Юлія Карнась та Ганна Колесніченко — співзасновниці громадської організації «Тиша», яка проводить групи емоційної підтримки для жінок. До повномасштабного вторгнення вони жодним чином не були пов’язані з психологією — обидві вийшли зі світу консалтингу.
Коли росія розпочала велику війну в Україні, Юлія та Ганна допомагали українцям з евакуацією та гуманітарною допомогою. Згодом вони запустили офлайн-групи психологічної підтримки у прифронтових містах, що отримали назву «тихі зустрічі».
Про те, як проводять ці групи, чому обрали такий формат та які успіхи вже є сьогодні, — читайте у матеріалі DIVOCHE.MEDIA.
[ez-toc]
«Тепер можу жити, а не просто існувати»
Харків’янці Олені Шпурік — 59 років. Початок повномасштабного вторгнення вона з чоловіком та доньками зустріли в Харкові. Там і перебували, доки не потрапили під касетний обстріл. 15 квітня 2022 року жінка разом зі своєю донькою та онуком були на дитячому майданчику біля дому, аж раптом поруч пролунав вибух. На щастя, встигли вскочити у під’їзд і не постраждали. Проте дуже сильно перелякалися. А коли навколо затихло, і вони вийшли з будівлі, то побачили, що у дворі загинули люди.
«Я розуміла, що мені потрібно бути сильною заради дітей та чоловіка, якому перед війною діагностували хворобу Паркінсона (неврологічне захворювання, що призводить до порушення нервової системи, — ред.). Проте мені було дуже важко, всередині я ніби вмерла. У мене була сильна тривожність, я не могла спати, боялася вийти з дому, постійно намагалася себе контролювати, щоб не зриватися на рідних», — згадує Олена.
Жінка разом зі старшою донькою й онуком вирішили виїжджати з Харкова. Поїхали під Київ до молодшої доньки, яка ще на початку вторгнення оселилася там. Бути далеко від дому та чоловіка Олена не змогла. Вже за декілька місяців вона зі старшою донькою, яка саме була вагітна, повернулися до Харкова, де та й народила сина.
Коли Харківщину деокупували, Олена нарешті змогла навідатися до могили мами, яка похована у селі Липці Харківської області. Життя продовжувалося, але психологічно Олені не ставало краще. Вона відчувала тривогу за себе та свою сім’ю, але розуміла, що хоче щось робити із цим станом.
Якось випадково натрапила в інтернеті на анонс «тихих зустрічей», які саме почала організовувати у Харкові громадська організація «Тиша». Жінка, не вагаючись, заповнила анкету. І вже у червні 2023-го потрапила на групу психологічної підтримки.
Учасниці зустрілися в одному з кафе міста та протягом двох годин працювали над внутрішніми станами під модерацією психологині організації.
«Ці шість зустрічей стали для мене немов ковтком свіжого повітря. Я почала зовсім по-іншому дивитися на світ. Дізналася, як допомагати собі та близьким стабілізувати емоційну рівновагу, навчилася шукати внутрішні та зовнішні ресурси для відновлення “енергії життя” і позитиву навіть у найскладніших обставинах. Тепер можу жити, а не просто існувати», — розповідає Олена.
На заняттях жінка знайшла собі подругу Валентину, з якою, коли є вільний час, разом ходять на різні творчі заходи, безплатні майстер-класи в місті.
Олена говорить, що тепер вона нарешті почала робити те, чого все життя хотіла її «внутрішня дитина», — а це творчість і нові хобі. Вона малює кавою, опановує китайський живопис, петриківський розпис, нейрографіку, займається йогою, танцями, скандинавською ходьбою і пише вірші. А ще за можливості донатить на потреби ЗСУ і волонтерить, бо не може без допомоги іншим. Вдома вона нарізає стрічки з тканини і відвозить їх до благодійної організації, яка плете маскувальні сітки для військових на передовій.
«Для жінок групи стають опорою та підтримкою»
«Це був червень, четвертий місяць повномасштабного вторгнення. Психосоціальну підтримку на прифронтових територіях тоді ще ніхто не надавав. А ми розуміли, що зараз це дуже важливо. Так і з’явилися “тихі зустрічі” — наші групи емоційної підтримки для жінок», — говорить співзасновниця ГО «Тиша» Ганна Колесніченко.
У липні 2022 року разом із Юлією Карнась вони почали розвивати проєкт «Тиша» від німецької благодійної організації OneUkraine gGmbH. Одразу потрапили в інкубатор для impact-стартапів, після завершення якого народилась громадська організація з назвою «Тиша». Першим проєктом стали офлайн-групи емоційної підтримки для жінок під керівництвом психологинь. Вони тривають шість тижнів, а максимальна кількість учасниць у них — вісім людей.
