У видавництві «Видавництво» виходить роман Сонори Реєс «Путівник по католицькій школі для лесбійок».
Книжка була видана в США у 2022 році й блискавично стала бестселером, а також фіналістом премії Вільяма К. Морріса та Національної книжкової премії.
Сонора Реєс — небінарна особа і використовує займенник «вони». Реєс є американськими письменниками латиноамериканського походження, квір-іммігранти у другому поколінні, народилися і виросли в Аризоні, ходили до католицької школи, яка, за їхніми словами, надихнула їх на творчість із потреби висловити пережите.
Балансуючи між темами виставлення кордонів та самосприйняття, комедійними та романтичними тропами, «Путівник по католицькій школі для лесбійок» є обов’язковим до прочитання підліткам, які дорослішають і знаходять себе.
Над перекладом «Путівника» з англійської працювала Олена Лісевич, літературна редакторка — Тетяна Калитенко. Книжка має надійти з друку на початку квітня, наразі на сайті видавництва можна оформити передзамовлення.
Публікуємо уривок.
3
І не бажай дупки ближнього свого
У перший день школи я збираюся без дзеркала. На щастя, Mami останній місяць була настільки зайнята й розсіяна, що ще не прознала про трюмо, і я маю намір лишити все як є. Вона рідко заходить до моєї кімнати, тож у мене не має виникнути проблем. На жаль, це означає, що мені доводиться дозволяти Сезарю засмердіти ванну до того, як починаю збиратися я, бо він завжди примудряється прослизнути туди першим. Я вмикаю вентиляцію, щоб не задихнутися від токсичних випарів.
Дзеркало у ванній значно більше за моє розбите, і мені від цього ніяково. Мені тривожно дивитися на своє повне відображення. Якщо очі — це дзеркало душі, то, мабуть, я відчуваю, що порушую власний простір. Мій погляд зупиняється на кутку дзеркала, куди Сезар приклеїв моральний принцип мая: In Lak’ech Ala K’in , а під ним — славнозвісний вірш:
Tú eres mi otro yo / Ти — моє інше я.
Si te hago daño a ti / Якщо я завдаю шкоди тобі,
Me hago daño a mí mismo / Я завдаю шкоди собі.
Si te amo y respeto / Якщо я люблю і поважаю тебе,
Me amo y respeto yo / Я люблю і поважаю себе.
Трохи іронічно, що брат так сильно любить цей вірш, враховуючи, як часто він влізає у бійки. Можливо, він так прив’язаний до нього, тому що цей вірш був фактично мантрою нашого батька. Тато завжди нагадував нам про наше коріння і хотів, аби ми його не соромилися. Він саджав нас і читав лекції про імміграцію, колоризм, історію корінних народів — суцільний позитив. Тоді я терпіти ці лекції не могла, та тепер мені цього бракує.
Мама завжди зайнята чимось іншим, особливо зараз. Вона надто зайнята, щоб продовжувати цю традицію.
Без тата я почуваюся менш самобутньою. А от Сезар виставляє свою інакшість напоказ. Він каже «in lak’ech» замість «те саме» та завжди носить і намисто з хрестиком, і ланцюжок із символом ягуара — думаю, аби здолати страхи. Можливо, це його спосіб компенсувати те, що ми не маємо міцного зв’язку з нашим походженням, відколи тато поїхав.
У мене є власний спосіб боротьби зі страхами — відточувати техніку крилатих стрілок. З ідеальними стрілками я хоч можу на себе дивитися. Тож якщо я все зроблю правильно, то менше нервуватиму через сьогодні. Моя рука трохи тремтить, тож першу стрілку доводиться стерти.
Усе буде добре. Я вже все спланувала:
1. Знайти нову найкращу подругу.
2. Не говорити про свою орієнтацію.
