У лавах Повітряних сил жінки зустрічаються рідко. Особливо рідко — за кермом управління зенітно-ракетним комплексом, який збиває ворожі ракети в українському небі. Лєра, операторка системи протиповітряної оборони, — одна з небагатьох жінок, які обіймають цю посаду в Україні. Вона розповіла DIVOCHE.MEDIA про свою роботу та побут у лавах ЗСУ.
Ім’я героїні змінено, а назва системи ППО не вказується з міркувань безпеки.
Про рішення долучитися до Збройних сил України
Я вирішила долучитися до лав Збройних сил у 2014 році, коли росія анексувала Крим і вдерлася на Донбас. Почалася війна, і я розуміла, що маю стати на захист своєї країни. Я з Дніпра, і близькість війни вже тоді відчувалася гостро.
Обставини склалися інакше: спершу мала закінчити навчання. Як не дивно, за освітою я енергетикиня — теж потрібна професія в умовах постійних обстрілів критичної інфраструктури. Але я одразу розуміла, що це не моє. У 2019 році кинула все і пішла у військкомат.
Хотіла долучитися саме до Повітряних сил — для мене це престижний рід військ. Перед тим як піти до військкомату, вивчала, які професії є у Військово-повітряних силах. Розуміла, що військовою льотчицею я не стану — надто суворі вимоги до здоров’я. В Україні досі немає пілотес літаків-винищувачів. Але ППО — це теж круто.
Важко сказати, чому я вирішила стати саме операторкою системи ППО, але радію своєму вибору. Для мене моя спеціалізація — як стиль життя. Це любов, у якій подобаються всі поставлені завдання, подобається кожна деталь цього процесу. Минуло п’ять років, і за цей час я не шкодувала про свій вибір.
До війни я, звісно, не здогадувалася про існування такої професії. В дитинстві хотіла стати космонавткою. На щастя, тоді не було потреби розуміти, що таке армія і які там є професії. У сучасних дітей такого привілею вже немає.
У моїй сім’ї не було військових — хіба що дідусь проходив строкову службу. Тож я стала першою. Звісно, батьки хвилювалися, ще більше хвилюються зараз, але з повагою ставляться до мого рішення долучитися до ЗСУ.
Про гендерну дискримінацію на робочому місці
Щойно я потрапила у навчальний центр, мені та ще кільком дівчатам почали розповідати, що ми прийшли сюди шукати собі чоловіків. Добре, що туди мене направили помилково — за добу я вже була в іншій «учебці», де не було зневажливого ставлення. Звісно, стереотипне мислення подекуди проявляється, адже для багатьох чоловіків жінки в армії досі в новинку.
Вже безпосередньо на службі я не стикалася з проявами гендерної дискримінації. Ми всі робимо однакову роботу. Окрім мене, у дивізіоні (це близько 100 людей — прим. ред.) служать ще дві жінки. У нас дружний, чудовий колектив, ми завжди підтримуємо одне одного. Всі знають, як я люблю солодощі, — буває, вийду у справах і повертаюся з повними кишенями цукерок та шоколадок.
Про побут
Я живу у бліндажі на позиціях. Умови настільки нормальні, наскільки нормальними вони можуть бути в бліндажі. Топиш буржуйку — тепло. Маємо чайник, маємо світло. У кожного своє розуміння «нормального», адже кожен звик до свого побуту. Ми намагаємося відтворити умови, максимально наближені до домашніх, але під землею. Тут, подалі від лінії фронту, теж є високий ризик прильотів. ППО — найперша ціль росіян.
Коли бачу дівчат у формі — в житті чи в соцмережах — дивуюся, що вони з макіяжем, з укладкою. Це чудово, що вони мають час і сили на це. Моя б’юті-рутина зараз обмежується вмиванням та нанесенням доглядової косметики. Хоча, буває, і волосся фарбую у бліндажі.
Дуже важливий момент у таких умовах — особиста гігієна. Завжди має бути запас всіх необхідних засобів хоча б на три місяці, аби бути готовою до будь-яких ситуацій. Війна непередбачувана.
