» буде існувати.
Про вдячність
Існує думка, що одним із факторів того, розвинеться важкий психічний розлад чи ні — це те, як тебе зустрінуть. Наскільки емпатично, з вдячністю, з пошаною тебе зустрінуть. І в родині, і в робочих колективах, і будь-де. І це про те, щоб подякувати людям за службу, просто усміхнутися. І вони самі навіть часто ніяковіють, вони не очікують від людей такого.
Але нема алгоритму «як подякувати», про який всі питають. Це залежить від ситуації — чи ви в черзі поруч стоїте, чи в кав’ярню зайшли, чи ви десь в аптеці, чи ви просто зіткнулись у дверях, чи ви перетнулися поглядами тимчасово. От якщо перетнулися, то усміхніться, просто кивніть. Ну це такі речі, які мають йти зсередини.
Просто має бути розуміння того, що ці люди втратили дуже багато всього, своїх родин, відносин, здоров’я, спокою свого. Розуміння дає змогу цю емоцію якось трохи реалізувати через дію.
Важливо не ніяковіти, сприймати як своїх людей та відчувати свою емоцію. Захотілось усміхнутись — усміхніться, поруч сидите — подякуйте, запитайте, чи можна кавою пригостити. Звісно, не всім це сподобається, але якось треба ситуацію відчувати. Розумію, що це важко.
Бачу більше відгуків від людей зі знаком «мінус», бояться, що ця людина прийшла змінена. Я вам більше скажу, людину з ПТСР ви рідко зустрінете десь у громадських місцях, вона буде цього уникати. Люди з важкими розладами будуть вдома, вони будуть зі своїми родинами, зі своїм болем.