Поки я думаю про це, рука виводить плавну стрілку. Сьогодні я прокинулася пізно, бо Сезар, як завжди, допізна триндів із якоюсь дівчиною по телефону, а стіни в нас тонкі. Через свого брата-серцеїда у мене немає часу на повний макіяж. Доведеться просто махнути рукою. Хех.
— Ямілет, ¡apúrate! — через мамин крик я ледь знову не розмазую підводку. Добре, що цього не сталося, інакше вона чекала б іще п’ять хвилин, поки я підведу очі. Ми не запізнюємося. Вона просто дуже хоче завезти нас раніше, щоб ми встигли знайти наші класи.
— Майже все! — гукаю я, вдягаючи синю шкільну сорочку й картату спідницю. Згідно з дрескодом, спідниця має бути до коліна. Барбі в натуральну величину ця спідниця була б нижче коліна. А мені вона майже по щиколотки. Я підкочую верхню частину спідниці — тепер мені хочеться виколоти очі трошки менше. Заправляю сорочку — це теж частина дрескоду. Але заправлена сорочка підкреслює мій живіт, тому смикаю тканину, щоб вона не закривала верх спідниці. Задоволено хапаю наплічника й прямую на кухню по тости.
Не встигаю я зробити перший укус, як переді мною з’являється Сезар у блакитній сорочці, заправленій у штани кольору хакі. Він простягає мені руку, наче ми ніколи не зустрічалися, і тисне мою долоню так сильно, що зараз вивихне мені плече.
— Привітики. Божечки, ну й гарна ж сьогодні погода, еге? — він говорить гугнявим голосом і змінює три акценти. Усе ще тиснучи мою руку, поправляє невидимі окуляри на носі вказівним пальцем другої руки.
Я випрямляюся й тисну йому руку у відповідь.
— О, просто чудова! Незрівнянна. Дякую, — кажу я з британським акцентом.
Роблю досконалий реверанс, відтягуючи боки спідниці. Він кланяється. Мама дає нам запотиличники. Її ляпас не пече, а от погляд обпікає.
— Годі дуркувати, — свариться вона, а потім усміхається. — Ви обоє гарно виглядаєте.
Коли ми йдемо до машини, з будинку через дорогу виходять Б’янка з мамою. Я ховаю обличчя, закриваючись долонею, і перебігаю до машини, молячись, аби мама їх не помітила.
Але, авжеж, вона помічає.
Із переднього сидіння бачу, як мама махає їм рукою, але Б’янка та її мама просто ігнорують її.
— Це було дивно, — каже Mami, відчиняючи дверцята машини і сідаючи всередину. Сезар умощується на заднє сидіння позаду неї.
— Я ж говорила, що ми більше не дружимо, — кажу я, щулячись на своєму сидінні, щоб Б’янка не бачила мене, коли вони проїжджають повз. Та й вона не те щоб дивилася.
— Ну, це ж не привід для грубощів! — хмуриться Mami.
— Вибач, — бурмочу я, ніби це моя провина.
На щастя, вона змінює тему й решту поїздки розпинається, як пишається нами і як рада, що ми «починаємо новий розділ у нашому житті». Вона навіть підкреслила, що пишається нами обома, а не лише Сезарем, оскільки магазин етсі виявився набагато успішнішим, ніж ми могли собі уявити. Проте я не хотіла б, аби вона говорила мені, що пишається мною. Я не хочу її розчаровувати. Я ігнорую її та викладаю в тіктоці чергове відео з прикрасами із чернеток.
Коли ми під’їжджаємо до школи, я дивуюся, як багато місця займають п’ять невеликих будівель. Каплиця і спортзал розташовані навпроти парковки, а величезний внутрішній двір відділяє їдальню від офісу й будівлі, де розташовані більшість класів. Двері ж аудиторій виходять назовні. Шафки — там само, поруч із внутрішнім двориком. Клас. Доведеться більше часу бувати на свіжому повітрі в цю диявольську спеку. Коли ми виходимо з машини, я чхаю від запаху справжньої свіжоскошеної трави, донесеного до мого носа гарячим вітром.