Про знання і навички операторів ППО
Аби стати операторкою системи ППО, не обов’язково мати схильність до точних наук. Будову ракет та технічні характеристики ти маєш знати — це розповідають безпосередньо на навчанні. Але на практиці, будучи оператором, це не дуже потрібно. Важливо постійно вчитися, отримувати нові знання та практику на системах ППО.
Важливо готуватися як до фізичного, так і до емоційного навантаження, адже на службі всі рівні: часто виконувана робота не розподіляється за гендером, тому фізична підготовка насамперед має бути на високому рівні. Служба, особливо під час повномасштабного вторгнення, несе за собою дуже велике емоційне навантаження, тому завжди треба бути напоготові до будь-яких ситуацій і вміти тримати все під контролем.
Щодо особових характеристик — треба мати сталеві «шари». В тому сенсі, що ти маєш вміти відкидати емоції, бути безстрашною. Якщо починаєш боятися, то можеш неправильно спрацювати. Треба думати винятково про роботу. Загалом це важливо для більшості військових професій.
Про емоційну складову роботи
Найскладніше у моїй роботі — розуміння того, що ти відповідаєш не тільки за себе, а й за життя мільйонів цивільних людей. Бо якщо неправильно спрацювала, — а є багато факторів, які визначають успішність збиття, — можуть загинути люди.
Коли не вдається перехопити ракету, відчуваєш гнів, смуток, усвідомлення, що вона прилетить у житловий будинок або підприємство, і через це так чи інакше постраждають люди. Винні в цьому тільки росіяни, які її запустили, — не завжди є можливість збити кожну ціль. Однак у такі миті гору беруть емоції, і переживати їх складно. Допомагають сон та відпочинок — це своєрідна терапія.
Я завжди намагаюся тримати бойовий дух. Мене мотивує можливість набити сраку кацапам у такий спосіб. Треба захищати Батьківщину, людей — це основна причина, чому я тут. Я люблю свою роботу — тому особливої мотивації чи натхнення, щоб виконувати її на максимум, мені не потрібно. Я люблю те, що роблю.
Про потреби ППО
Підрозділи ППО часто змінюють позиції, щоб залишатися непомітними для ворога. Тому в нас завжди є потреба в колесах — позашляховиках, тягачах та «кунгах». Великі військові машини перевозять техніку та проходять у найскладніших місцях, що дуже важливо для нашої ефективної роботи.
Звісно, є й «класичні» військові потреби — прилади нічного бачення, коптери, ремонт машин, адже вони часто ламаються. Для цього в нас є постійна банка, в якій вказані поточні потреби. Зборами опікуються Ліза, авторка DIVOCHE.MEDIA, та її хлопець, який теж служить у Повітряних силах.
Про мобілізацію жінок
Я не маю однозначної думки щодо мобілізації жінок. З одного боку, ставлюся до цього позитивно, адже люди у війську потрібні: українські жінки обіймають найрізноманітніші посади та роблять вагомий внесок в обороноздатність України. Тільки в лавах ЗСУ зараз 62 тисячі жінок.
З іншого боку — багато жінок залишилися самостійно виховувати дітей, поки чоловіки захищають країну на фронті. Є багато матерів-одиначок, які не можуть залишити дітей, тож примусова мобілізація буде недоречною. Було б чудово мати в армії гнучку систему організації праці для жінок із дітьми або тих, хто доглядає за близькими. Тоді більше мотивованих жінок могли б долучитися до захисту країни.
Для мене головний критерій мобілізації — це мотивація. Треба мати внутрішній поклик, щоби стати на захист країни та покинути мирне цивільне життя. Тільки мотивоване військо здобуде перемогу.
Про плани на майбутнє
Мрію відпочити. Втома дає про себе знати — хочеться поспати у власному ліжку до 11 ранку. Мрію побувати в Карпатах. Мрію поїхати на море.
Напевно, мрія у нас зараз одна на всіх — аби скоріше закінчилася ця клята війна. Тож у планах на майбутнє — нормальне життя.