Проєкт працює у кількох містах України: Харків, Запоріжжя, Львів, Миколаїв, а з квітня ще й планується запуск у Києві. Жінки один раз на тиждень зустрічаються у місцевому кафе з психологинею, спілкуються, обговорюють особисті переживання, підтримують одна одну та дізнаються про різні техніки самодопомоги. Наразі групи набирають у Запоріжжі, Харкові та Львові. Зареєструватися можна через сайт, заповнивши анкету. Далі потрібно чекати особистого повідомлення в телеграм про час, день і місце «тихих зустрічей».
Група є закритою, тобто після другого заняття нових учасниць більше не додають. У такому колективі жінки краще вибудовують довіру одна до одної й можуть легше ділитися особистим.
«Наші групи мають опосередкований вплив і на чоловіків, — каже співзасновниця ГО «Тиша» Юлія Карнась. — Коли жінка на групі отримує психологічні чи комунікаційні навички, вона приходить додому і там ділиться цим як зі своїми дітьми, так і чоловіком, а ще розказує подружкам».
«Ми вирішили робити офлайн-зустрічі з кількох причин. По-перше, наша аудиторія — жінки від 40 років. Для них формат онлайн є не завжди зручним і зрозумілим. А ще це хороша можливість вийти з дому, зібратися і сходити в кафе випити кави, — додає Ганна Колесніченко. — По-друге, жінки формують спільноту. Хоч вони мають різний досвід, вік та професію, об’єднуються через спілкування та обмін інформацією. Ці групи для них стають опорою та підтримкою. Практично після кожної групи ми отримуємо повідомлення від жінок, що вони продовжують спілкуватися, дружать і разом відвідують якісь нові заняття».
Юлія та Ганна розповідають, що запити учасниць груп підтримки змінюються кожні пів року. Ще на початку повномасштабного вторгнення жінки приходили на зустрічі зі скаргами на проблеми зі сном. Потім були запити на боротьбу з тривожністю та бажання здобувати нові навички. Сьогодні ж учасниці хочуть навчитися планувати своє життя.
Особливості роботи
Спочатку інформацію про «тихі зустрічі» поширювали на візитівках у Центрах надання соціальних послуг. Потім пробували просувати групи емоційної підтримки через рекламу в соцмережах. Зараз ГО «Тиша» знаходять через «сарафанне радіо» або рекламу у Facebook, яку запускають під початок групи в одному з міст.
З кафе, де проводять зустрічі, організація працює у форматі партнерства: заклад їм забезпечує місце, а організація оплачує замовлення за стандартною ціною.
«Приблизно рік фінансування нашої організації відбувалося коштом іноземних приватних підприємств. Далі ми почали подаватися на гранти й отримали фінансування від міжнародних благодійних фондів та організацій. Але вже сьогодні ми розуміємо, що класно мати якісь додаткові джерела фінансування. Тому думаємо над тим, аби з часом запускати платні послуги й отримані з них кошти направляти на операційні витрати. Так ми можемо стати менш залежними від донорів», — пояснює Юлія Карнась.
Засновниці «Тиші» прийшли з бізнес-сфери та помічають, що робота у громадському секторі має подібні риси. Передусім — це конкуренція за гроші та ресурси.
«На гранти подається велика кількість організацій і, на жаль, не всі зможуть їх отримати. Те саме стосується і ресурсів. У містах, які перебувають під щільними обстрілами, не так легко знайти психологинь, які б працювали офлайн. Велика кількість виїжджає, і ми з розумінням ставимося до цього. Для нас ніколи не буде проблемою, якщо наші спеціалістки будуть поєднувати роботу в “Тиші” з іншими великими фондами», — зазначає Юлія Карнась.
Нові напрями роботи
На момент запису інтерв’ю співзасновниці почали роботу з родинами ветеранів та військових у співпраці з державними органами та недержавними організаціями. Зокрема, у Львівській області вже стартувало партнерство з Superhumans Center — психологічна допомога членам родини, які доглядають за військовими, що отримали травми на війні. Адже щоб мати змогу допомагати, потрібно також мати і ресурси в собі.
«Восени минулого року я відвідувала Superhumans Center. Ми саме проходили зали, де тренуються ветерани, які отримали протези. І я побачила дуже засмучену дівчину. Поряд із нею був хлопець з двома протезами ніг. Він її заспокоював. Виявилося, що її коханий вчився ходити на протезах і під час тренування впав. І це нормальний процес реабілітації. Хлопець вчиться, працює з психологом і він був готовий до цього. Але виявилося, що не готова саме дівчина. І тому дуже важливо надати підтримку членам родини ветеранів, щоб вони могли надалі підтримувати військових у процесі реабілітації, реінтеграції, а також якщо вони ухвалять рішення знову повернутися на фронт», — підсумовує Юлія Карнась.
